Евагрій Понтійський

Евагрій Понтійський, сучасна ікона, фрагмент

Ева́грій Понті́йський [Євагрій; грец. Εὐάγριος ὁ Ποντικός; 345, м. Ібора (Івора), тепер не існує, пров. Токат, Туреччина — 399, монастир Келлії в Лівійській пустелі, тепер не існує, регіон Ваді-Натрун, мухафаза Бухейра, Єгипет] — християнський філософ, богослов, містик, автор гностичної концепції, вчитель аскези.

Евагрій Понтійський (Εὐάγριος ὁ Ποντικός)
Народження	345
Місце народження	Туреччина
Смерть	399
Місце смерті	Єгипет
Місце діяльності	Східна Римська імперія, Єгипет
Напрями діяльності	богослов'я, подвижництво, духовне наставництво
Традиція/школа	християнство

Життєпис і діяльність

Про життя Евагрія дійшли неповні та уривчасті свідчення. Джерелами відтворення життєпису є твір його учня Палладія Гелленопольського (Галатійського; бл. 360-ті — 430-ті; тепер Туреччина) про єгипетських і близькосхідних подвижників «Лавсаїка», окремі свідчення у «Церковних історіях» Сократа Схоластика (бл. 380 — після 439; тепер Туреччина) і Созомена, анонімній «Історії єгипетських монахів», «Житті видатних мужів» Геннадія Схоларія та ін.

Походив з родини хорієпископа. Був висвячений у читці Василієм Великим. Після смерті останнього (379) покинув Каппадокію і прибув до м. Константинополя. Тут став учнем, помічником і особистим секретарем єп. Григорія Богослова, який висвятив його у сан диякона. Згодом піднісся до архідиякона. Ймовірно, брав участь у Другому Вселенському соборі 381.

Здобув гарну освіту. Церковній кар’єрі завадило кохання до дружини імператорського урядовця. Через докори сумління та небезпеку розголосу вирішив назавжди покинути столицю. Прибув до монастиря на Оливній горі поблизу м. Єрусалима. За переказом, тут тяжко захворів. Одужав після того як послідував настановам подвижниці Меланії Старшої (350; тепер Італія — 410; тепер Ізраїль) стати ченцем.

Прийняв монаший сан 383, невдовзі приєднався до спільноти ченців у Нітрії в Нижньому Єгипті (бл. 385), а згодом переїхав до єгипетських ченців-пустельників у Келлії, де провів решту життя в аскетичних подвигах і молитві. Зажив авторитету духовного вчителя, знавця людської душі. Біля нього зібралося коло учнів, з-поміж них: Палладій Геленопольський, Іраклід Ефеський (4‒5 ст.) та ін.

Праці. Погляди

Евагрія вважають першим письменним і високоосвіченим ченцем у Єгипті, хто почав записувати та систематизувати усні передання отців-пустельників.

Серед його праць виділяють:

• аскетичні твори: «Слово про [аскетичне] діяння, або Чернець», «Споглядач, або До того, хто удостоївся відання», трилогія «Практика», «Гностика» та «Гностичні глави», «Про помисли», «Спростовувач» («Той, що заперечує»), «До ченців, які мешкають у кіновіях і громадах», «Умовляння до цнотливої», «Про молитву», «Про вісім духів злоби», «Трактат про різні злі думки», «Схемати» тощо;
• схолії на біблійний канон (до книги Псалмів, Притчі, Еклезіаста та Йова).
• коментарі: до Псалтирі, «Про серафима» (розглядає видіння Ісаї), «Про херувима» (розповідає про видіння Єзекіїля), до Господньої молитви «Отче наш».

Дійшли також 64 його листи, переважно у сирійському перекладі.

Більшість аскетичних праць Евагрія збереглися грецькою мовою, хоча їх часто приписували Нілу Анкірському, Василію Великому чи Григорію Богослову. Друг Евагрія чернець і письменник Руфін Аквілейський (бл. 340 — 410; Італія) переклав кілька його творів латиною на поч. 5 ст., пізніше були здійснені переклади багатьох інших творів.

Подібно до каппадокійців, Евагрій зазнав впливу Александрійської богословської школи, був духовним учнем аскетів Макарія Александрійського (дата народження невідома — бл. 395) та Макарія Великого (4 ст.; обидва — Єгипет). Розвинув думки Орігена про передіснування людських душ, апокатастазис та природу Бога і Христа (під впливом Григорія Нисського та у річищі його трактувань орігенівських ідей). Як послідовник каппадокійців, мав за імператив не надавати Богові жодних тілесних образів і не обмежувати Його земними категоріями. Грекомовні оригінали праць, присвячені цим питанням, втрачені, але збереглися в сирійських та арамейських версіях.

За Евагрієм, християнське духовне життя складається з двох необхідних і взаємозумовлених етапів: життя діяльного та життя споглядального. Останнє поділяється на споглядання природне та богословське.

Водночас писав про три етапи життя: а) діяльне життя (своєю чергою, складається з двох частин — «негативної», що полягає в очищенні від пристрастей, та «позитивної» — набуття християнських чеснот); б) природне споглядання; в) богослов’я.

Розробив вчення про вісім помислів (грец. λογισμοὶ), що лягли в основу вчення про смертні гріхи: обжерливість, розпуста (блуд), смуток, гнів, зневіра, сріблолюбство, марнославство, гордість. Цей список був призначений для того, щоб допомогти аскетам визначити їхні власні сильні та слабкі риси, етапи спокуси (демонських підступів), а також запропонувати доступні засоби для її подолання. Із посиланням на авторитет Григорія Богослова, Евагрій перераховував дев’ять головних чеснот: розсудливість, розуміння і мудрість, мужність і терпіння, цнотливість, любов і стриманість, справедливість. Вважав зрощення в душі цих чеснот та досягнення безпристрасності (як ідеалу діяльного життя) завданням християнина.

Під природним спогляданням розумів природне богопізнання, тобто пізнання Бога з Його творінь. Поділяв на «перше» (споглядання безтілесного, невидимих небесних сутностей — ангелів) і «друге» (тілесного, видимих земних тіл) природне споглядання.

Третій етап духовного життя — містичне богослов’я. Повчав, що пізнання Св. Трійці це «істотне відання»; досконале пізнання Бога, яким розумні істоти володіли від початку, і та кінцева мета, до якої вони тепер прагнуть. Бог є сутнісне Світло, і людський розум, як Його образ, пізнаватиме свій Першообраз, як тільки сам стає «світловидним».

Евагрію належить класичне визначення молитви як «бесіди розуму з Богом» і як «піднесення розуму до Бога».

За розвиток неортодоксальних ідей Орігена на П’ятому Вселенському Соборі 553 Евагрій був засуджений разом із ним як єретик (що спричинило хвилю нищення рукописів богослова грецькою мовою). Це визначення підтвердив і Шостий Вселенський собор. Латеранський Собор 649 наклав анафему на Евагрія та всі його тексти. Поряд із тим подвижник став визнаним авторитетом в царині містичного богослов’я серед єгипетських, сирійських та інших східних християн.

Визнання

Твори Евагрія здобули визнання невдовзі по його смерті, поширилися у різних церковних і чернечих середовищах у Єгипті, Сирії, Палестині, Візантії. Проте ставлення до них було контроверсійним — його вшановували як вчителя духовних подвигів і водночас нерідко відкидали як богослова-єретика. Особливого впливу спадщина Евагрія набула в Сирії та Палестині, де його духовна доктрина сформувала місцеву аскетичну традицію.

Творчість Евагрія справила визначальний вплив на розвиток чернечої літератури назагал, писемної фіксації досвіду чернечого життя і духовних порад.

Вшанований як святий у Сирійській православній церкві (день пам’яті — 16 січня), Вірменській апостольській церкві (11 лютого).

Опосередковано вплинув на погляди таких богословів, як-от Максим Сповідник, Іван Дамаскин, Симеон Новий Богослов, Григорій Палама та ін. Латинський світ дізнався про Евагрія завдяки Івану Кассіяну Римлянину, який зберіг, розвинув і поширив його вчення.

Додатково

• Заможна й шанована родина Евагрія підтримувала стосунки з сімейством Василія та Емелії, з якого вийшла ціла плеяда подвижників та церковних діячів, серед них Василій Великий, Григорій Нисський, Петро Севастійський (340‒391; тепер Туреччина) та ін.
• У 590 папа Григорій I Великий переглянув список помислів, обґрунтований Евагрієм Понтійським і сформував відоміший перелік семи смертних гріхів, де він поєднав зневіру (лат. acedia) з сумом (лат. tristitia) у гріх лінивості; марнославство — з гордістю, додав заздрість.
• Евагрій викладав своє вчення у різний спосіб для різних груп людей. Для новачків у духовних практиках давав конкретні, практичні поради (які він називав «практике», грец. πρακτική). Із ченцями, які тривалий час вправлялися в аскетичних подвигах та набули духовний досвід, ділився теоретичними, споглядальними ідеями («гностике», грец. γνωστική).
• Філософію Евагрія Понтійського часом характеризують як християнський аналог дзен-буддизму.

Праці

• А н г л. п е р е к л. — Ad Monachos / Trans. J. Driscoll. New York :The Newman Press, 2003. 398 p.
• Evagrius of Pontus: The Greek Ascetic Corpus / Trans. R. E. Sinkewicz. Oxford; New York : Oxford University Press, 2010. 369 p.
• Evagrius's Kephalaia Gnostika: A New Translation of the Unreformed Text from the Syriac / Trans. I. L. E. Ramelli. Atlanta : SBL Press, 2015. 434 p.
• Evagrius of Pontus: The Gnostic Trilogy / Trans. R. Young, J. Kalvesmaki, C. Stewart. Oxford : Oxford University Press, 2024. 520 p.
• St. Evagrius Ponticus. URL: http://www.ldysinger.com/Evagrius/00a_start.htm
• У к р. п е р е к л. — Настанови про християнське життя; Настанови про подвижництво / Пер. Д. Кічі. Львів : Місіонер, 2002. 258 с.

Література

1. Guillaumont A. Un philosophe au désert, Évagre le Pontique. Paris : Vrin, 2004. 432 p.
2. Driscoll J. Steps to Spiritual Perfection: Studies on Spiritual Progress in Evagrius Ponticus. Mahwah : The Newman Press, 2005. 185 p.
3. Dysinger L. Psalmody and Prayer in the Writings of Evagrius Ponticus. Oxford : Oxford University Press, 2005. 245 p.
4. Горішня М. Біблійна екзегеза Євагрія Понтійського (на основі «Схолій на Приповідки») // Наукові записки Українського католицького університету. Серія: Богослов’я. 2009. Вип. 1. С. 73‒94.
5. Tsakiridis G. Evagrius Ponticus and Cognitive Science: A Look at Moral Evil and the Thoughts. Eugene : Pickwick Publishers, 2010. 124 p.
6. Bunge G. Spiritual Fatherhood: Evagrius Ponticus on the Role of the Spiritual Father / Trans. from germ. L. J. Sales. Yonkers : St Vladimirs Seminary Press, 2016. 119 p.
7. Rozumna Y. «Be Angry and Do Not Sin». Human Anger in Evagrius of Pontus and Gregory of Nyssa’ // Studia Patristica. 2017. № 83 (9). P. 103–114.
8. Гупало М., Кіндій О. «Практик» і «Гностик» Євагрія Понтійського // Наукові записки Українського католицького університету. Серія: Богослов’я. 2023. Вип. 10. С. 119‒192.

Автор ВУЕ

Ю. В. Розумна

Покликання на цю статтю: Розумна Ю. В. Евагрій Понтійський // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Евагрій Понтійський (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.02.2025