Глієр, Рейнольд Моріцевич

Гліє́р, Ре́йнгольд Моріце́вич (11.01.1875 м. Київ, тепер Україна — 23.06.1956, м. Москва, тепер Росія) — композитор, диригент, педагог, піаніст, музично-громадський діяч, доктор мистецтвознавства (1941).

Глієр, Рейнольд Моріцевич
Народження	11.01.1875
Місце народження	Київ
Смерть	23.06.1956
Місце смерті	Москва
Місце поховання	Новодівичий цвинтар
Alma mater	Київська муніципальна академія музики ім. Р. М. Глієра, Московська державна консерваторія імені П. І. Чайковського
Місце діяльності	Національна музична академія України, Московська державна консерваторія імені П. І. Чайковського
Напрями діяльності	музичне мистецтво

Відзнаки
Ордени	Трудового Червоного Прапора, Знак пошани, Леніна
Премії	М. Глинки, Сталінські премії, Державна премія (І ст.)

Життєпис

Народився в музичній сімʼї. Батько, М. Глієр (1834–1896), був власником майстерні мідних і деревʼяних духових музичних інструментів у м. Києві. Магазин був головним постачальником інструментів для музичних оркестрів та навчальних закладів м. Києва 1882–1910.

1891–1894 навчався в Київському музичному училищі (Київська муніципальна академія музики ім. Р. М. Глієра) у класі скрипалів О. Шевчика та Є. Риба.

Значний вплив на молодого музиканта мала дружба з піаністом Л. Ніколаєвим (1878; тепер Україна — 1942; тепер Узбекистан) та теоретиком Б. Яворським, а також приїзд 1884 П. Чайковського. Під враженням від музики П. Чайковського вирішив їхати вчитись до м. Москви. 1900 закінчив Московську консерваторію (тепер Московська державна консерваторія імені П. І. Чайковського) із золотою медаллю. Навчався у класі композиції М. Іпполітова-Іванова, теоретичні предмети викладали А. Аренський (1861–1906; тепер Росія), Г. Конюс (1862–1933; тепер Росія), поліфонію та музичні форми — С. Танєєв.

Серед кращих учнівських творів Симфонія, присвячена В. Сафонову (1852–1918; тепер Росія), виконана під його орудою 1902.

Від 1901 розпочав самостійну творчу і педагогічну роботу. Товаришував із сестрами Гнесіними, викладав музичні предмети в їхньому приватному музичному закладі (тепер Російська академія музики імені Гнесіних).

1904–1905 подорожував до м. Варшави, м. Праги, міст Італії та Швейцарії. У м. Берліні навчався диригування у С. Кусевицького (1874; тепер Росія — 1951; США). Твори композитора набули популярності в м. Берліні, м. Франкфурті-на-Майні.

1908 повернувся з сімʼєю до м. Києва, завершив симфонічну поему «Сирени» за твором Гомера. Як диригент дебютував у м. Києві в липні 1909, виконав Першу симфонію. Премʼєра Третьої симфонії «Ілля Муромець» відбулася 23.03.1912 під орудою Е. Купера у Великому залі Московської консерваторії. Це привернуло увагу багатьох диригентів — Л. Стоковського, Ю. Орманді, Ф. Стока (1872; тепер Німеччина — 1942; США), Д. Мітропулоса (1896; Греція — 1960; Італія), Г. Шерхена (1891; тепер Німеччина — 1966; Італія).

1913 — професор композиції Київської консерваторії (тепер Національна музична академія України). 1914–1920 — її директор. Серед його учнів — Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Фролов (1892; тепер Білорусь — 1944; тепер Росія), А. Альшванг, В. Дукельський, Ю. Скрябін (1908; Швейцарія — 1919; тепер Україна).

1913–1920 — провадив концертну діяльність у м. Києві. Диригував симфонічними програмами київських композиторів В. Пухальського, М. Лисенка. Запрошував до м. Києва С. Прокофʼєва, А. Нежданову, К. Шимановського у якості виконавців; Г. Нейгауза, П. Коханського, Б. Яворського, Ю. Пуліковського (1908–1944; тепер Польща), Є. Риба, В. Яблонського, Ф. Блуменфельда, С. Козолупова (1884–1961; тепер Росія), М. Ерденка –– до викладання в консерваторії.

Виступав у концертах Київського відділення Імператорського російського музичного товариства, запрошував до виступів і вперше презентував твори О. Гольденвейзера, С. Рахманінова, С. Кусевицького (1874; тепер Росія — 1951; США), Л. Ауера (1845; тепер Угорщина — 1930; тепер Німеччина), Я. Хейфеца (1901; Литва — 1987; США), своїх учнів С. Прокофʼєва та Б. Лятошинського.

Організація оперних класів і симфонічного оркестру дала можливість для реалізації мистецьких проєктів, концертних програм із творів композиторів та виконавців світового рівня.

Від 1920 жив і працював у м. Москві. 1921–1941 викладав у Московській консерваторії композицію і поліфонію. Повернувся до роботи в училище Гнесіних, викладав курс гармонії. Працював у Третьому Московському музичному державному музичному технікумі.

1920–1922 — завідувач музичної секції Московського відділу народної освіти, співробітник Музичного відділу народного комісаріату просвіти, 1938 — голова Московської організації Спілки композиторів СРСР (СК СРСР), 1939–1948 — голова оргкомітету СК СРСР. У 1920-і організовував камерні та симфонічні концерти в робочих клубах, військових частинах, опікувався дитячою колонією, де вчив дітей хорового співу, розповідав про музику. Протягом пʼяти років працював у Комуністичному університеті трудящих Сходу імені Й. В. Сталіна (існував 1921–1938, м. Москва), де керував хоровими гуртками китайців, індійців, азербайджанців, узбеків, татар та представників інших народів. Результатом зацікавлення культурами цих народів стали опера «Шахсенем» (1923–1925), у співпраці з Т. Садиковим (1907–1957; тепер Узбекистан) створено опери «Лейлі і Меджнун» (1940), «Гюльсара» (1949).

Паралельно виступав із концертами, гастролював республіками СРСР.

Під час Другої світової війни перебував в евакуації у м. Свердловську (тепер м. Єкатеринбург), приїжджав до м. Куйбишева (Росія), де знаходився Державний академічний Великий театр Росії. 1941–1943 працював над замовленням одноактної опери «Рашель» (лібрето М. Булгакова та М. Алігер) за новелою Г. де Мопассана «Мадемуазель Фіфі».

Після повернення до м. Москви займався творчістю, зберігав контакти з українськими діячами культури — Л. Курбасом, працював над задумом опери «Маруся Богуславка» на лібрето П. Тичини, з К. Квіткою та М. Рильським (балет «Тарас Бульба»), із Б. Лятошинським, який допомагав з оркеструванням його творів (балет «Червоний мак», «Есмеральда», балет Ч. Пуні, «Комедіанти» за драмою Л. де Веги «Овече джерело» («Фуенте овехуна»). Створив інструментовку творів М. Лисенка (кантата «Бʼють пороги», Гавот, Інтермеццо, опера «Наталка Полтавка», «Понад полем іде», «Урочистий марш», оперета «Чорноморці»). На українську тематику написав твори: симфонічну поему «Заповіт», присвячену памʼяті Т. Шевченка, музику до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», симфонічну картину «Запорожці» (за сюжетом однойменної картини І. Рєпіна), симфонічну поему для читця та оркестру «Подражаніє Ієзекіїлю» на слова Т. Шевченка, балети «Тарас Бульба» (1952, написаний до 100 річчя від дня смерті М. Гоголя) та дві українські народні пісні «Ой у полі жито» для септету чоловічих і жіночих голосів, «Засвистали козаченьки» — для змішаного хору та симфонічного оркестру.

1950 обраний делегатом на Всесоюзну конференцію миру.

Похований на Новодівочому цвинтарі м. Москви.

Музичний доробок

У творчості поєднував традиції романтизму 19 ст. з новими полістильовими тенденціями 20 ст. Композитор, директор Київської консерваторії, професор, диригент, засновник нових сучасних проєктів у царині музичної культури мав риси лицарського служіння мистецтву. Зберігав професійний погляд на мистецтво і його значення для виховання молодого покоління, підтримував індивідуальність, плекав етику та моральність у стосунках і творчих проєктах.

Музична мова його творів заснована на реалістичних естетичних традиціях.

Звертався до українського фольклору і до зразків творчості інших народів.

Жанрова палітра

Писав твори в усіх жанрах.

Опери: опера-ораторія «Земля і небо» (за Дж. Байроном, 1900); «Шахсенем» (1923–1925, 2-а ред. 1934 азербайджанською мовою); «Лейлі і Меджнун» (за поемою А. Навої, 1940, співавт. Т. Садиков); «Гюльсара» (співавт. Т. Садиков, постановка 1949); «Рашель» (постановка 1949).

Балети: «Хризис» (1912), «Клеопатра» («Єгипетські ночі» за О. Пушкіним, 1926), «Червоний мак» (1927; 2-га ред. 1949; від 1957 — «Червона квітка»), «Комедіанти» («Дочка народу» за пʼєсою «Фуенте Овехуна» Л. де Веги; 1931, 2-га ред. «Дочка Кастилії», 1955), «Мідний вершник» (за поемою О. Пушкіна, 1949), «Тарас Бульба» (за повістю М. Гоголя, 1951–1952).

Музика до театральних вистав: «Гюльсара» (1936; перероблена на однойменну оперу 1949), «Гайдамаки» (за поемою Т. Шевченка, 1920), «Вихор» (Е. Верхарна, 1921), «Цар Едіп» (за Софоклом, 1921), «Лістрата» (за Аристофаном, 1923), «Клабунд» (А. Геншке [1890; тепер Польща — 1928; Швейцарія]), «Мелове коло» («Чан Гайтан», 1924), «Саранча» (1926, Є. Любимов-Ланський [1883; тепер Україна — 1943; тепер Росія]), «Отелло» (за В. Шекспіром, 1930), «Мольєр» (за М. Булгаковим, 1934), «Фархад і Ширін» (С. Вургун, 1946), містерія «Великий льох», «Іван Гус» (за поемами Т. Шевченка).

Кантата «Слава радянській армії» (1953).

Твори для оркестру: Три симфонії (Es-dur, 1899–1902; C-molle, 1907); «Ілля Муромець» (1909–1911) H-molle.

Симфонічні поеми: «Сирени» (1904–1906), «Тризна» (1911–1915), «Подражаніє Ієзекіїлю» для читця з оркестром (1919), «Запорожці» (1921), «Заповіт» (памʼяті Т. Шевченка 1939–1941), «Урочиста увертюра» (1937), «Увертюра на словʼянські народні теми» (1941), «Перемога» (1945), «Концертний вальс» (1950), Сюїта з балету «Тарас Бульба», Урочиста увертюра (1955).

Концерти: для арфи (1938), для голосу (колоратурне сопрано) 1942–1943, для віолончелі з оркестром, валторни з оркестром, для скрипки з оркестром (1955–1956), завершений Б. Лятошинським.

Твори для духового та оркестру народних інструментів: «Походний марш» (1941), фантазія-симфонія (1943), «Перемога» (1945) та інші. Камерно-інструментальні твори: ансамблі для струнних інструментів (секстети, квартети, октети).

Твори для струнних і духових інструментів у супроводі фортепіано, фортепіанні твори, фортепіанні ансамблі, вокальний септет для чоловічих та жіночих голосів (1918), пісня «Ой у полі жито».

Хорові твори для жіночих, дитячих, чоловічих та змішаних голосів; масові пісні; вокально-оркестровий твір «Засвистали козаченьки», українська народна пісня для змішаного хору з симфонічним оркестром (1935).

Музика до кінофільмів: «Конвеєр смерті» (1931, у співавторстві); «Алішер Навої» (1947, співавтор Т. Садиков).

Нагороди та визнання

Тричі нагороджений премією М. Глинки (1905 — за Перший струнний секстет; 1912 — за симфонічну поему «Сирени»; 1914 — за Третю симфонію «Ілля Муромець»).

Заслужений діяч мистецтв РСФСР, народний артист Азербайджанської РСР (за розвиток нової тюркської культури 1934), Народний артист РСФСР (1935), Народний артист Узбецької РСР (1937).

Нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора (1937), орденом «Знак пошани» (1938), орденами Леніна (1945, 1950, 1955).

Лауреат трьох Сталінських премій (1946, 1948, 1950) та Державної премії І ступеня за музику до балету «Мідний вершник» (1950).

Вшанування

1956 — імʼя композитора присвоєно дитячій музичній школі м. Калінінграда, Київському музичному училищу (тепер Київська муніципальна академія музики ім. Р. М. Глієра);

1957 — відкрито меморіальну дошку на будинку 46 по вул. 3-й Міуській (тепер вул. Чаянова) м. Москви, де мешкав композитор 1938–1956;

1960 — на могилі встановлено надгробок (скульптор М. Анікушин);

1993 — імʼя композитора присвоєно дитячій музичній школі № 7 м. Москви.

Література

1. Леонова М. Український елемент в симфонічній творчості Р. М. Гліера // Народна творчість та етнографія. 1965. № 4. С. 50–54.
2. Шамаєва К. Симфонічні концерти в Києві 20-х років // Музика. 1971. № 4. С. 13–14.
3. Копиця М., Царевич І. Листи Лятошинського // Арт-лайн. 1998. № 1. С. 30–33.
4. Скорульська Р. «Скерцо» на тему історичного «папірця» // Музика. 1998. № 4. С. 25.
5. Спис-Кревська А. Р. М. Гліер — директор Київської консерваторії // Науковий вісник Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. 2004. Вип. 42. С. 27–39.
6. Рейнгольд Глієр — Борис Лятошинський. Життя і творчість в контексті культури / Ред.-упоряд.: І. Є. Копоть, К. І. Новосельський. Житомир : Євенок О. О., 2014. 327 с.
7. Лятошинський Б. Борис Лятошинський — Рейнгольд Глієр: Епістолярна спадщина. Київ : Музична Україна, 2016. 768 с.
8. Павко А. Універсальні мистецькі цінності та етнокультурні чинники музичної творчості Р. Глієра: історико-культурний аспект // Українознавство. 2023. № 2. С. 222–233.
9. Копиця М. Глієр, Рейнгольд Моріцевич (в авторській редакції). URL: https://vue.gov.ua/FREEARTICLES:Глієр,_Рейнгольд_Моріцевич

Автор ВУЕ

М. Д. Копиця

Покликання на цю статтю: Копиця М. Д. Глієр, Рейнольд Моріцевич // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Глієр, Рейнольд Моріцевич (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.03.2025