Мемуари

Мемуа́ри (фр. mémoires — спогади) — систематичні чи фрагментарні записи від імені автора про реальні події минувшини, учасником або ж очевидцем яких він був; літературний твір у формі спогадів про минувшину, в яких автор описує власні спогади, особисті уявлення.

Зміст

1 Історична довідка
2 Характеристика
3 Різновиди
4 В українській літературі
5 Література
6 Автор ВУЕ

Історична довідка

Засновником жанру мемуарів вважають Ксенофонта — автора спогадів про Сократа й військовий похід греків («Анабасис»; давньогрец. Ἀνάβασις; 401 до н. е). У римську добу до мемуарів вдавався Г. Ю. Цезар («Нотатки про Галльську війну»), у добу середньовіччя — П. Абеляр («Історія моїх поневірянь»), в епоху Відродження — Б. Челліні та інші. Інтерес до мемуарів не згасав і пізніше (Й. В. Гете, Стендаль, Г. Гейне, А. Франс, Е. Хемінгуей та інші).

Характеристика

Мемуари можуть охоплювати різні сфери життя — соціально-політичні, культурні, сімейні та побутові події, тож є одним із основних джерел для вивчення історії та культури народу. Через особистість того, хто їх пише, мемуари розкривають ознаки часу, фіксують значущі події, адже лейтмотивом, що зазвичай керує автором мемуарів, є намір зафіксувати для нащадків свою участь в історії. Нині побутують й інші мотиви, відмінні від традиційних, зокрема такі, що скеровані на потреби в саморепрезентації особистості та продукуванні інформаційних приводів, наприклад, скандальних чи сенсаційних.

Особливістю мемуарів є їхня документальність, в основі якої свідчення автора і сучасників подій. Однак, об’єктивна фіксація фактів минулого поєднується зі суб’єктивними оцінками історичних подій.

Дослідженнями мемуарів займається спеціальна історична дисципліна — мемуаристика.

Різновиди

До мемуарів традиційно відносять записки (записники, подорожні нотатки), щоденники, спогади, діаріуші, автобіографії, а також мемуарну й автобіографічну белетристику, як от роман-щоденник, автобіографічну повість, родинну хроніку тощо.

Найпростішим різновидом вважають щоденник, в якому викладені події особистого життя в контексті відповідних суспільно-політичних і соціокультурних передумов. Щоденники розрізняють за обсягом, систематичністю та регулярністю записів, масштабом охоплюваних подій. Зокрема, виділяють особисті, ділові, подорожні щоденники тощо.

Спогади (мемуарні оповіді) на відміну від щоденників належать до творів із більш складною структурою, містять широку ретроспективу, охоплюють значні просторово-часові межі, їх вирізняють більш-менш осмислені принципи добору фактографії, складна композиція, інколи своєрідна система аргументації (див. Аргумент), певне коло джерел і авторська концепція.

Важливим різновидом мемуарів є автобіографія. Сучасні дослідники і автори мемуарів об’єднують термінологію мемуаристики і автобіографій. Мемуари презентують персональні соціальні ролі та їхній вплив на історичну реконструкцію. Сенси пережитого зливаються у смислові формати автобіографічної оповіді.

Специфічним різновидом мемуарів є літературний запис — фіксація та виклад особою-фахівцем (письменник, журналіст, митець, помічник та ін.) спогадів конкретної людини, яка була очевидцем або учасником певних подій. Деякі вчені відносять до мемуарів і приватні епістолярії.

В українській літературі

Історія української мемуаристики нараховує кілька століть. Її витоки — в автобіографічних елементах літератури Давньої Русі (Повчання Володимира Мономаха). У літературі України 19 ст. першість у мемуарному жанрі належить Т. Шевченку. Початок новому етапу розвитку мемуаристики в Україні поклали його щоденник «Журнал» (1858), короткі автобіографічні нотатки, листи. Під впливом мемуарних творів Т. Шевченка до спогадів звернулися П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, О. Барвінський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Б. Лепкий та інші. У 20 ст. мемуарна література представлена творами різних жанрів: листи (Леся Українка, М. Хвильовий, М. Рильський, В. Стус), щоденники (П. Тичина, М. Драй-Хмара, Остап Вишня, О. Довженко, В. Симоненко), записні книжки (С. Васильченко, В. Чередниченко), нотатки [В. Минко (1902–1989; Україна), І. Багмут], портрети літературні (М. Бажан, С. Голованівський), есе (Є. Маланюк, Ю. Шевельов). Поширеними жанрами мемуарної прози є повість, роман («Дороги моїх днів» В. Поліщука, «Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок» В. Дрозда, роман «Третя рота» В.Сосюри).

Чимало мемуарних творів належать письменникам української діаспори («Спогади про неокласиків» Ю. Клена, «На білому коні» та «На коні вороному» У. Самчука, «Щоденник» В. Винниченка, «Розмови в дорозі до себе» І. Кошелівця).

Література

Любовець Н. Мемуари (спогади) як джерело біографічних досліджень // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. 2009. Вип. 24. C. 277–291. URL: http://irbis-nbuv.gov.ua/everlib/item/er-0000000390.
Киридон А. М., Косяк С. М., Троян С. С. Спогади як інструмент (ре)конструювання минулого: теоретико-методологічний дискурс // Сторінки історії : збірник наукових праць. 2022. Вип. 55. С. 338–353. URI: https://ela.kpi.ua/handle/123456789/55225
Сичевський А. Мемуари як его-документи: вектори автобіографічної нарації, засади використання та інтерпретація // Інтермарум: історія, політика, культура. 2023. № 13. С. 243–264. URL: http://intermarum.zu.edu.ua/article/view/294106/286865.