Антиутопія

2-ге видання роману «Місто», 1929

Антиуто́пія (від анти… та утопія) — критичне зображення в художній літературі або кінематографі небезпечних тенденцій і наслідків соціальних експериментів, антигуманної сутності державної системи, яка під виглядом «поліпшення» та принадних ідеалів спирається на насильство, облудну ідеологію, придушення свободи й аморалізм.

Історична довідка

Антиутопія утвердилася в річищі утопічної традиції, а також у процесі розвитку націй та держав у різних регіонах світу. Риси антиутопії можна простежити в Біблії («Об’явлення Івана Богослова»), фольклорі й міфах народів світу (про підземне царство, помешкання страховиськ, небезпечні країни).

Першими літературними антиутопіями вважають «Левіафан» («Leviathan», 1651) Т. Гоббса, «Байка про бджіл» («The Fable of the Bees», 1714) Б. Мандевіля, «Мандри Лемюеля Гуллівера» («Gulliver’s Travels», 1726−1727) Дж. Свіфта, «Расселас» («History of Rasselas», 1759) С. Джонсона та ін.

Антиутопія активно розвивалися в добу Просвітництва поряд із поширенням світоглядних концепцій перебудови суспільства на розумних засадах. Мрії про щасливе суспільство поєднувалися з гострою критикою соціальних порядків, що існували на той час. У цей період елементи утопії та антиутопії були тісно пов’язані між собою (інколи навіть у межах одного твору, наприклад, у «Мандрах Лемюеля Гуллівера» Дж. Свіфта), проникали в реалістичну (Д. Дідро, Вольтер, Ж. Ж. Руссо та ін.) або містично-фантастичну оповідь (Й. В. Гете).

Остаточне утвердження жанру антиутопії та її відмежування від утопії відбулося на початку 20 ст. внаслідок революційних процесів та активних соціальних експериментів у Росії та інших країнах Східної Європи, двох світових війн, поширення в Західній Європі фашизму, а в СРСР — сталінізму. Це викликало духовний спротив насильству засобами художньої літератури.

Приклади антиутопії: «Ми» (1920) Є. Замятіна, «R.U.R» (1920) К. Чапека, «Дияволіада» («Дьяволиада», 1924), «Фатальні яйця» («Роковые яйца», 1925), «Майстер і Маргарита» («Мастер и Маргарита», 1967) і «Собаче серце» («Собачье сердце», 1968) М. Булгакова, «Чевенгур» (1926−1929) і «Котлован» (1929−1930) А. Платонова, «Який чудесний світ новий» («Brave new world», 1932) О. Гакслі, повісті «Скотоферма» («Animal Farm», 1945) і роман «1984» (1949) Дж. Орвелла, «Говорить Москва» («Говорит Москва», 1962) Ю. Даніеля та ін. Більшість із цих творів були заборонені в СРСР до кінця 1980-х — початку 1990-х.

Тему глобальних катаклізмів і державних трансформацій (зокрема, розпаду СРСР) в останній третині 20 ст. та на межі 20 і 21 століть розвинуто у творах: «Острів Крим» («Остров Крым», 1981) В. Аксьонова, «Москва 2042» (1986) В. Войновича, «Кролики та удави» («Кролики и удавы», 1982) Ф. Іскандера, «Нові Робінзони» («Новые Робинзоны», 2000) Л. Петрушевської та ін.

Тематику виклику глобалізації, екологічних і техногенних проблем, негативних явищ у молодіжному середовищі тощо зображено в антиутопіях: «Голодні ігри» («The Hunger Games», 2008) С. Коллінз (нар. 1962; США), «Той, хто біжить лабіринтом» («The Maze Runner», 2009) Д. Дешнер (нар. 1962; США), «Дивергент» («Divergent», 2011) В. Рот (нар. 1988; США), трилогії «Деліріум» («Delirium», 2011), «Пандемоніум» («Pandemonium», 2012) «Ревієм» («Requiem», 2013) Л. Олівер (нар. 1982; США) та ін.

У цей період антиутопія набула ознак метажанру, що охопив не тільки епічні форми (роман, повість, оповідання, казка), драму й ліро-епічні жанри (поема), а й також активно інтерпретує літературні сюжети через науково-фантастичні кінофільми та відеоігри:

  • фільми «Еквілібрум» («Equilibrium», 2002; режисер К. Віммер), «Останній нащадок землі» («Children of Men», 2006; режисер А. Куарон), «Голодні ігри» («The Hunger Games», 2012; режисер Г. Росс), «Той, що біжить лабіринтом» («The Maze Runner», 2014; режисер В. Болл) та ін.;
  • відеоігри BioShoch, Mirror’s Edge, Metro 2033, Mad Max та ін.

Характеристика

Для антиутопії характерними є:

  • тісний зв’язок із реальністю, яка викликає різке несприйняття автора;
  • гостра критика насильницької, тоталітарної держави (державного апарату) на різних рівнях;
  • конфлікт особистості з державою, яка придушує її волевиявлення;
  • головна проблема — духовна деградація людини в умовах насильства й пошуки духовного спротиву насильству;
  • широке використання засобів комічного (соціальної сатири, гротеску та ін.) з метою розвінчання суспільного абсурду, антигуманної сутності державної системи, ідеологічного, адміністративного та інших видів соціального тиску;
  • зображення суспільства «із середини» — очима людини, яка переживає складний конфлікт із державою, нерідко перенесений у психологічну площину;
  • створення негативної моделі суспільної системи;
  • викриття хибних міфів, колективної міфологічної свідомості, на якій нерідко тримається система насильства.

Антиутопія часто використовує елементи фантастики (залежно від авторської свідомості вони можуть домінувати й визначати художній час і простір або бути вмонтовані в реалістичну оповідь).

Антиутопія є різновидом фантастики (соціальної), проте не всяка фантастика є антиутопією. Ключовою ознакою, яка відмежовує антиутопію від інших фантастичних творів, є зображення моделі суспільства, яке суперечить принципам гуманізму, і конфлікт особистості з нею. Фантастика в антиутопії зумовлена не тільки авторською свідомістю, а й зв’язком із реальною дійсністю, це, насамперед, виявлення хибних тенденцій сучасності або прогнозування жахливого майбутнього.

Класифікація

Питання класифікації антиутопії є дискусійним і не вирішеним остаточно. За змістом і поетикою виділяють:

  • сатиричну,
  • алегоричну,
  • психологічну,
  • політичну,
  • детективну,
  • молодіжну та інші види антиутопії.

Для означення антиутопії використовують також терміни дистопія, какотопія, практопія та ін., хоча межі між ними не є чіткими.

Антиутопія в Україні

До 20 ст. в українській літературі антиутопія не мала традиції, але на межі 19−20 ст. і впродовж усього 20 ст. письменники дали цікаві зразки жанрів утопії та антиутопії.

У романі «Сонячна машина» (1928) В. Винниченка, «Повісті про санаторійну зону» (1924) М. Хвильового, романі «Місто» (1927) В. Підмогильного, поемі «Гея» (1924) В. Самійленка та ін. взаємодіють елементи утопії та антиутопії (з чіткою перевагою останньої), зумовлені соціалістичними експериментами 1920−1930-х.

Помітними явищами сучасної української антиутопії є повість «Птахи з невидимого острова» (2012) В. Шевчука, трилогія «Час смертохристів: Міражі 2077 року» (2011), «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року» (2012), «Час тирана. Прозріння 2084 року» (2014) Ю. Щербака, романи «Московіада» (1992), «Перверзія» (1996) Ю. Андруховича, «Кагарлик» (2014) О. Шинкаренка, «Помирана» (2016) Т. Антиповича, «Маша, або постфашизм» (2016) Я. Мельника, та ін.

Твори авторів зарубіжних антиутопій переклали українською В. Морозов («Який чудесний світ новий!» О. Гакслі), Ю. Шевчук («Колгосп тварин» Дж. Орвелла), В. Шовкун («1984» Дж. Орвелла), У. Григораш («Голодні ігри» С. Коллінз) та ін.

Література

  1. Frye N. Varieties of Literary Utopias // Utopias and Utopian Thought. A Timely Appraisal / Ed. by F. Manuel. Boston : Beacon Press, 1966. P. 56.
  2. Sargent L. Eutopias and Distopias in Science Fiction: 1950–1975 // America as Utopia / Ed. by K. Roemer. New York : B. Franklin, 1981. P. 54–70.
  3. Николенко О. Н. От утопии к антиутопии: О творчестве А. Платонова и М. Булгакова. Полтава : Полтава, 1994. 264 с.
  4. Booker M. The Dystopian Impulse in Modern Literature. Westport : ABC-CLIO, 1994. 208 p.
  5. Николенко О. Н. Современная антиутопия. Харьков : Харьковский национальный педагогический университет имени Г. С. Сковороды, 1996. 104 с.
  6. Gottlieb E. Dystopian Fiction East and West: Universe of Terror and Trial. Montreal : McGill-Queen’s UP, 2001. 352 p.
  7. Сабат Г. У лабіринтах утопії та антиутопії. Дрогобич : Коло, 2002. 160 с.
  8. Applebaum R. Literature and Utopian Politics in Seventeenth-Century England. Cambridge : Cambridge University Press, 2002. 256 р.
  9. Rothstein E. Visions of Utopia. New York : Oxford University Press, 2004. 236 p.
  10. Юрьева Л. М. Русская антиутопия в контексте мировой литературы. Москва : Институт мировой литературы имени А. М. Горького РАН, 2005. 320 с.
  11. Іконнікова М. В. Антиутопічний дискурс в оцінці літературознавства ХХ століття // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. 2007. № 33. С. 142–145.
  12. Пархоменко І. І. Антиутопія: інтерпретація в сучасному літературознавстві // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Серія: Філологія. 2011. № 963. Вип. 62. С. 217–222.
  13. Жаданов Ю. А. Кулікова І. І. Художня модель хронотопу в антиутопічному жанрі другої половини ХХ століття // Питання літературознавства. 2014. № 89. С. 97–106.

Автор ВУЕ

О. М. Ніколенко


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Ніколенко О. М. Антиутопія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Антиутопія (дата звернення: 24.10.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: оприлюднено
Оприлюднено:
09.02.2021

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ