Народна релігія

Наро́дна релі́гія — багатозначний термін.

Значення терміна

1) У множині (народні релігії) — узагальнена назва автохтонних релігійних комплексів, які виникли в середовищі ранніх етносів і відповідали їхнім духовним, культурним, ідеологічним потребам. Відомі також як ранньоетнічні релігії (від грец. ἔθνος — народ, плем’я).

Загальна характеристика

Чітко визначити хронологічні межі формування народних релігій неможливо. Їх пов’язують з процесами етногенезу, розпаду первісного ладу, племінної й союзно-племінної форми організації суспільства та формуванням перших народностей на певній території. Виникли внаслідок поступового й тривалого розвитку світоглядних уявлень тієї чи тієї ранньоетнічної спільноти про співіснування і взаємодію світу природного й надприродного. Представлені у комплексі міфів, епосу, звичаїв, традицій, обрядів, релігійних практик.

У літературі такі релігії позначають за допомогою префіксів «давньо-», «старо-», як-от: давньо(старо)іранська, давньо(старо)слов’янська, давньо(старо)єгипетська, давньо(старо)індійська, давньо(старо)китайська давньогрецька, давньоримська тощо релігії. Були важливим чинником становлення етнічної самосвідомості, містили уявлення про первинну основу своєї спільності та відмінності від інших етноспільнот. Були обов’язковими для сповідування представниками певної етнічної спільноти.

Історично народні релігії передували розвинутішим релігіям державно організованих етносів (зороастризм, конфуціанство, римський політеїзм, релігія ацтеків, інків тощо).

Особливості

Виділяють такі типологічні характеристики народних релігій:

вони є результатом синтезу архаїчних родоплемінних культів і нововведень у релігійному житті певного народу;
збіжність етнічних і релігійних кордонів;
панівний політеїзм — для всіх таких релігій було притаманне багатобожжя, з ієрархією головних і другорядних богів (притому, на відміну від первісних релігій, на передній план висуваються саме боги, а не духи, божества-покровителі народу замість божеств сімейних, племінних, а «небесна» ієрархія ніби відтворює земну);
образи і функції богів втілювали культурний досвід народу, кожна сфера життєдіяльності мала свого божественного покровителя: окрім звичного уособлення явищ і сил природи в образах духів (гноми, мавки, русалки, водяники тощо) і богів (Сонця, Місяця, вітру, вогню), у народних релігіях персоніфіковано людську працю (боги землеробства, скотарства), різні сфери діяльності (боги письма, торгівлі, ремесел), людські чесноти (боги мудрості, краси);
божественні істоти у свідомості людей поступово змінюють свій зовнішній вигляд: зооморфізм, тобто поклоніння богам у подобі тварин, поступилося місцем зооантропоморфізму — сполученню в образі божества людських і тваринних рис та антропоморфізму — поклонінню людиноподібним богам;
розрізнення двох комплексів релігійних ідей і практик: а) для народних мас, де лишалися впливовими давні традиції родоплемінних культів, побутово-родинної обрядовості; б) для верхівки (еліти) суспільства — офіційний культ, який освячував соціальну нерівність, утверджував нові ідеї надприродного походження влади земних володарів (спадкоємності від богів), зрощення влади релігійної й політичної;
складні, розвинуті практики жертвопринесень, усталення правил здійснення ритуалів (панували уявлення, що жертва може бути прийнята богами тільки за умови правильно проведеного ритуалу), а відтак — виділення жрецтва як посередників між богами і людьми. У жертву богам приносили пшеницю, виноград, млинці, мед, молоко, вино, пахучі рослини, птицю й худобу. Є відомості про людські жертвопринесення у давньовавилонській, давньоєгипетській, давньогрецькій, давньофінікійській, давньомексиканській релігіях. Жрець — жертводавець, ворожбит, заклинатель, цілитель, охоронець таємних знань, автор і співець гімнів; його діяльність — утаємничена, стосунки з вірянами — дистанційовані. Віряни — споглядальники, а не учасники обрядів; раби, чужинці, соціальні низи до культових дій не допускалися.

Народні релігії практично не лишили по собі письмових джерел, основна форма передачі знань — усний міф, епос. До періоду народних релігій відносять також зародження вчення про загробну (посмертну) винагороду / відплату.

Доля народних релігій великою мірою залежала від історії розвитку народу. У разі зникнення народу під впливом зовнішніх обставин — природних чи соціальних (зміна клімату, природні катаклізми, завоювання, поневолення й поглинення іншими етносами) — зникала і його релігія. За конструктивного поступу народу до рівня нації народна релігія долала вузькоетнічні рамки і ставала загальнонаціональним явищем (індуїзм, даосизм, конфуціанство, синтоїзм, сикхізм), тобто національною релігією. Останні розглядають як вищий ступінь розвитку народних релігій.

2) Розбіжні з офіційними (санкціонованими духовною і світською владою) релігійні вірування і практики, поширені серед широких соціальних верств. Термін виник в західноєвропейській історичній та соціологічній науці на позначення народної побожності, масової релігійності, релігійних уявлень і магічних практик населення, які відрізнялися від доктрини і культу панівної Католицької церкви. Ранні дослідження були спрямовані переважно на періоди середньовіччя й Нового часу та на нижчі соціальні верстви як носіїв народної релігії; пізніші — на емпіричні етнографічні й соціологічні дослідження різноманітних проявів релігійності.

Виділяють, зокрема, такі форми народної релігії (усі мають різну міру зв’язку з церковною доктриною і офіційним релігійним культом):

узвичаєні серед конкретних соціальних, соціально-професійних груп (наприклад, характерні для аграрних общин);
маргінальні (астрологія, пережитки язичницьких вірувань і практик, ворожіння, цілительство);
масові феномени, де задіяна велика кількість людей (паломництво, процесії);
релігійні свята;
консервативне дотримання старих, давніх літургійних форм, попри новації церковного життя, старообрядництво.

3) Рідко — фактична, «повсякденна» релігійність, зміст буденної релігійної свідомості. Є цариною дослідження переважно соціології, релігієзнавства (соціології релігії, етнографія та етнологія релігії).

Література

Volksfrömmigkeit in Europa. Beiträge zur Soziologie popularer Religiosität aus 14 Ländern (Religion, Wissen, Kultur) / Hrsg. von M. Ebertz, Fr. Schultheis. München : Chr. Kaiser, 1985. 288 p.
Академічне релігієзнавство / За наук. ред. А. Колодного. Київ : Світ Знань, 2000. 862 с.
Scharfe M. Über die Religion. Glaube und Zweifel in der Volkskultur. Köln : Böhlau, 2004. 331 р.
Knoblauch H. Populäre Religion: auf dem Weg in eine spirituelle Gesellschaft. Frankfurt am Main; New York : Campus Verlag, 2009. 311 р.
Длінна Т. І. Поняття «народна релігія» в сучасному німецькомовному науковому просторі // Українське релігієзнавство. 2011. № 60. С. 1–10. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/46604/2011_60_3.pdf?sequence=1
Докаш В., Филипович Л. Релігії народні // Українська релігієзнавча енциклопедія : у 4 т. / За ред. А. Колодного. Київ : Інтерсервіс, 2024. Т. 3. С. 226‒227.

Автор ВУЕ

Л. О. Филипович

Покликання на цю статтю: Филипович Л. О. Народна релігія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Народна релігія (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 16.10.2024