Бергман, Інгрід

Бе́ргман, І́нгрід (швед. Bergman, Ingrid; 29.08.1915, м. Стокгольм, Швеція ― 29.08.1982, м. Лондон, Велика Британія; похована ― м. Стокгольм, Швеція) ― акторка, лауреат премій «Оскар».

Бергман, Інгрід (Bergman, Ingrid)
Народження	29.08.1915
Місце народження	Стокгольм
Смерть	29.08.1982
Місце смерті	Лондон
Місце поховання	Стокгольм
Напрями діяльності	кіномистецтво

Життєпис

Батько був художником-аматором, власником і менеджером магазину фотоапаратів. Мати померла, коли Бергман було два з половиною роки.

За наполяганням батька відвідувала уроки вокалу. 1922–1933 навчалася в престижному ліцеї для дівчаток у м. Стокгольмі.

Після смерті батька (1929) жила в сім’ях родичів. З дитинства мріяла стати актрисою.

1933 вступила до школи при Королівському драматичному театрі в Стокгольмі. Під час літніх канікул її запросили на Шведську кіностудію. Залишила навчання задля роботи в кіно.

Творчість

Бергман отримує премію Оскар (1945). Джерело www.oscars.org

Дебютувала в комедійному фільмі «Граф із Мункбро» (1935) режисерів Сігурда Валлена (1884–1947) та Г.Е. Адольфсона (1893–1979; обидва ― Швеція). Після цього зіграла складні ролі у стрічках режисера Г. Моландера (1888; тепер Фінляндія ― 1973; Швеція) «Інтермеццо» (1936) і «Обличчя жінки» (1938).

1939 спільно з актором Л. Говардом знялася в голлівудській версії «Інтермеццо» (інша назва «Інтермеццо: історія кохання») режисера Грегорі Ратоффа (1897; тепер Російська Федерація ― 1960; Швейцарія; похований у США). Стрічка стала касовим хітом.

Після початку Другої світової війни на запрошення голлівудського продюсера Д. О. Сельцника приїхала в США. Швидко здобула визнання й популярність у Голлівуді. Стала «ідеалом американської жінки» та претенденткою на звання найкращої актриси Голлівуду. Її називали «королевою Бродвею».

Протягом раннього періоду кар’єри знялася у фільмах: «Доктор Джекіл і містер Хайд» (1941) режисера В. Флемінга, «Касабланка» (1942) режисера М. Кертіса. Останню стрічку вважають однією з найзнаковіших в історії кіно. У романтичній драмі Бергман зіграла головну роль разом із Г. Богартом і Полом Генрейдом (1908; тепер Італія ― 1992; США). Дія розгортається під час Другої світової війни в марокканському місті Касабланка (перебувало під контролем вішистської Франції). Сюжет зосереджений на внутрішньому конфлікті людини, якій доводиться обирати між коханням і обов’язком.

Знялася у фільмі «По кому подзвін» (1943) режисера Сема Вуда (1883–1949; США), заснованому на романі Е. Хемінгуея. За роль Марії вперше номінована на премію «Оскар».

За роль у стрічці «Газове світло» (1944) режисера Дж. К'юкора Бергман нагородили премією «Оскар» за найкращу жіночу роль (1944), а також «Золотим глобусом» (1945).

Гра Бергман привернула увагу режисера А. Гічкока. Знялася в його фільмах: «Заворожений» (1945), шпигунському детективі «Лиха слава», історичній драмі «Під знаком Козерога» (1949).

За роль черниці у стрічці «Дзвони Святої Марії» (1945) режисера Л. МакКері ще раз номінована на «Оскар», а також стала володаркою премії «Золотий глобус» (1946).

Журнал «Лайф» (англ. «Life») вийшов із фотографією акторки на обкладинці та проголосив 1945 роком Бергман.

Завоювала визнання завдяки трилерам режисера А. Гічкока. Продовжила демонструвати свій багатогранний талант, зігравши головну роль у фільмі «Жанна д’Арк» (1948) режисера В. Флемінга, за яку отримала чергову номінацію на премію «Оскар».

1950 через скандал, спричинений романом із режисером Р. Росселліні, змушена була повернутися до Європи. Знялася в італійських і французьких фільмах: «Європа ’51» (1952), «Ми, жінки» (1953), «Італійська подорож» (1954) та ін.

1954 Р. Росселліні поставив для Бергман ораторію А. Онеґґера (1892–1955; Франція) «Жанна д’Арк на вогнищі». З цією виставою (незабаром екранізованою) вони об’їхали всю Європу. Під час турне поглибилися творчі розбіжності митців.

Зіграла головну роль у драмі Жана Ренуара «Єлена і чоловіки» (1956).

Тріумфально повернулася в Голлівуд, знявшись у мелодрамі «Анастасія» (1956) режисера Анатоля Літвака. За цю роль отримала другу премію «Оскар» як найкраща акторка (1957) і «Золотий глобус» (1957). Грала в голлівудських постановках, зокрема в драмі «Готель шостого ступеня щастя» (1958) режисера М. Робсона (1913; Канада ― 1978; Велика Британія), а також в європейських фільмах, серед яких британська романтична стрічка «Роздратований» (1958) режисера С. Донена, французько-американська мелодрама «Чи любите ви Брамса?» (1961) режисера А. Літвака та ін.

Інгрід Бергман. 1974

Отримала третій «Оскар» за найкращу жіночу роль другого плану в детективному фільмі «Вбивство в Східному експресі» (1974) режисера С. Люмета.

Вершиною пізнього періоду творчості стала роль піаністки в драмі режисера І. Бергмана «Осіння соната» (1978), за яку всьоме й востаннє була номінована на премію «Оскар».

Серед партнерів Бергман по зйомках були голлівудські актори Г. Богарт, Кері Грант, Бінг Кросбі, Г. Пек. У різний час співпрацювала з Жаном Маре, Юлом Бріннером, Л. Ульман, Дж. Мазіна, Ч. Лоутоном, С. Гереєм (1904; тепер Україна ― 1973; США) та ін.

Крім роботи в кіно, Бергман також грала на сцені. 1940 дебютувала на Бродвеї в «Ліліомі». Пізніше з’явилася у визнаних критиками п’єсах: «Гедда Габлер» (Париж, 1962), «Місяць на селі» (Велика Британія, 1965) і «Навернення капітана Брассбаунда» (Лондон, 1971). Отримала премію «Тоні» за гру в спектаклі «Жанна Лотарингська» (1946–1947). Востаннє з’явилася на Бродвеї 1975 в «Постійній дружині».

Знялася також у телевізійних виставах «Поворот гвинта» (1959) і «Гедда Габлер» (1963).

Актриса майстерно відтворювала тривоги та страхи своїх героїв. Через це її часто асоціювали з вразливими, але сильними кіноперсонажами. Одним із найбільших талантів Бергман, на думку критиків, була здатність миттєво змінювати емоції.

Остання робота актриси ― втілення образу Г. Меїр, прем’єр-міністра Ізраїлю, у телевізійному фільмі «Жінка на ім’я Голда» (1981) режисера А. Гібсона (1938; Канада ― 1987; Велика Британія). За цю роль отримала премію «Еммі» (1982) та «Золотий глобус» за найкращу жіночу роль (1983; обидві ― посмертно).

Визнання та нагороди

Премія «Бембі» (Німеччина, 1950).

Семиразова номінантка та триразова володарка премії «Оскар».

Премія «Оскар» за найкращу жіночу роль (1945, 1957).

Премія «Оскар» за найкращу жіночу роль другого плану (1975).

Премії «Золотий глобус» (1945; 1946; 1957; 1983, посмертно).

Премія BAFTA за найкращу жіночу роль другого плану (1975).

Премія «Тоні» (1947).

Премія «Еммі» (1960; 1982, посмертно).

На честь актриси названо один із сортів троянд.

На Алеї слави в Голлівуді встановлено зірку Інгрід Бергман.

Посідає 4 місце в списку найкращих кіноакторок усіх часів Американського інституту кіномистецтва за версією AFI (1999).

Режисер Стіг Бйоркман (1938; Швеція) зняв документальний фільм «Інгрід Бергман: своїми словами» (2015). У стрічці за допомогою унікальних архівних кадрів, листів, щоденників, інтерв’ю відтворено портрет Бергман.

2015 Бергман стала офіційним обличчям Каннського кінофестивалю (до сторіччя акторки).

Додатково

Д. Сельцник назвав Бергман «найсумліннішою актрисою», з якою він коли-небудь працював.

Розмовляла і грала на п’яти мовах: шведській, німецькій, англійській, італійській, французькій.

Завжди мала коротку стрижку.

Праці

Ingrid Bergman. My story. New York : Delacorte Press, 1980. 504 p.

Література

Bergman’s Year // Life. 1945. Vol. 19. № 20. P. 127–134. URL: https://books.google.com.ua/books?id=4ksEAAAAMBAJ&printsec=frontcover&hl=uk&source=gbs_ge_summary_r&cad=0#v=onepage&q&f=false
Chandler Ch. Ingrid: Ingrid Bergman a Personal Biography. New York : Applause Theatre & Cinema Books, 2008. 334 p.
Smit D. Ingrid Bergman: The Life, Career and Public Image. Jefferson : McFarland, 2012. 245 p.
Ziolkowska-Boehm A. Ingrid Bergman and Her American Relatives. Lanham : Rowman & Littlefield, 2013. 124 p.
Ingrid Bergman: A Life in Pictures / Ed. by Isabella Rossellini, Lothar Schirmer. San Francisco : Chronicle Books, 2015. 527 p.
Isenberg N. We'll Always Have Casablanca: The Legend and Afterlife of Hollywood's Most Beloved Movie. New York; London : W.W. Norton & Company, 2018. 334 p.
Bauer L. Hollywood Heroines: The Most Influential Women in Film History. Santa Barbara : Greenwood, 2019. 407 p.
The 47th Academy Awards. 1975 // Oscar. URL: https://www.oscars.org/oscars/ceremonies/1975/