Вселенські собори Католицької церкви

Середньовічна мініатюра з манускрипту Ульриха фон Ріхенталя «Хроніки Констанцського собору», бл. 1464

Вселе́нські собо́ри Като́лицької це́ркви — офіційно скликані з’їзди католицького єпископату, провідних теологів, очільників чернечих орденів тощо з метою обговорення та регулювання нагальних питань віровчення, церковної організації та дисципліни. Скликалися римськими папами (див. Папа Римський) в 11–20 ст., після поділу Вселенської церкви (див. Великий розкол 1054).

Хронологія соборів

Католицька церква веде єдину хронологію Соборів за весь період існування християнства: від перших семи Вселенських соборів (збиралися до поділу Церкви протягом 4–9 століть, визнаються і східними і західними Церквами) — до всіх наступних (включно до 20 ст.), які скликалися винятково в межах католицької спільноти.

Таких Соборів сукупно налічують 21, усім приписано статус Вселенських соборів.

За хронологією (після поділу Церкви):

У 12 ст. скликано три Собори — І Латеранський (1123), ІІ Латеранський (1139), ІІІ Латеранський (1179), у центрі уваги яких були внутрішньоцерковні питання, відносини Католицької церкви зі світською владою, боротьба з єресями.

У 13 ст. відбулися три Собори: IV Латеранський (1215) — затвердив майже 70 пропозицій, зокрема ухвали про переслідування єресей (катарів, вальденсів, амальрикан); І Ліонський (1245) — цікавий серед іншого тим, що на нього прибув з Київської Русі митрополит Петро Акерович, який розповів про наслідки монголо-татарської навали; ІІ Ліонський (1274).

У 14 ст. відбувся В’єнський собор (1311–1313), відомий суворими постановами про переслідування вальденсів, спіритуалістів, бегардів та ін. єретиків.

У 15 ст. зібрано два Собори:

1) Констанцький собор (1414–1418) — прийняв декрет про реформу Церкви. Згідно з ним, Вселенські собори перетворювалися на постійний інститут з правом контролювати дії папської влади. На цьому ж соборі були встановлені порядок і термін скликання Вселенських соборів. Собор розпочав процес Я. Гуса, який завершився 1415 стратою (спаленням) цього ідеолога Реформації у Чехії. На собор 1418 прибув митрополит Київський та Литовський Григорій Цамблак (разом із великою депутацією українських і білоруських єпископів).

2) Базельсько-Фераро-Флорентійсько-Римський собор (працював у різних містах упродовж 1431–1449). Відомий укладанням Флорентійської церковної унії. Одним із найактивніших учасників собору від православного представництва був Київський митрополит Ісидор. У московських землях Київської митрополії Флорентійську унію рішуче відхилили, натомість на українських і білоруських теренах Великого князівства Литовського і Польщі вона проіснувала до кін. 15 ст.

У 16 ст. також скликано два Собори: V Латеранський (1512–1517) та Тридентський собор (тривав з перервами протягом 1545–1563). Останній зібрано в умовах значних успіхів Реформації. Прийнятті на ньому декрети і канони мали на меті зміцнити традиційний католицизм і протистояти протестантизму. Собор підтвердив верховенство Папи, зміцнив владу єпископів та дисципліну чернечих орденів; ідейно обґрунтував Контрреформацію; його наслідком стало посилення гонінь на протестантів, поширення інквізиції.

У 19 ст. відбувся після тривалої перерви Перший Ватиканський собор (1869–1870; або 20-й Вселенський). Собор засудив раціоналізм, пантеїзм, матеріалізм і атеїзм та утвердив канони віри; визначив принцип верховенства Папи не тільки над Католицькою, а й над Вселенською церквою; ухвалив догмат про непогрішність Папи. Робота Собору не була завершена у зв’язку з ліквідацією у 1870 Папської держави.

У 20 ст. відбувся натепер останній Другий Ватиканський собор (1962–1965, або 21-й Вселенський), скликаний Папою Іоанном ХХІІІ. На відміну від попередніх Соборів йшлося не про уточнення окремих положень доктрини або часткові реформи, а про вироблення нової концепції буття Церкви в дусі аджорнаменто (осучаснення і оновлення). У центрі уваги були питання нової соціальної доктрини Церкви, демократизації і гуманізації релігійних практик, осучаснення теології, ідейного арсеналу, проблеми екуменізму та релігійної свободи, стосунків з не-християнами і невіруючими, ролі мирян у життя релігійних громад тощо. Соборові вдалося розвернути Католицьку церкву обличчям до сучасного світу та накреслити широку програму її оновлення.

Назва собору (представництво єпископата) Рік зібрання Ким скликаний Основні ухвали
1 І Нікейський (380 єпископів) 325 імп. Костянтин Великий Затвердження Нікейського Символу віри; засудження аріанства; встановлення дат святкування Пасхи
2 І Константинопольський (бл. 150 єпископів) 381 імп. Феодосій І Великий Затвердження Нікео-Константинопольського Символу віри; засудження антитринітаріїв
3 Ефеський (понад 200 єпископів) 431 імп. Феодосій ІІ Засудження несторіан, пелагіан; догмат про Діву Марію як Богородицю
4 Халкидонський (150 єпископів) 451 Імп. Маркіан; Папа Лев І Засудження Євтихія; догмат про Боголюдську природу Христа
5 ІІ Константинопольський (165 єпископів) 553 імп. Юстиніан І Засудження пізнього аріанства, несторіанства, аполлінаризму, учень Орігена та Теодора
6 ІІІ Константинопольський (2 патріархів, 174 єпископів) 680–681 імп. Костянтин Погонат Засудження монофелізму, ухвалення христологічних догматів
7 ІІ Нікейський (від 300 до 367 єпископів) 787 імп. Констянтин VІ та імп. Ірина Засудження іконоборства; догмат про іконовшанування
8 ІV Константинопольський (4 патріархів, 102 єпископів) 869–870 імп. Василій І, Папа Адріан ІІ Засудження патріарха Фотія; ухвала про непідсудність римських пап
9 І Латеранський (бл. 900 єпископів і абатів) 1123 Папа Калікст ІІ скасування світської інвеститури; питання церковної дисципліни та визволення Святої землі
10 ІІ Латеранський (бл. 1000 прелатів) 1139 Папа Інокентій ІІ Засудження вчення Арнольда Брешианського і Петра Бруйського; канони церковної дисципліни
11 ІІІ Латеранський (302 єпископів) 1179 Папа Александр ІІІ Засудження альбігойців і вальденсів; 27 канонів щодо церковної організації та дисципліни
12 ІV Латеранський (2 патріархів, 71 архієпископів, 412 єпископів, 800 абатів) 1215 Папа Інокентій ІІІ 70 реформаторських ухвал; засудження катарів, амальрикан; затвердження розширеного Символу віри (проти альбігойців)
13 І Ліонський (3 патріархів, 140 єпископів) 1245 Папа Інокентій ІV Відлучення імператора Фрідріха ІІ; рішення про сьомий хрестовий похід
14 ІІ Ліонський (2 патріархів, 15 кардиналів, 500 єпископів) 1274 Папа Григорій Х Питання унії церков; затвердження правил виборів папи
15 В’єнський (2 патріархів, 300 єпископів) 1311–1313 Папа Климент V Засудження тамплієрів, вальденсів, бегардів; реформування духовенства; проект нового хрестового походу
16 Констанцський (понад 600 учасників, зокрема 30 кардиналів, 400 єпископів) 1414–1418 Папи Григорій ХІ Мартін V Відновлення єдності Церкви; порядок скликання і повноваження Вселенських соборів; обрання Папи Мартіна V
17 Базельсько-Фераро-Флорентійсько-Римський (сукупно у 50 сесіях собору взяло участь бл. 3,5 тис. учасників) 1431–1449 Папа Євгеній VІ імп. Йоан VIII Палеолог Релігійне замирення Богемії; реформи церкви; укладання Флорентійської унії
18 V Латеранський (15 кардиналів, бл. 80 архієпископів та єпископів) 1512–1517 папи Юлій ІІ Лео Х Дисциплінарні ухвали; декрети про фінансові установи Церкви, безсметя душі
19 Тридентський (3 патріархів, 5 кардиналів, 33 архієпископів, 235 єпископів, 7 генералів чернечих орденів) 1545–1563 Папа Павло ІІІ (тривав за п’яти пап) Ухвали проти вчення М. Лютера та протестантизму; ідейна програма контрреформації
20 І Ватиканський (803 делегатів, з них: 49 кардиналів, 11 патріархів, 680 архієпископів та єпископів) 1869–1870 Папа Пій ІХ Затвердження догматів віри; догмат про непогрішимість Папи, коли він говорить ex cathedra
21 ІІ Ватиканський (2540 учасників) 1962–1965 Іоанн ХХІІІ Широка програма осучаснення Церкви – аджорнаменто

Значення

Вселенські собори Католицької церкви скликали вищу ієрархію духовенства з усіх терен католицької ойкумени; проводилися під головуванням Папи або його легатів. Рішення, ухвалені на Соборах, ставали обов’язковими для всіх католицьких структур, кліру і вірян; інтегрували Церкву, визначали догматичні й канонічні засади її функціонування; засуджували єресі.

У православ’ї Собори, скликані після поділу (розколу) 1054, Вселенськими не визнаються.

Література

  1. Fairweather E. R., Edward R. H. The Voice of the Church: the Ecumenical Council. Greenwich : Seabury Press, 1962. 127 p.
  2. Хома І. Нариси історії Вселенської Церкви. 2-ге вид., змін. й допов. Львів : Стрім, 1995. 304 с.
  3. Бедуел Г. Історія Церкви / Пер. з фр. Г. Григорович. Львів : Свічадо, 2000. 296 с.
  4. Tanner N. P. The Councils of the Church. A Short History. New York : Herder & Herder, 2001. 144 р.
  5. Гонсалес Х. Л. История христианства : в 2 т. / Пер. с исп. Б. Скороходов. Санкт-Петербург : Библия для всех, 2009. Т. 2. 377 с.
  6. General Councils // New Adventpedia. URL: http://www.newadvent.org/cathen/04423f.htm

Автор ВУЕ

П. Л. Яроцький


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Яроцький П. Л. Вселенські собори Католицької церкви // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Вселенські собори Католицької церкви (дата звернення: 27.01.2022).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
16.04.2020

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ