Ренуар, Жан

Ренуа́р, Жан (фр. Renoir, Jean; 15.09.1894, м. Париж, Франція — 12.02.1979, м. Беверлі-Гіллз, штат Каліфорнія, США; похований у с. Ессуа, тепер регіон Гранд Ест, Франція) — кінорежисер і сценарист, член Американської академії мистецтв і наук (з 1964), почесний доктор мистецтв Каліфорнійського університету в Берклі (з 1963) і Королівського коледжу мистецтв у Лондоні (з 1971). Син П.-О. Ренуара.

Ренуар, Жан
Народження	15.09.1894
Місце народження	Париж
Смерть	12.02.1979
Місце смерті	Беверлі-Гіллз
Напрями діяльності	Кіномистецтво

Відзнаки
Ордени	Почесного легіону (командор)
Премії	Співтовариства кінокритиків Нью-Йорка, Луї Деллюка, Національної ради кінокритиків США, Оскар

Життєпис

Народився у сім’ї художника та натурниці. Дитинство минуло в оточенні художників-імпресіоністів (див. Імпресіонізм). Навчався 1902–1907 у колежі Сент-Круа в м. Парижі. Закінчив ліцей у м. Ніцці (тепер ліцей Массена) зі ступенем бакалавра (1912). З лютого 1913 служив у кавалерії, у полку драгунів, з лютого 1915 — молодший лейтенант у батальйоні альпійських стрільців. Учасник Першої світової війни.

27.04.1915 був поранений у ногу та повернувся до м. Парижа. Вирішив продовжити службу в авіації. 20.08.1916 отримав свідоцтво про льотну підготовку і з 28.10.2016 служив у ескадрильї С 64, що базувалася на р. Марні. Здобув звання лейтенанта 30.09.1917. У листопаді 1917 через поранення залишив авіацію. Деякий час перебував на службі в секретаріаті авіації у м. Версалі, згодом — у прес-службі 15 армії у м. Версалі, потім у м. Ніцці. 23.02.1919 пішов у відставку. З 21.12.1935 отримував пенсію за інвалідністю.

На початку 1920-х займався керамікою. Захоплювався кінематографом. Враження від фільмів «Палаюче багаття» (1923, режисер І. Мозжухін) та «Дурні дружини» (1922, режисер Е. фон Штрогейм) надихнули на рішення розпочати власну кінотворчість. Відтоді знімав кіно.

Творчість

На початку кар’єри фільми були німими (див. Кіно німе). Перший знятий власним коштом фільм «Катрін» (1924, разом із режисером А. Дьєдонне) був показаний лише у вузькому колі друзів, але перша спроба надихнула режисера на подальшу роботу в кіно. Перший повнометражний фільм «Дочка води» (1924) був показаний у кількох кінозалах, але не мав успіху у глядачів. За способом зйомки пейзажів і фіксації мінливого світла фільм є даниною імпресіоністам.

Фільм «Нана» (1926) знято за романом Е. Золя. Кадри та декорації відсилають глядача до картин імпресіоністів. Фільм мав великий бюджет, Ренуар продав кілька картин батька, щоб зняти стрічку. Попри успіх у публіки та позитивні відгуки критиків, фільм зазнав фінансової невдачі. Після цього режисер був змушений знімати фільми за канонами ринку, розраховані на комерційний успіх. Таким був фільм «На мотив чарльстона» (1926), на який надихнула мода на джаз і танець чарльстон. Для фільму був написаний музичний супровід композитором і піаністом К. Дусе (1895–1950; Бельгія). Однак фільм не був завершений. Стрічка належить до напряму авангард у кіно. Фільм «Маркітта» (1927) розповідає про вуличну співачку. Стрічку вважають втраченою. Драматичний фільм «Маленька продавчиня сірників» (1928) знято за різдвяним оповіданням Г. К. Андерсена. Він розповідає про дівчинку, яка замерзла на вулиці. Ренуар знімав фільм за допомогою кількох камер, використовував мініатюрні декорації з дзеркалами, застосовував експерименти з освітленням. Комедію «Ледар» (1928) вважають одним із найзначніших німих фільмів Ренуара. Фільм смішний, в його основі — водевіль А. Муезі-Еона (1880–1967; Франція) та А. Сільвана (1851–1932; Франція), бурлеск з трагічними та феєричними епізодами. Від цього фільму розпочалася співпраця режисера з актором М. Сімоном. Два останні німі фільми були зняті на замовлення Товариства історичних фільмів: «Турнір» (1928) — до 2 000 ювілею м. Каркассонна та «Блед» (1929) — до 100-річчя завоювання Алжиру. Ці фільми критики відносять до перехідного періоду творчості режисера перед початком ери кіно звукового. Сам режисер серед усіх своїх німих фільмів високо оцінював лише фільм «Нана», усі інші пов’язував з комерцією.

Винахід кіно звукового відкривав нові можливості для режисера. Однак Ренуар вважав, що це призведе до появи великої кількості слабких фільмів, а звукове кіно більш цікаве можливістю записувати шум, ніж слова.

Першим звуковим фільмом режисера стала комедія «Дитині дають проносне» (1931) за однойменною п’єсою Ж. Фейдо (1862–1921; Франція). Головні ролі виконували М. Сімон і Фернандель. Новацією у фільмі стало те, що режисер записав реальний звук води, спущеної в туалеті студії (до цього всі звуки, які записували у кіно, імітувалися штучно за допомогою студійних засобів). Фільм-драма «Сука» (1931) за романом Ж. де Ла Фушардьєра (1874–1946; Франція) став першим публічним успіхом режисера, в якому він уже розробив свій власний стиль. Від цього фільму розпочався зрілий етап творчості режисера.

Кримінальний фільм «Ніч на перехресті» (1932) зображує таємничій і загадковий світ роману Ж. Сіменона. Це перша в історії екранізація твору з циклу романів про комісара Ж. Мегре, роль якого виконав брат режисера актор П. Ренуар (1885–1952; Франція). Фільм створювався за участі Ж. Сіменона, що був особисто знайомий з режисером.

У комедії «Будю, врятований з води» (1932) режисер протиставив особисту свободу бродяги (у заголовній ролі М. Сімон) та комфортне життя забезпечених буржуа. У комедійному жанрі знято також фільм «Шотар і компанія» (1933).

Фільм-драма «Пані Боварі» (1933) за романом Г. Флобера, на думку критиків, є прикладом того, що кінематограф може піднятися до рівня літератури — режисер більшою мірою дотримується вірності духу, а не букві першоджерела. Г. Авенаріус назвав фільм поворотним на шляху до реалізму.

Кримінальна драма «Тоні» (1935), знята на півдні Франції на основі справжніх подій кримінальної хроніки, є першим неореалістичним фільмом французького виробництва. У фільмі знімалися переважно непрофесійні актори. Продюсером був драматург М. Паньоль.

У результаті співпраці з поетом і кінодраматургом Ж. Превером був створений драматичний фільм «Злочин пана Ланжа» (1936), відтоді у творчості режисера значне місце стали посідати соціальні проблеми.

У середині 1930-х Ренуар зблизився з групою митців лівих поглядів. Це вплинуло на його твори, на яких позначилися ідеї Народного фронту: «Життя належить нам» (1936), «Марсельєза» (1937). Він входив до адміністративної ради асоціації «Сіне-Ліберте» («Ciné-Liberté»; заснована 1936) і до редакційного комітету однойменного журналу. До цього періоду належить екранізація Ренуаром п’єси М. Горького «На дні» (1936). Фільм став попередником поетичного реалізму в кінематографі. Продюсером був О. Каменка. Головні ролі виконували Ж. Габен і Л. Жуве.

У драматичному антивоєнному фільмі «Велика ілюзія» (1937) Ренуар показав абсурдність війни. У стрічці немає образу ворога, режисер вважав, що станові відмінності більше розділяють людей, ніж національні. Він поступився поезією заради психології. Фільм був заборонений Й. Геббельсом, який назвав Ренуара «кінематографічним ворогом № 1». Стрічку забороняли в окупованих нацистами країнах Європи. У США 11.10.1938 фільм демонстрували у Білому домі (перший показаний там неамериканський фільм), згодом стрічку було номіновано на «Оскар».

У фільмі «Людина-звір» (1938), вільній екранізації однойменного роману Е. Золя (дія перенесена у сучасність) режисер звернувся до соціальних проблем.

Драма «Правила гри» (1939) змальовує мораль тогочасного суспільства, зокрема заможних прошарків, аристократії. Спочатку фільм був зустрінутий обсвистуванням, а у вересні 1939 заборонений військовою цензурою як такий, що деморалізує. Однак показ на Венеційському міжнародному кінофестивалі 1959 відновленої версії картини став тріумфом. Фільм високо оцінили представники Французької нової хвилі. Режисер Ф. Трюффо назвав його «фільмом фільмів», «кредо кіноманів». Фільм продовжує впливати на сучасних кінематографістів.

У січні 1940 Ренуар поїхав до Італії, щоб працювати над екранізацією п’єси «Тоска» В. Сарду. Але передчасно залишив зйомки і 20.05.1940 приїхав до Франції, спочатку до м. Ніцци, потім до м. Парижа. У жовтні 1940 він залишив Францію, виїхав спочатку до м. Лісабона, а потім до США. З 10.01.1941 він у Голлівуді. Підписав контракт із кінокомпанією «Двадцяте століття Фокс» (англ. «20th Century Fox Film Corporation»). Перший знятий у США фільм — драма «Стояча вода» (1941). Новаторством було те, що зйомки відбувалися на природі, а не перед виготовленими художниками декораціями. В американський період режисер зняв низку фільмів. «Ця земля моя» (у французькому прокаті — «Жити вільно»; 1943) і «Салют Франції» (1944) — фільми про окуповану Францію та Рух Опору. Драматична стрічка «Південець» (1945) зображує труднощі бідної сім'ї, яка намагається створити бавовняну ферму в Техасі на початку 1940-х. Уперше у режисера постає ідея Бога. Фільм було номіновано на премію «Оскар» за найкращу режисуру (1946).

Фільм «Щоденник покоївки» (1946) — екранізація роману О. Мірбо. Це бурлескна трагедія, знята в студії, що надає їй театрального характеру.

Останній знятий у США фільм — «Жінка на пляжі» (1947), який за жанром нагадує фільм нуар.

Щоб зняти драму «Річка» (1951) за однойменним романом М. Р. Годден, режисер вирушив до Індії. Це перший кольоровий фільм Ренуара. Стрічка розповідає про дорослішання дівчат-підлітків і водночас є роздумами про відносини людини та природи. Фільм вплинув на індійський кінематограф.

Ренуар повернувся до Франції 1952. Після повернення він зняв стрічку «Золота карета» (1952) — екранізацію п’єси П. Меріме «Карета святих дарів» з А. Маньяні у головній ролі, музичний фільм «Французький канкан» (1954) — історію кабаре «Мулен Руж» з Ж. Габеном та романтичний фільм «Єлена і чоловіки» (1956) з І. Бергман і Ж. Маре. Критики побачили у цих фільмах паралелі відповідно з комедією дель арте, кафешантаном і театром маріонеток. Він також поставив кінокомедію «Сніданок на траві» (1959) та драмедію «Пришпилений капрал» (1962).

Режисер звернувся до телебачення та зняв фантастичну драму «Заповіт лікаря Кордельє» (1961) і драму з чотирьох ескізів «Маленький театр Жана Ренуара» (1970).

Останні роки життя мешкав у США, писав мемуари і романи.

Творчість Ренуара вважали взірцем італійські неореалісти, він був попередником Французької нової хвилі.

Нагороди та визнання

Лауреат премії Співтовариства кінокритиків Нью-Йорка (1937) за фільм «Тоні», премії Луї Деллюка (1936) за фільм «На дні»; премії журі Венеційського кінофестивалю за найкращий акторський ансамбль (1937) і премії Національної ради кінокритиків США (1938) за фільм «Велика ілюзія»; премії Національної ради кінокритиків за найкращу режисуру (1945) та премії за найкращий фільм Венеційського кінофестивалю (1946), обидві — за фільм «Південець»; міжнародної премії Венеційського міжнародного фестивалю (1951) за фільм «Річка»; почесної премії «Оскар» (1975) за всю кар’єру.

Лауреат премії Шарля Блана Французької академії (1963) за книгу «П’єр-Огюст Ренуар, мій батько».

Командор ордена Почесного легіону (1977).

Удостоєний зірки на Голлівудській алеї слави (1960).

На честь режисера названі вулиці та заклади освіти в різних містах Франції.

Додатково

У німих фільмах Ренуара знімалася його перша дружина і остання натурниця його батька К. Гесслінг (1900–1979; Франція), з якої режисер хотів зробити кінозірку.

Цитата

«Я насамперед оповідач історій. Мене постійно охоплює непереборне бажання розповідати історії, які здаються мені чудовими, і я хотів би поділитися своєю радістю зі своїми друзями та публікою. Мені завжди здавалося, що для того, щоб розповідати ці історії, краще підійде камера, ніж, скажімо, перо чи друкарська машинка. […] Моє уявлення про кінематограф полягає в тому, що це новий друкарський верстат; це винахід, який приблизно так само важливий, як винахід Гутенберга».

 «Je suis avant tout un raconteur d’histoire. Constamment, je suis saisi de l’envie irrésistible de raconter des histoires qui me semblent excellentes et je voudrais faire partager ma joie à mes amis et au public. Pour raconter ces histoires, il m’a toujours semblé que la caméra était un meilleur moyen, disons qu’une plume ou une machine à écrire. […] Ma conception du cinématographe, c’est que c’est une nouvelle imprimerie; c’est une invention qui a à peu près l’importance de celle de Gutenberg»

(Renoir J. Le passé vivant. Paris : Éditions de l’Étoile/ Cahiers du cinéma, 1989, р. 57).

Твори

• Pierre-Auguste Renoir, mon père. Paris : Gallimard, 1981.
• Le passé vivant. Paris : Éditions de l’Étoile/ Cahiers du cinéma, 1989, 126 р.
• Ma vie et mes films. Paris : Flammarion, 2005.*Œuvres de cinéma inédites. Paris : Cahiers du cinéma — Gallimard, 1981.

Література

1. Bertin C. Jean Renoir, cinéaste. Paris : Gallimard, 1994.
2. 100 films du roman à l’écran. Paris : Nouveau Monde éditions, 2011. 352 p.
3. Mérigeau P. Jean Renoir. Paris : Flammarion, 2012. 1102 р.
4. De Vita Ph. Dictionnaire Jean Renoir. Du cinéaste à l'écrivain. Paris : Honoré Champion, 2020, 464 p.

Автор ВУЕ

С. В. Глухова

Покликання на цю статтю: Глухова С. В. Ренуар, Жан // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Ренуар, Жан (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 12.09.2024