Сарду, Віктор'єн

Сарду́, Віктор’є́н Леа́ндр (франц. Sardou, Victorien Léandre; 05.09.1831, м. Париж, Франція — 08.11.1908, там само) — драматург, ключовий представник неоромантизму, член Французької академії (з 1877).

Сарду, Віктор'єн (Sardou, Victorien Léandre)
Народження	05.09.1831
Місце народження	Париж
Смерть	08.11.1908
Місце смерті	Париж
Місце діяльності	Франція
Напрями діяльності	літературна творчість,
Традиція/школа	неоромантизм

Життєпис

Народився у сім’ї, що походила з півдня Франції. Батько був викладачем і захоплювався лексикографією.

Навчався у ліцеї Генріха ІV у м. Парижі (1845–1848).

Вивчав медицину, упродовж 18 місяців відвідував лекції у кліниці доктора Ленуара, у лікарні імені Неккера, однак залишив навчання, щоб заробляти на життя.

Працював репетитором з філософії, математики та історії, писав статті для журналів та енциклопедій. Згодом повністю присвятив себе літературі та театру, був також режисером, художником, літературним агентом тощо.

Мешкав у палаці Вердюрон у м. Марлі-ле-Руа, був мером міста (1870–1871).

Творчість

Перша п'єса Сарду «Студентський шинок» («La taverne des étudiants»; 1854) була поставлена у театрі «Одеон», але не мала успіху, інша — «Перша зброя Фігаро» («Les premières armes de Figaro»; 1859) була прийнята краще, а наступна — «Мушачі лапки» (1860) стала справжнім тріумфом Сарду, її вважають взірцем добре написаної п’єси. Першими успіхами драматург завдячує актрисі В. Дежазе (1798–1875; Франція). Відтоді щосезону в театрах ставилися його нові драматичні твори (переважно у жанрі комедії та історичної драми), серед яких найбільший успіх мали: «Батьківщина!» («Patrie!»; 1869), «Ненависть» («La Haine»; 1874), «Розлучимося!» («Divorçons»; 1880), «Тоска» («La Tosca»; 1887), «Пані Сан-Жен» («Madame Sans-Gêne»; 1893); написані спеціально для актриси С. Бернар «Федора» («Fédora»; 1882) і «Теодора» («Théodora»; 1884). У п’єсах майстерно виписані персонажі, автор не вдається до моралістичних тирад, не нехтує психологією. Твори драматурга створили йому репутацію, яка надалі продовжувала зростати. П’єси ставили у паризьких театрах «Водевіль», «Жимназ», «Порт-Сен-Мартен», «Пале-Руаяль», «Комеді Франсез» тощо.

Сарду написав понад 100 п’єс у різноманітних жанрах: від комедії інтриг до історичної чи психологічної драми, трагедії та сатири. Його називали «імператором театру», «Наполеоном драматичного мистецтва», майстром легкого і дотепного діалогу. Деякі з його творів викликали бурхливі емоції публіки: комедія «Рабага» («Rabagas»; 1872), комедія «Даніель Роша» («Daniel Rochat»; 1880), історична драма «Термідор» («Thermidor»; 1891) була заборонена Палатою депутатів Франції, ставилася у м. Брюсселі. Його творчість слугувала антиподом для поетів і драматургів авангардизму, зокрема символістів. Сарду зазнавав нападок, обвинувачень у плагіаті. У своєму творі «Мої плагіати» («Mes plagiats»; 1883) він з тонким гумором зазначив, що у драматичному мистецтві неможливо уникнути збігів та схожих ідей.

Сарду написав також роман «Чорний перл» («La Perle noire»; 1862).

На сюжети творів Сарду створені опери «Флорія Тоска» Дж. Пуччіні (1900), «Батьківщина!» Е. Паладіля (1886), «Федора» (1898) та «Пані Сан-Жен» (1915) У. Джордано.

Сарду і Україна

Сарду вважали неофіційним послом французької культури за кордоном завдяки його музі актрисі С. Бернар, для якої він написав 7 п’єс.

Твори Сарду перекладені іноземними мовами, йшли у театрах різних країн, зокрема і на теренах України. У театрі «Руська бесіда» у м. Львові 1876–1884 ставилися п’єси Сарду «Французькі селяни», «Федора», у київському театрі «Соловцов» у 1894–1895 — комедія «Пані Сан-Жен». П’єса Сарду «Імператор і праля» 2006–2010 йщла у Кримському академічному російському драматичному театрі імені М. Горького (м. Сімферополь).

Українською мовою п’єсу Сарду «Рідний край» переклав Б. Грінченко, п’єсу «Французькі селяни» — О. Левицький, комедію «Останній лист» — Лесь Курбас (1919). Опера Дж. Пуччіні «Флорія Тоска» за п’єсою Сарду — у репертуарі багатьох українських театрів, зокрема Національної опери України, лібрето перекладали українською мовою П. Тичина, О. Галабутська.

Нагороди

Нагороджений Великим хрестом ордена Почесного легіону (1907).

Додатково

За ім’ям героїні п’єси Сарду «Федора» названий фасон фетрового капелюха.

Сарду захоплювався спіритизмом і був відомий як медіум.

Твори

Théâtre complet : en 15 t. Paris : Albin Michel, 1934–1961.

Література

Hart J. H. Victorien Sardou and the Sardou’s Plays. Philadelphie : Lippincott, 1913. 403 p.
Mouly G. La vie prodigieuse de V. Sardou. Paris : Albin Michel, 1931. 310 p.
Noël R. Sardou Victorien // Le nouvean dictionnaire des auteurs des tous les temps et des tous les pays : en 7 t. Paris : R. Laffont, 1994. T. 5. 1300 p.
Giovacchini D. Sardou Victorien // Beaumarchais J.-P., Couty D., Rey A. Dictionnaire des écrivains de langue française : en 2 t. Paris : Larousse, 2001. T. 2. 2253 p.
Ducrey G. Victorien Sardou, un siècle plus tard. Strasbourg : Presses universitaires de Strasbourg, 2007. 416 p.
Moindrot I. Victorien Sardou, le théâtre et les arts. Rennes : Presses universitaires de Rennes, 2010. 420 p.

Автор ВУЕ

С. В. Глухова

Покликання на цю статтю: Глухова С. В. Сарду, Віктор'єн // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Сарду, Віктор'єн (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 05.09.2025