Літія

Зупокійна молитва за загиблими героями Небесної Сотні біля тимчасового меморіалу на вул. М. Грушевського, 28.01.2014.
Світлина М. Василечка

Літія́ (церк.-слов. Лїтίа, від грец. λιτή — старанна, ревна молитва) — у східному християнстві — коротка служба та особлива форма спільної молитви, що відбувається поза храмом або у притворі храму. Може мати різний зміст, мету, чин здійснення.

Історична довідка

У ранньому християнстві молитовні зібрання часто відбувалися не лише в храмах, а й поза ними — біля могил мучеників, під час релігійних процесій, хресних ходів. Апостольські правила містять вказівки на спільні моління за мир, урожай, убезпечення від лих. Історики Церкви вказують на покаянну спрямованість ранніх літій: колективна молитва включала доземні поклони, спів псалмів і звернення до Бога про прощення гріхів.

У богослужбову практику чин літії запроваджено у візантійському християнстві, де її початковим її призначенням було спільне й ревне моління всією громадою в місцях, що потерпали від лиха (голод, епідемія, повінь, землетрус), опинилися під загрозою ворожої навали тощо. Метою було донести до Бога прохання відвернути нещастя, дарувати перемогу над ворогом або ж виказати вдячність Йому за припинення суспільних бідувань. Поширилися й богослужіння радісно-урочистого характеру, які зазвичай проходили за містом у дні великих свят. Такий вид богослужіння набув розвитку, зокрема, в Єрусалимській церкві, де літіями закінчували всі недільні вечірні богослужіння в різних святих місцях.

Літія набула особливого поширення в монастирському середовищі, де стала частиною колективної молитовної практики. Остаточне формування чину Літії відбулося під впливом Студійського та Єрусалимського уставів. Студійський (став основою богослужіння в Давній Русі) сприяв її регулярному виконанню, тоді як Єрусалимський — надав їй урочистого характеру та глибокого символізму.

Типікон Великої Церкви (Константинополь, 9–10 ст.), що став основою сучасного богослужбового статуту, містив порядок здійснення літії під час свят або особливих потреб.

Головні форми

Вирізняють основні форми літії:

святкова — частина всенощного богослужіння напередодні церковних свят (Великодня, Різдва христового, Входу Господнього в Єрусалим тощо; у давній церкві проводилася у притворі, щоби до спільної молитви могли долучитися й оглашенні, які тільки готувалися до прийняття таїнства хрещення, спокутники та ін.); може завершуватися благословенням хлібів, пшениці, вина та єлею;
заупокійна — коротша за панахиду служба, яка здійснюється на прохання родичів спочилого, під час похоронної відправи, поминання померлих (в оселі, на цвинтарі, біля могили, меморіалу); такі літії можуть здійснювати за безневинно загиблих, за воїнів-захисників, за всіх, від віку спочилих та ін.; особливо поширені на т. з. батьківські суботи та у дні пам’яті жертв війни (зокрема в Україні — за жертвами російської агресії);
відправа під час хресних ходів, процесій на великі релігійні свята;
моління про відвернення лих або молитва подяки за їх припинення, інші служби за потреб громади (супроводжується ходою навколо храму або процесією до визначеного місця моління).

У літії Церква вбачає глибокий символічний зміст (символ єдності Церкви, де всі віряни є частиною Тіла Христового; очікування Божої благодаті) і духовне значення (живий вияв віри й любові до Бога та ближнього, сила спільного моління, гуртування навколо спільних духовних цінностей, прояв соборності). Процесію зі свічками, рух за межі храму тлумачать як образ духовної подорожі до Небесного Єрусалиму.

Співи під час літії сформували особливий жанр духовної музики.

В Україні

Давня Русь із прийняттям християнства (кін. 10 ст.) успадкувала візантійську богослужбову традицію, включно з чином літії. Великі монастирські центри, як-от Києво-Печерська лавра, стали головним осередком збереження та розвитку літургійних традицій.

Впровадження літії мало свої особливості: переклад богослужбових текстів (церковнослов’янською, тепер — українською мовою); сполучення церковних правил і народно-побутових обрядів (зокрема, у заупокійних літіях); багате музичне оформлення (знаменний, а пізніше партесний спів); перетворення літії на частину місцевого («парафіяльного») богослужіння (у Візантії була переважно монастирським чином), що здійснюється за активної участі мирян. Від 17 ст. стає важливою частиною православних релігійних практик у козацькому середовищі — козаки часто брали участь у літіях перед битвами.

Розвиток чину літії в українських національних церквах відобразив синтез візантійської духовності, слов’янської культури та української історичної традиції.

Джерело

Книга правил святих апостолів, Вселенських і Помісних соборів, і святих Отців / Пер. С. Чокалюка. Київ : Видання Київської Патріархії УПЦ КП, 2008. 367 с.