Бойчукізм
Бойчукі́зм (від прізвища М. Бойчука) — самобутній стиль українського мистецтва, що сформувався упродовж 1910–1930-х. Увібрав і творчо синтезував традиції візантійського і давньоруського церковного мистецтва, малярські підходи Проторенесансу, риси українського барокового (див. Бароко українське) іконопису, народні уявлення про красу (наївна картина), естетичні настанови модернізму й авангардистські (див. Авангард український) пошуки нових форм самовираження.
Зміст
Загальна характеристика
Назва стилю походить від прізвища засновника — художника-монументаліста і графіка, іконописця й реставратора, теоретика мистецтва і педагога Михайла Бойчука.
Бойчукісти працювали у жанрах образотворчого і ужиткового мистецтва: живопис станковий, монументальне малярство, мозаїка, фреска, сучасний іконопис, графіка, дереворит, ліногравюра, рисунок, скульптура, книжкова ілюстрація, килимарство, кераміка.
Специфіка кольорової гами у творах бойчукістів обумовлена функціональністю теплих кольорів темперних фарб природного походження (див. Темпера) — створення глибини і зворотної перспективи, притаманної іконопису. Водночас вони надихалися наївним малярством народним, де використовується широка гама яскравих кольорів, наближених до природного середовища.
Стилістичні особливості бойчукізму набували виразності у процесі розвитку: в м. Парижі сформувався інтерес М. Бойчука до площинних форм, іконописної застиглості та монументальних технік настінного живопису — al fresco (італ. — по вогкому, тобто по свіжій, вологій штукатурці) та al secco (італ. — по сухому). У його реставраційній діяльності в Національному музеї у Львові (тепер Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького) поєднався інтерес до мистецтва Візантії та Проторенесансу із турботою про українські старожитності, зокрема — унікальні давньоруські фрески. Очоливши майстерню ікони і фрески у новоствореній Українській академії мистецтв (1919–1936, тепер Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), Бойчук прагнув формувати у студентів розуміння різних технік, що спонукало б їх до власної інтерпретації форми і матеріалу. Монументальне малярство Бойчук розглядав як невід’ємну частину архітектурного середовища, а ужиткове мистецтво (килимарство, кераміка) — як естетизацію повсякдення, необхідну для розвитку модерної особистості.
Історична довідка
Паризький період
.jpg)
Бойчукізм еволюціонував із започаткованого М. Бойчуком 1909 в м. Парижі мистецького напряму — «неовізантизму», що поєднував техніки і риси церковного мистецтва Візантії та Давньої Русі зі спадщиною творців італійського Проторенесансу та елементами українського барокового іконопису. Експериментальний, паризький період розвитку бойчукізму тривав упродовж 1907–1910. Студіюючи мистецтво в Академії Рансон (існувала 1908–1955), що орієнтувалася на мистецтво французького наїву групи набітів (див. «Набі»), М. Бойчук і його приятелі, а згодом — учні М. Касперович, С. Налепинська (згодом С. Налепинська-Бойчук), С. Сегно (1887; тепер РФ — 1971; Польща) та ін.], сформували творчу спільноту, що концептуально і практично вирізнялася серед інших напрямів європейського модернізму. Під орудою Бойчука молоді художники власноруч виготовляли підрамники і рами для полотен, липові дошки для іконопису, за стародавніми рецептами виварювали фарби з рослинних екстрактів з часниковим соком, розтирали глиняні пігменти для фарб, технологія виготовлення яких була давно забута. Вони малювали не лише станкові твори, а й опановували техніки стінних розписів al fresco, al secco та мозаїки.
У квітні 1910 на виставці в Салоні Незалежних у м. Парижі, під гаслом «Візантійське оновлення» (фр. «Renovation Bizantine»), були експоновані 18 творів темперного малярства М. Бойчука, М. Касперовича та С. Сегно, що привернули увагу і паризької богеми, і критиків. Виразним прикладом творчості того періоду є мозаїка М. Бойчука «Святий Іоанн» (1910).
Львівський період
Наступним був львівський, музейно-реставраційний етап розвитку бойчукізму. Упродовж 1910–1914, за підтримки митрополита Андрея Шептицького і на запрошення музеєзнавця І. Свєнціцького, М. Бойчук працював художником-реставратором і маляром-монументалістом у Національному музеї у Львові. Саме там під його впливом формувалася творчість молодих львівських художників-реставраторів Я. Музики і М. Федюка.
Львівський період був надзвичайно плідним для розвитку бойчукізму як синкретизму сюжетів візантійського іконопису, елементів українського бароко і проторенесансного формотворення постатей. Попри те, що чимало оригінальних Бойчукових ікон чи відреставрованих ним образів втрачено, кілька його робіт уціліло, як-от «Тайна вечеря» (1911, зберігається у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького) та «Під яблунею» (1912–1913, зберігається у Львівській національній галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького).
Київський період
Монументальний, київський період розвитку й розквіту бойчукізму тривав у 1917–1932. Це насичений подіями етап життя і творчості М. Бойчука, означений концептуальним і практичним переходом від «неовізантизму» (сформованого Бойчуком та його учнями-прибічниками в м. Парижі й розвиненого у м. Львові) до «бойчукізму» — стилю українського монументального мистецтва, що поєднував традиції сакрального і світського живопису.
Після розпаду Російської імперії, під час розбудови політичних і культурних інституцій незалежної української держави М. Бойчук став одним із засновників Української академії мистецтв, очоливши у грудні 1917 майстерню ікони і фрески (пізніше перейменована на майстерню монументального живопису). Задля навчання як співтворчості проф. Бойчук трансформував узвичаєну систему академічної мистецької освіти, запровадивши індивідуальні робітні (майстерні). За головну мету він висунув формування національного художника нового типу — особистості зі синтетичним мисленням, спроможної опановувати традиції й водночас експериментувати. Разом зі своїми учнями М. Бойчук створював самобутній стиль українського мистецтва — монументальний і за способом мистецького мислення, і за методами реалізації. Саме тоді у сформованому навколо проф. Бойчука середовищі з’явилася самоназва «бойчукісти», або «школа українських монументалістів».
Перша спільна робота учнів майстерні М. Бойчука і водночас взірець реагування на соціально-політичні зміни — це розписи клейовими фарбами по тиньку стін чотирьох корпусів Луцьких казарм на вул. Дегтярівській у м. Києві (влітку 1919) на замовлення наркома з військових справ більшовицького режиму М. І. Подвойського (1880; тепер Україна — 1948; тепер РФ).
Загалом упродовж 1917–1922 у київській робітні навчалася перша когорта бойчукістів, які творили українське монументальне мистецтво 20 ст.: В. Седляр, І. Падалка, Т. Бойчук, О. Павленко, А. Іванова, Кароль Гіллер (1891–1939; Польща), Катерина Бородіна (1890-ті; тепер РФ — 1928; тепер Україна), М. Шехтман, Сергій Колос (1888; тепер РФ — 1969; тепер Україна), Іван Липківський (1892–1937; тепер Україна), М. Трубецька.
У 1920–1930-х
Зміцнення радянського режиму в Україні протягом 1920-х певною мірою впливало на творче самовираження бойчукістів, яким доводилося виконувати пропагандистські замовлення владної верхівки. Проте влада тоді ще загравала з митцями: з одного боку, заохочувала їх створювати якісні агітаційні матеріали, а з іншого — залишала певний рівень творчої свободи. Виразний приклад — монументальне оформлення Селянського санаторію на Хаджибейському лимані в м. Одесі (1928, під орудою М. Бойчука працювали О. Бізюков, К. Гвоздик, А. Іванова, О. Мизін, М. Рокицький, М. Шехтман, М. Юнак). Утім, вже 1929, після проголошення «великого перелому», почалося цькування українських художників-монументалістів і особисто М. Бойчука на шпальтах газет і часописів. Зв’язок професора і його учнів та послідовників із традиціями «візантизму» став одним із пунктів звинувачення бойчукістів у «реакційності» та «ворожості» щодо радянського ладу.
Як цілісний стиль бойчукізм ще розвивався на початку 1930-х, проте тематика творів і мистецькі засоби істотно звужувалися. Замість реалізовувати власні естетичні настанови і підходи, бойчукістам довелося пристосовуватися до жорстких політичних обставин. Під тиском вимог соцреалізму, бойчукісти дедалі більше відривалися не лише від національних традицій, а й від притаманних їм авангардних експериментів. На Першому пленумі Оргбюро Спілки радянських художників і скульпторів УСРР (восени 1933) М. Бойчук заявив: «Кожному з нас, і особливо мені, потрібно ясно, чітко сказати, за що він — за соціалістичний реалізм чи за своє минуле. Ясно і недвозначно відповідаю: за соціалістичний реалізм, проти того, що тепер зветься “бойчукізмом”…».
Останню спробу догодити режимові своєю творчістю і вижити бойчукісти здійснили 1933–1935 у м. Харкові. Йдеться про монументальне оформлення новозбудованого Харківського червонозаводського театру. Поруч із М. Бойчуком працювали його учні та друзі: Іван Падалка, Василь Седляр, Оксана Павленко, Кирило Гвоздик, Марія Юнак (1902–1977; тепер Україна). Бойчук разом із К. Гвоздиком і М. Юнак виконав велику фреску «Свято врожаю» — всупереч реаліям тогочасного м. Харкова й навколишніх, оточених червоноармійцями, зголоднілих сіл.
Середина 1930-х позначилася посиленням ідеологічного тиску і вимог творити у рамках соцреалізму, а також потоком доносів, що стали звичним явищем на живописному факультеті реорганізованого Українського художнього інституту. На цей період припали перевірка Бойчука ленінградською комісією і критика бойчукістів, які, попри «правильну» соціальну тематику, зберігали національну самобутність і площинне трактування форм; сфальшовані обвинувачення у шпигунстві та участі в «націонал-фашистській терористичній організації» та репресії. Улітку 1937 були засуджені й страчені М. Бойчук, І. Падалка, В. Седляр, І. Липківський, у грудні — С. Налепинська-Бойчук, а в травні 1938 — М. Касперович. Їхні твори визнали такими, що «за своїм контрреволюційним бойчуківським формалістичним методом є шкідливими, спотворюють нашу соціалістичну дійсність, дають фальшиві образи Радянських людей, жодної художньої та музейної цінності не мають і як твори ворогів народу підлягають знищенню».
У 2-й пол. 20 ст.
Долі вцілілих бойчукістів склалися по-різному: деякі репресовані потрапили на заслання, але вижили і повернулися в Україну (Я. Музика, О. С. Кравченко, К. Гвоздик, О. Бізюков); деякі врятувалися еміграцією, зберігши пам’ять про Бойчука і його настанови: О. Павленко, А. Іванова, О. Сахновська (1902; тепер Україна — 1958; тепер РФ); інші — поширювали знання про бойчукізм у Клубі творчої молоді «Сучасник» (С. Колос, І. Врона), надихали шістдесятників (див. Шістдесятництво) і викривати злочини сталінізму, зокрема — таємні поховання у Биківні (див. «Биківнянські могили»).
У 1970-ті боротьба з «українським буржуазним націоналізмом» поновилася: послідували арешти та репресії діячів української культури, зокрема тих, хто цікавився бойчукізмом.
Упродовж 1980-х, попри ідеологічний тиск, інтерес до творчості бойчукістів, як і до митців доби «розстріляного відродження» назагал, лише посилювався. Перша виставка, присвячена творчості М. Бойчука, відбулася у грудні 1987 в м. Києві, а 1991 під назвою «Бойчук і бойчукісти, бойчукізм» — у Львівській картинній галереї.
У незалежній Україні
Попри знищення доробку бойчукістів наприкінці 1930-х, у державних і приватних колекціях вціліла низка творів страчених і репресованих митців. Вони зберігаються у Національному художньому музеї України, Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького, Львівській національній галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького, Музеї книги і друкарства України, Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, Музеї авангарду (усі три — в м. Києві), Черкаському художньому музеї, Запорізькому обласному художньому музеї, Івано-Франківському художньому музеї, Косівському краєзнавчому музеї, Чернівецькому художньому музеї, Тернопільському обласному художньому музеї, Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України та в численних приватних колекціях. Праці бойчукістів зберігаються також у музеях і колекціях за кордоном, зокрема у Польщі: в Національному музеї у Варшаві, в Музеї сучасного мистецтва MS2 у Лодзі, музеї Стефана Жеромського у Наленчуві та в Ягеллонській бібліотеці у Кракові.
Відновлення незалежності України уможливило дослідження біографій бойчукістів, естетичні настанови засновника стилю і його послідовників, ключові етапи розвитку бойчукізму та його видозміни в історичному контексті. Явищу бойчукізму присвячено понад тисячу наукових і науково-популярних публікацій.
1999 на базі Київського художньо-промислового технікуму було створено Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука (з 2018 — Київська державна академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука). Тут втілюють ідею колективної праці над монументальними проєктами, а також викладають образотворче й ужиткове мистецтво, взоруючись на принципи, сформовані бойчукістами.
2015–2016 в Національному художньому музеї України проходила виставка «Спецфонд. 1937–1939», де експонували твори, що підлягали знищенню, страчених і репресованих митців початку 20 ст. (зокрема й багатьох бойчукістів).
2017–2018 у Мистецькому арсеналі на виставці «Бойчукізм. Проєкт “Великого стилю”» було представлено понад 300 творів станкового живопису, графіки, мозаїк, зразків ужиткового мистецтва бойчукістів, а також здійснено спробу показати розвиток стилю в контексті європейського модернізму.
У березні — квітні 2026 в Українському домі відбулася виставка «Весна. Жіночі імена бойчукізму», присвячена творчості 15 художниць, де показано формування їхніх естетичних настанов, а також рецепцію їхньої творчості у сучасному контексті.
Упродовж 2022–2026 у різних містах Європи (Мадриді, Кельні, Брюсселі, Відні, Лондоні), а також у Києві та Львові, проходив міжнародний міжмузейний проєкт «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900—1930-х», важливу частину якого становили твори бойчукістів. Ключовий організатор — Національний художній музей України — розпочав цей проєкт і як мистецьку подію, і як спосіб порятунку українського модернізму під час повномасштабної війни Росії проти України, і як спробу розповісти світові про українське мистецтво.
Джерела
- До перебудови образотворчого фронту. Стенограма доповідей й виступів на Першому пленумі Оргбюро Спілки радянських художників і скульпторів УСРР 27. ХІ – 2. ХІІ 1933 р. Київ : «Мистецтво», 1934. С. 112.
- Бойчук і бойчукісти, бойчукізм: монументальне мистецтво… Каталог виставки / Упоряд.: О. Ріпко, Н. Присталенко. Львів : Львівська картинна галерея, 1991. 88 с.
- Ріпко О. У пошуках страченого минулого. Львів : Каменяр, 1996. С. 59.
- Михайло Бойчук. Альбом-каталог збережених творів. Київ : Майстерня книги, 2010. 124 с.
- Онлайн Музей Бойчукізму. URL: https://boychukists.com/
Література
- Сліпко-Москальців К. Михайло Бойчук. Харків : Рух, 1930. 54 с.
- Соколюк Л. Графіка бойчукістів. Харків; Нью-Йорк : Видання часопису «Березіль»; Видавництво М. П. Коць, 2002. 224 с.
- Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. Київ : Час майстрів; Оранта. 2010. 400 с.
- Михайло Бойчук та його школа монументального мистецтва. Хмельницький : Галерея, 2010. 287 с.
- Сусак В. Українські мистці Парижа. 1900–1939. Київ : Родовід, 2010. 408 с.
- Яців Р., Кравченко Я., Козак Н. та ін. Українське образотворче мистецтво: імена, життєписи, твори (ХІ–ХХІ ст.). Харків : Факт, 2012. 720 с.
- Соколюк Л. Михайло Бойчук та його школа. Харків : Видавець Савчук О. О., 2014. 386 с.
- Білокінь С. Бойчук та його школа. Київ : Мистецтво, 2017. 256 с.
- Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Охрім Кравченко. Художник і час. 2-ге вид., допов. Київ : Майстер книг, 2019. 384 с.
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Гончаренко Н. К., Кравченко Я. О. Бойчукізм // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бойчукізм (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 08.31.2026
