Необуддизм

Лама Оле Нiдал в Київському буддiйському центрi лінії Карма каг'ю, 2010

Необудди́зм — історично новий рух в історії релігійних систем Сходу, об’єднує переважно синкретичні релігійні течії, що виникли на грунті буддизму.

Історична довідка

Виник у 1-й пол. 19 ст. в Японії.

Найбільшого розповсюдження отримав після Другої світової війни в Японії, США, Західній Європі. На Заході став складником ширшого релігійного явища — нових релігійних рухів (поширилися з 2-ї пол. 20 ст.), виявом контркультурного (див. Контркультура) плину, опозиційного щодо традиційних західних інститутів і цінностей, пошуком нових сенсів і духовності. Був способом адаптації буддизму до західного культурного та релігійного контексту, ментальності. Натепер термін частіше застосовують саме до буддійських громад в західних країнах.

Поширенню необуддизму в Західній Європі та США у 1950-ті — 1960-ті сприяли переклади буддійських текстів та безпосередні контакти з азійськими діячами, діаспорами, знайомство з різними духовними традиціями східної культури (Китаю, Японії, М’янми, Шрі-Ланки, Тибету). До кінця 20 ст. діяли вже численні буддійські релігійні громади в різних країнах, що позиціонували себе спадкоємцями різних традиційних буддійських шкіл, практикували елементи буддійського культу та психотехнік (медитації, мантри).

Наймасовішу групу необуддизму становлять об’єднання, догми яких пов'язані з буддійськими школами Нітірен (Сока Гаккай, Рей ю кай, Рисьо Косей кай, та ін.) та Чистої Землі (див. Амідаїзм). До необуддійських течій в Японії відносять також Синньо ен. Серед дослідників немає єдності в питанні віднесення до необуддизму руху Аум Сінрікьо.

Велику популярність на Заході здобув також чань-буддизм (дзен-буддизм). Після придушення Китаєм тибетського повстання 1959 та еміграції Далай-лами XIV загострився інтерес до Тибету та езотеричного, тантричного буддизму (див. Ваджраяна).

Громади зазвичай виникали навколо харизматичних вчителів-проповідників, як-от: У Ба Кгін (1899‒1971; тепер М’янма), Махасі-саядо (1904‒1982; тепер М’янма), Сунг Сан (1927–2004; Південна Корея), Тит Нат Хан (1926‒2022; В’єтнам), Сог’ял Рінпоче (1947; Тибет — 2019; Таїланд), Оле Нідал (нар. 1941; Данія) та ін.

Поширення необуддизму в Україну відбувалося у 1990-х переважно через Росію і під безспосереднім впливом представників російських буддійських громад.

Особливості

Прикметною особливістю течій необуддизму є акцент на одну або кілька рис буддійського вчення. Хоча кожна з таких течій претендує на ортодоксальне тлумачення вчення Будди, відносить себе до давніх традиційних шкіл, насправді ці релігійні системи постають як еклектичне поєднання ідей буддизму з синто, конфуціанством, даосизмом, народними віруваннями, а в останній час — і християнством. Для необуддизму характерно:

• виразніша монотеїстична тенденція у вченні;
• вільне тлумачення текстів і традиції, введення нових понять, схильність до інкорпорації іншорелігійних ідей, досягнень сучасної науки; суттеві зміни в інтерпретації «чотирьох шляхетних істин», сутності Вісімкового шляху, інших учень буддизму;
• вибірковість релігійних практик (наприклад, освоєння тільки частини релігійних обрядів, відкидання традиційних інститутів буддійського чернецтва, поклоніння образам Будди, бодгісаттв);
• виразна психотерапевтична спрямованість, акцент на саморозвитку та самопізнанні особистості;
• активний прозелітизм за участю всіх адептів релігійної громади;
• авторитарна система з культом харизматичного засновника або лідера;
• переважна орієнтація на молодь;
• активніша участь у суспільно-політичному, екологічному, громадському житті.

Більшість течій посідають толерантну позицію щодо інших конфесій, вірян, світського суспільства. Популярність таких соціально-релігійних рухів пояснюють увагою до щоденних потреб людини і водночас стурбованістю глобальними проблемами, актуальним для глобалізованого світу діалогом культур, запитаними ідеями духовної єдності людства.

Поряд із тим спостерігають зворотний вплив західних необуддійських течій і релігійних рухів на вірян у традиційно буддійських країнах (Японії, Південній Кореї, В’єтнамі).

Додатково

• За опитуваннями 2009 Purdue Social Research Institute Survey: 2,2 % американців відповіли, що буддизм «має великий вплив на їхнє життя» і такий самий відсоток повідомили, що вони зустрічаються з буддійським монахом або вчителем кілька разів на рік. 2,7 % декларували, що вони практикують буддійську медитацію щонайменше раз на місяць, а 3,1 % — принаймні щомісяця читають буддійську літературу.
• На 01.01.2019 в Україні діяло 63 буддійські громади, найбільші з яких належали до тибетського напряму буддизму — тантричної традиції Ваджраяни (у містах Києві, Дніпрі, Запоріжжі, Одесі, Львові, Ужгороді, Харкові, Хмельницькому, Чернігові тощо). Частиною міжнародної спільноти буддистів традиції Карма каг'ю під духовним очільництвом лами Оле Нідала є всеукраїнський релігійний центр «Українська асоціація буддистів школи Карма каг'ю». Також представлена лінія Дрікунґ каґ'ю: Київський центр «Ґарчен Ратнашрі» (заснований 2006) був першим центром Рінпоче у Східній Європі, за час його існування м. Київ відвідало багато майстрів та вчителів тибетського буддизму. Діяли центри всесвітньої організації «Шамбала», ордену Ніппондзан Мьоходзі, послідовники дзен-буддизму, Тгеравади тощо. Найактуальнішою проблемою лишається відсутність україномовних перекладів фундаментальних буддійських текстів, а також вихід з орбіти проросійського впливу.

Література

1. Prebish Ch. S. Studying the Spread and Histories of Buddhism in the West: The Emergence of Western Buddhism as a New Subdiscipline within Buddhist Studies // Westward Dharma: Buddhism beyond Asia / Ed. by C. S. Prebish, M. Baumann. Berkeley : University of California Press, 2002. P. 66–84.
2. Дорже Жамбо Чойдже-лама. Буддизм в Україні: історія, проблеми та перспективи розвитку // RISU. Релігійно-інформаційна служба України. 2004. URL: https://risu.ua/buddizm-v-ukrajini-istoriya-problemi-ta-perspektivi-rozvitku_n11617
3. McMahan D. L. The Making of Buddhist Modernism. New York : Oxford University Press, 2008. 299 p.
4. Савченко О. А. Українська сангха японського Ордену Ніппондзан Мьоходзі // Наука. Релігія. Суспільство. 2010. № 2. С. 290‒295.
5. Колесник І. Трансформаційні процеси в буддизмі Заходу: українських контекст // Історія релігій в Україні : у 2 кн. 2013. Вип. 23. Кн. 2. С. 188–197. URL: https://religio.org.ua/index.php/religio/issue/view/16
6. Талько Т., Грабовська І., Кагамлик С. Український буддизм і необуддизм в умовах війни //Українознавчий альманах. 2023 Вип. 33. С. 76‒84. URL: https://ukralmanac.univ.kiev.ua/index.php/ua/article/view/510

Автор ВУЕ

І. А. Козловський

Покликання на цю статтю: Козловський І. А. Необуддизм // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Необуддизм (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.07.2023