Драгоманов, Михайло Петрович

Драгома́нов, Миха́йло Петро́вич (псевдоніми: Толмачев, Українець, Чудак, М. Кузьмичевський, П. Кузьмичевський, Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П. Петрик, Морін Олександр Левів, М. Т-ов та ін.; 30.09.1841, за іншими даними 18.09.1841, м. Гадяч, тепер Полтавської області, Україна — 02.07.1895, м. Софія, тепер Болгарія) — історик, соціолог, публіцист, фольклорист, громадський діяч. Брат Олени Пчілки, дядько Лесі Українки та М. Косача, тесть І. Шишманова.

Життєпис

Народився в сім’ї дрібномаєтних дворян.

Від 1849 навчався в Гадяцькому повітовому училищі, по закінченні якого (1853) вступив до Полтавської гімназії. 1859–1863 здобував вищу освіту на історико-філологічному факультеті Імператорського університету святого Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка).

1864 видав дисертацію «Імператор Тиберій», що дало право викладати в закладах вищої освіти. Працював у Другій київській гімназії. Від 1863 член Старої громади, співпрацював із П. Житецьким, М. Лисенком, В. Антоновичем та ін.

Від 1865 приват-доцент, з 1870 — доцент кафедри загальної історії історико-філологічного факультету Імператорського університету святого Володимира. Читав лекції з історії Стародавнього Сходу, Греції Давньої, Риму Стародавнього та Нової історії.

1871–1873 під час закордонного наукового відрядження відвідав міста Львів, Відень, Прагу, Берлін, Гайдельберг, Рим, Флоренцію, Цюрих та ін., де працював у бібліотеках і архівах.

1875 за розпорядженням імператора Олександра II Драгоманова звільнили з університету за «неблагонадійність». Йому заборонили жити в столицях та українських губерніях. Щоб запобігти арешту, на початку 1876 вирушив в еміграцію, де залишився до кінця життя. У м. Львові познайомився з І. Франком і М. Павликом. 1876 в м. Женеві заснував громадсько-політичний часопис «Громада», Вільну українську друкарню. Часопис став інструментом для поширення ідей українського національного руху за межами Російської імперії. На його сторінках критикували російську імперську політику щодо України, підтримували ідею відродження національного, збереження української мови, культури та традицій. Драгоманов популяризував європейські ідеї демократії, свободи слова та прав людини, порушував питання справедливості соціальної.

Від 1889 на запрошення болгарського уряду обіймав посаду професора кафедри всесвітньої історії в Софійському університеті (тепер Болгарія).

Похований на Центральному цвинтарі в м. Софії.

Соціологічні погляди

Одним з перших використав поняття «соціологія» у курсі лекцій для студентів Імператорського університету святого Володимира.

Розумів її як універсальну і точну науку про суспільство, яка має прагнути до теоретичного синтезу суспільних наук. Ця думка зближує його з основоположниками соціологічної думки О. Контом та Г. Спенсером. Прихильник позитивізму щодо вивчення суспільства. Поділяв прагнення науковців знайти об’єктивні основи для пояснення історичних явищ, подібні до тих, що були в природничих науках для багатьох життєвих процесів. Визначав соціологію як науку про діяльність людини в суспільстві, а історію — як науку про звершену, минулу діяльність. Прагнув, щоб ці науки давали такі самі точні узагальнення, які дають фізико-хімічні, біологічні, математичні науки. Найважливішим засобом реалізації цієї вимоги був метод «логічної семантики» — аналітичного групування, класифікації та типологізації суспільних явищ, які вивчають. Негативно ставився до органіцистичної теорії суспільства (див. «Органіцизм») і заснованій на ній філософії історії Г. Спенсера, вважаючи безпідставними аналогії між життєвими циклами організмів та розвитком суспільств.

У працях, присвячених давній історії, міжетнічним відносинам, політичним проблемам, народної творчості українського народу, українського національно-визвольного руху, використовував історико-порівняльний, або компаративний, метод дослідження. У поясненні явищ суспільного життя послуговувався багатофакторним підходом, підкреслюючи рівноправність різноманітних причин, які зумовлюють розвиток суспільства: економічних, політичних, культурних, духовних.

Цікавився проблемами соціології політичної. Вивчав конкретно-історичні форми політичних режимів у різних країнах за різних часів, особливості взаємовідносин між центральною та місцевою владою, між владою світською та церковною.

Політичне життя вважав процесуальним явищем, тому відкидав можливості існування інститутів влади, політичних та правових установ у стані безперечної, позаісторичної сталості.

Федералізм та централізм

Співвідношення принципів федералізму та централізму в політичній галузі розвинув у праці «Центр і окраїни» (1875). Обґрунтував необхідність поглиблення децентралізації політичної влади, розвитку самоврядування місцевого та створення федерації вільних громад у Російській імперії. Державним ідеалом вважав федеральне об’єднання політично автономних країв і областей. Розумів федералізм як антипод бюрократичної (див. Бюрократія) та антидемократичної централізації влади, при якій окремі громади не мають можливості політичного та економічного самовизначення. Централізація такого роду стримує громадську ініціативу, роз’єднує суспільство, обмежує можливості соціально-політичної активності, підмінює природні соціальні зв’язки зв’язками командно-адміністративного характеру. За Драгомановим, децентралізація передбачає перенесення центру тяжіння адміністративної влади зі столиці в окраїни, із центрів — у невеликі общини, які колегіально вирішують усі важливі питання, що стосуються забезпечення їхньої життєдіяльності.

Політичним ідеалом Драгоманова була федеративна Швейцарія, про що написав у праці «Швейцарська спілка» (1873). Ця країна змогла реалізувати принцип демократичної децентралізації влади, адже найбільшу частину державних справ у ній вирішує не федеративний уряд, а кантональні (див. Кантон) органи влади. Місцеве (кантональне) і федеральне законодавство гарантували кожному громадянинові невід’ємні права й свободи: рівність перед законом, вільність від арешту без суду, вільність належати до якоїсь віри, чи не належати до ніякої (вільність совісті), вільність слова, зборів, друку, товариств тощо.

Соціалізм, націоналізм і космополітизм

За політичними поглядами був соціалістом (див. Соціалізм). Засуджував капіталізм за експлуатацію та соціальну нерівність. Виступав за колективну власність на землю та підприємства. Вважав, що бідність можна подолати тільки докорінними змінами економічного ладу, зокрема усуспільнення виробництва.

У праці «Чудацькі думки про національну справу» (1891) розкритикував радикальні націоналістичні (див. Націоналізм) та висловив космополітичні (див. Космополітизм) погляди. Наголошував на важливості відродження та розвитку національної української культури, української мови та літератури. Одночасно акцентував на необхідності пошуків загальнолюдської істини, яка була б визнана всіма народами. Стверджував, що прихильність до своєї країни й народу може тільки виграти, якщо вона позбавиться ненависті до «чужих» та «освятиться світлом» вселюдського спрямування до прогресу. Прогрес людства полягає в утвердженні невід’ємних прав людини, розвитку духовної культури та справедливості соціальної.

Церква та держава

Аналізував наслідки втручання держави у справи Церкви, зокрема писав про порушення принципу свободи совісті, масове переслідування людей за релігійною ознакою, примусове об’єднання релігій, відчуження інтелігенції від тої Церкви, яка підпорядкувалася державі, еміграцію вірних внаслідок репресій з боку держави тощо. У працях «Боротьба за духовну владу і свободу совісті у ХVІ–ХVІІ ст.» (1875) та «З історії відносин між церквою і державою в Західній Європі» (1876) обґрунтував думку, що відокремлення Церкви від держави може сприяти встановленню міжрелігійної толерантності та порозумінню в суспільстві. Завдання держави при цьому — захищати права й свободи всіх релігій і всіх церков, що діють на її території.

Вшанування

1920 засновано Київський інститут народної освіти імені М. П. Драгоманова (тепер Український державний університет імені Михайла Драгоманова).

Ім’ям ученого названо вулиці в містах Гадяч, Дніпрі, Івано-Франківську, Кам’янці-Подільському, Києві, Лубнах, Луцьку, Львові, Полтаві, Рівному, Тернополі, Чернівцях та ін.

2001 Національний банк України випустив ювілейну пам’ятну монету.

Праці

• Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит. Киев : В университетской типографии, 1869. 415 с.
• Положение и задачи науки древней истории // Журнал Министерства народного просвещения. 1874. Ч. 175. № 10. С. 152–181.
• Борьба за духовную власть и свободу совести в XVI–XVII ст. // Отечественные записки. 1875. Т. 118. № 2. С. 445–494; Т. 119. № 3. С. 75–134.
• Из истории отношений между церковью и государством в Западной Европе // Знание. 1876. № 8. С. 1–63.
• Текст і редакція // Громада. 1878. № 1. С. 50–71.
• Чудацькі думки про українську національну справу. 2-е вид. Львів : Накладом Івана Франка, З народної друкарні Войтіха Манєцкого під управою В. Годака, 1892. 303 с.
• Швейцарська спілка. Київ : Українська радикальна партія, 1905. 40 с.
• Листи до Ів. Франка і інших. 1881–1888. Львів : Українсько-руська видавнича спілка, 1906. 277 с.
• Шевченко, українофіли й соціалізм. 2-ге вид. Львів : Українсько-руська видавнича спілка, 1906. 163 с.
• Листи до Ів. Франка і інших. 1887–1895. Львів : Українсько-руська видавнича спілка, 1908. 431 с.
• Политические сочинения : в 2 т. Москва : Типография Товарищества И. Д. Сытина, 1908.
• Пропащий час: Українці під Московським царством (1654–1676). Львів : Друкарня Івана Айхельбергера і Сп., 1909. 38 с.
• Вибрані праці : у 3 т. Київ : Знання України, 2006–2007.

Література

1. Андрусяк Т. Шлях до свободи : (Михайло Драгоманов про права людини). Львів : Світ, 1998. 192 с.
2. Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. 2-ге вид. Чернівці : Прут, 2001. 488 с.
3. Дмитренко М. Михайло Драгоманов — дослідник фольклору // Слово і Час. 2005. № 6. С. 12–24.
4. Ясь О. В. Порівняльно-історичний метод у дослідницьких практиках Михайла Драгоманова // Український історичний журнал. 2012. № 2. С. 133–158.
5. Гриценко І. С., Короткий В. А. Михайло Драгоманов у спогадах. Київ : Либідь, 2012. 312 с.
6. Батаєва К. Проблема церковно-державних відносин у соціології релігії М. Драгоманова // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2015. № 2. С. 164–174.
7. Ушкалов Л. Чарівність енергії: Михайло Драгоманов. Київ : Дух і Літера, 2019. 600 с.
8. Якімова А. Болгарський період життя професора Михайла Драгоманова. Київ : Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, 2019. 280 с.
9. Батаєва К. Михайло Драгоманов про наслідки порушення принципу розділення Церкви та держави // Український соціологічний журнал. 2022. № 27. С. 23–32.

Автор ВУЕ

К. В. Батаєва

Покликання на цю статтю: Драгоманов, Михайло Петрович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/FREEARTICLES:Драгоманов, Михайло Петрович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 15.10.2024