Бджільництво

Є. Вжещ. Пасіка. Полотно. Олія. Картинна галерея Житомирського краєзнавчого музею

Ф. Красицький. Гість з Запоріжжя

Пасіка на Поділлі. Гравюра XIX ст.

Д. Де ля Фліз. Збір меду з бортей. Середина XIX ст. с. Вільшанка Поліського р-ну Київської обл.

Пасіка з рамкових вуликів. Музей народного будівництва у Сяноку (Польща). 2013 р. Фото автора статті

Бджільни́цтво (від «бджола», прасл. «бъčела») — галузь аграрно-промислового комплексу, одне із найдавніших господарських занять українців, які плекали бджіл задля отримання меду та воску.

Історична довідка

Бджільництво як вид господарської діяльності відоме з доісторичних часів (початкова або дика стадія розвитку бджільництва): первісна людина шукала мед диких бджіл, які природним способом роїлися в дуплах дерев. Такі пошуки відтворює найдавніший наскельний малюнок періоду пізнього палеоліту (20–15 тис. тому), знайдений у печері Альпера поблизу Валенсії (Східна Іспанія).

Пріоритет відкриття бджільництва як організованого промислу належить єгиптянам (див. Єгипет Стародавній), які одомашнили диких бджіл (сер. 5 тис. до н. е.). Рельєф сільськогосподарського календаря з «кімнати пір року» в сонячному храмі царя Ніусерра в Абусирі (26 ст. до н. е.) зображує храмову пасіку з вуликами (переносні горщики з випаленої глини, а також плетені з тростини).

Бджільництвом займалися в Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Германці перейняли від римлян знання про годівлю бджіл і за їх посередництва бджільництво поширилося в усій Північній Європі. У бронзовому віці в Середземномор’ї, а також у кліматично помірній зоні Європи бджоли перебували в напівдикому стані.

Характеристика

Етапи розвитку

• Дике бджільництво (збирання меду диких бджіл у дуплах дерев, відоме з доісторичних часів);
• бортництво;
• пасічництво.

Продукти бджільництва

Мед та віск — основні продукти бджільництва. Мед у чистому вигляді або як складник медових страв і напоїв був важливим компонентом харчування українців. Поширеним було медоваріння — виготовлення з меду хмільних напоїв (див. Мед (слабоалкогольний напій)). У народній медицині збереглися традиції медолікування, цілющі властивості меду застосовували в цілительській практиці (див. Знахар). Віск використовували в господарстві, зокрема для виготовлення воскових свічок для церкви й дому (для освітлення та з обрядовою метою), воскових хрестиків, у садівництві під час щеплення дерев, для писання писанок, вощення ниток.

Бджільництво в Україні

Перші свідчення про розведення бджіл на території сучасної України відомі з 5 ст. до н. е. (Геродот) та 2 ст. (Павсаній). Це була дика (початкова, мисливська) стадія розвитку галузі. Уже в 5 ст. до н.е. бджільництво перебувало на стадії бортництва.

У 7–12 ст. в Україні вже існувало пасічництво (форма традиційного бджільництва, що замінила давнє бортництво, плекання бджіл у вуликах-колодах на «висічених» від лісу ділянках — пасіках). Первісно осередками колодного пасічництва були ліси, у яких колоди встановлювали високо на деревах; згодом почали спеціально валити дерева й виробляти з них вулики, які розміщували на розчищених від лісу галявинах. Через знищення лісових масивів бджолярі почали звозити вулики в одне місце неподалік від своїх помешкань, започаткувавши присадибне пасічництво. 15–16 ст. з’явилася й зміцніла тенденція до посилення ролі пасічництва в різних регіонах України. 17–18 ст. пасічництво остаточно витіснило бортництво.

Упродовж 19 ст. українські пасічники активно застосовували на практиці виробничі навики й традиції. Із зимової схованки вулики виставляли навесні здебільшого в день Святого Олексія (Теплого Олекси; 30.03), а за холодної погоди — на Благовіщення й підгодовували комах медовою ситою. Внаслідок підгодівлі починався інтенсивний розвиток бджолосім’ї, яка наприкінці травня готувалася до роїння (поділу), що тривало до початку серпня. Пасічники знали різні способи природного та штучного роїння (вміння затримати молодий рій, що відокремився від материнської сім’ї та відлітав, примусити його привитись на дереві та зуміти зібрати до вулика). На початку червня (на Трійцю) бджіл вивозили ближче до медоносів: акації, гречки, дикорослих трав, конюшини, липи, ріпаку, соняшнику.

Медозбір залежав від сили бджолосім’ї та кліматичних умов. Відбувався здебільшого тричі на рік: на початку червня, у липні та серпні. Наприкінці жовтня, часто в день Великомучениці Параскеви (10.11) пасічники складали вулики з бджолами на зимівлю до омшаників.

Робота на пасіці вимагала професійних вмінь і застосування спеціального пасічницького інвентарю — засобів догляду за бджолами (димарі, клітки на матку, захисні лицеві сітки та одяг, пера, помпи, рійниці), пристроїв для підвищення продуктивності комах (годівниці, преси для виготовлення штучної вощини), приладдя для ефективного отримання продуктів пасічництва (ножі для підрізки щільників, медогонки).

Кінець 19 — початок 20 ст., коли в практику ввійшов комплекс нововведень щодо вдосконалення рамкового вулика, став часом появи раціонального бджільництва в Україні.

Вагома роль у розвитку бджільництва належить пасічникові-новатору П. Прокоповичу (1814 винайшов перший у світі розбірний рамковий вулик). Послідовниками П. Прокоповича в популяризації нової форми бджільництва стали: Ю. Любінецький (1802–1862), Л. Трещаківський (1810–1874), О. Покорський-Журавко (1813–1874), С. Великдан (1819–1879), О. Андріяшів (1826–1907), М. Михалевич (1843–1922), В. Ващенко (1850–1918), І. Марцинків (1858–1940), В. Пилипчук (1871–1939), В. Різниченко (1892–1938) усі — тепер Україна; І. Наумович (1826–1891, тепер Україна — РФ), Є. Архипенко (1884–1959, тепер Україна — Німеччина), М. Боровський (1891– 1989, тепер Україна — Канада).

1896 в м. Києві засновано Південноросійське товариство бджільництва. Потреба у фахівцях пасічницької справи спричинила появу навчальних закладів пасічницького профілю. Почали виходити часописи: «Щорічник бджільництва» («Ежегодник пчеловодства»; 1896–1901, Київ), «Праці Південноросійського товариства пасічництва» («Труды Южнорусского общества пчеловодства»; 1903, Київ), «Листок бджоляра» («Листок пчеловода»; 1906, Київ), «Українське бджільництво» (1906–1910, Київ), «Бджоляр і садовод» («Пчеловод и садовод»; Київ), «Бджола» («Пчела»; 1908, Катеринослав, тепер Дніпро), «Листок бджоляра» («Листок пчеловода»; 1909, Одеса), «Пасічницьке господарство» («Пчеловодное хозяйство»; 1911, Катеринослав, тепер Дніпро), «Український пасічник» (1914, Тернопіль).

Події Першої світової війни руйнівним чином вплинули на становище бджільництва. Якщо 1910 в українських губерніях Російської імперії налічували 67911 пасік із 630600 вуликами, то 1921 залишилося лише 53607 вуликів.

1925 були створені Всеукраїнське бюро пасічництва, науково-дослідна пасічницька станція (Харків), а згодом — зональна станція Всесоюзного інституту бджільництва. 1920–1930-х виходили друком «Вісник пасічництва» (Київ), «Голос пасічника» (Житомир), «Пасічнича старовина» (Харків), «Пасічник» (1925–1931, Прилуки–Харків, з 1930 — «Пасічник-колгоспник», а з 1936 — «Колгоспне бджільництво»), «Український пасічник» (Львів), «Підкарпатське пчолярство» (згодом «Пчолярство»; Ужгород), підручники з бджільництва.

Під час Другої світової війни бджільництво України зазнало втрат: якщо 1939 налічували 1292070 вуликів, то 1948 лише 50 тис. вуликів. Починаючи з 1960-х, бджільництво розвивалося внаслідок укрупнення колгоспних і радгоспних пасік та створення спеціалізованих пасічницьких радгоспів. Паралельно розвивалося індивідуальне бджільництво.

Для наукового забезпечення галузі 1989 в м. Києві було створено науково-дослідний і технологічний інститут бджільництва УААН ім. Прокоповича (тепер — Національний науковий центр «Інститут бджільництва імені П.І. Прокоповича»), у ЗВО сільськогосподарського профілю почали функціонувати кафедри бджільництва. Станом на 2020 в Україні налічують 400 тис. пасічників із 1,2 млн бджолосімей.

Сучасні правові відносини в галузі регулює Закон України «Про бджільництво» (2000).

Додатково

Підгодівля бджіл переважно тривала до дня Святого Івана Верхопечерника (02.05), що знайшло вияв у народному прислів’ї: «Догодуй бджолу до Йвана, то наряде тебе, як пана».

Література

1. Юрченко Т. Короткий нарис українського пасічництва. Прилуки : Видання прилуцького кооперативного пасічницького товариства, 1926. 46 с.
2. Мальм В. А. Промыслы древнерусской деревни: Очерки по истории русской деревни Х–ХІІІ вв // Труды государственного исторического музея. 1956. Вып. 32. С. 106–138.
3. Скуратівський В. Бортницький промисел // Жовтень. 1980. № 9. С. 116–124.
4. Мовна У. Традиційний інвентар українських пасічників Карпат і Прикарпаття (друга пол. XIX — поч. XX ст.) // Народознавчі Зошити. 1998. № 3. С. 319–329.
5. Мовна У. З історії розвитку бджільництва Карпат і Прикарпаття (форми бджолярського господарства від найдавніших часів до XVII–XVIII століть) // Народознавчі Зошити. 2000. № 5. С. 851–859.
6. Скуратівський В. Кухоль меду. Львів : Гердан Графіка, 2000. 304 с.
7. Мовна У. Мед у Карпатах і Прикарпатті: ретроспективний погляд // Бойківщина. 2007. Т. 3. С. 324–329.
8. Мовна У. Традиційне бджільництво українців: словник етнографічних термінів. Львів : Інститут народознавства, 2015. 360 с.

Автор ВУЕ

У. В. Мовна

Покликання на цю статтю: Мовна У. В. Бджільництво // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бджільництво (дата звернення: 7.12.2021).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 12.11.2021