Воронцов, Михайло Семенович

(Худ. Дж. Доу. Створено між 1820 та 1825. Державний Ермітаж

Воронцо́в, Миха́йло Семе́нович (рос. Воронцо́в, Михаи́л Семе́нович; 19.10.1782 м. Санкт-Петербург, тепер Росія — 06.11.1856, м. Одеса, тепер Україна) — державний і військовий діяч, князь.

Воронцов, Михайло Семенович (Воронцов, Михаил Семенович)
Народження	19.10.1782
Місце народження	Санкт-Петербург
Смерть	06.11.1856
Місце смерті	Одеса
Місце поховання	Одеса
Напрями діяльності	державний і військовий діяч

Життєпис

Походив із графського роду Воронцових. Отримав домашню освіту за програмою батька — С. Воронцова, який від 1785 служив дипломатичним представником у м. Лондоні і виховував сина у повазі до британської державності. Перевагу віддавали вивченню класичних (грецької, латині), іноземних (французької, англійської, німецької, російської) мов та математиці. У 4 роки записаний прапорщиком Преображенського полку, 1798 (у 16 років) призначений камергером для занять у посольській канцелярії.

1801 повернувся до м. Санкт-Петербурга. Від 1803 перебував на Кавказі: воював у персидській кампанії. Мав дипломатичні функції, вів переговори з імеретинським царем Соломоном (див. Імеретини). Під час військового походу в Європу брав участь у битвах, зокрема при містах Гутштадті (тепер Добре-Мʼясто, Польща), Гейльсберзі (тепер м. Лідзбарк-Вармінський, Польща) і Фрідланді (тепер Німеччина), під м. Пултуском (тепер Польща), за що отримав звання полковника. 1809–1811 як командир Нарвського піхотного полку армії П. Багратіона воював на Балканах (див. Балканський півострів) з турками, отримав звання генерал-майора. Учасник французько-російської війни 1812 (див. Вітчизняна війна 1812). У Бородінській битві 1812 був поранений, лікувався в родинному маєтку, у якому було організовано госпіталь.

Під час закордонного походу 1813–1814 брав міста Бромберг, Рогозьно, Познань (усі — тепер Польща), отримав звання генерал-лейтенанта з правом командування корпусом. 12 піхотна дивізія під його командуванням увійшла до м. Парижа. Після битви під Ватерлоо 1815 призначений командиром 150-тисячного російського окупаційного корпусу у Франції. Учасник російсько-турецької війни 1828–1829 (див. Російсько-турецькі війни). Перед війною брав участь у переговорах у м. Аккермані (див. Аккерманська конвенція 1826). Від 07.05.1823 — новоросійський генерал-губернатор і бессарабський намісник. 1844–1854 — головнокомандувач окремого кавказького корпусу і намісник Кавказу зі збереженням попередніх звань і посад.

Військові повноваження поєднував із цивільним управлінням російськими володіннями на Північному Кавказі і Закавказзі. Ужив соціально-економічні заходи для порозуміння з місцевою аристократією, спрямовував у Чечню проросійськи налаштованих кримського каді та улемів з м. Оренбурга для протидії проповідникам газавату. Організував будівництво мостів, пароплавне сполучення, земельне розмежування, закладення виноградників, розведення коней. Підтримував благоустрій м. Тифліса (тепер — м. Тбілісі, Грузія), який став резиденцією намісника Кавказу. У культурно-освітній сфері проводив наукові експедиції для вивчення природних ресурсів краю, його історії, сприяв відкриттю освітніх закладів для дітей. Деяких відправляв на навчання до м. Санкт-Петербурга. Повернувшись згодом на Північний Кавказ, вони пропагували російську імперську ідеологію. Залишив посаду через хворобу.

19.10.1854 звільнений з усіх посад зі збереженням звання генерал-ад’ютанта й члена Державної ради.

Воронцов і Україна

Мав земельні володіння на українських територіях, зокрема землі в Криму та в Херсонській губернії: на Мартьяні (мисі) та в селищі Ай-Даніл (тепер селище Данилівка Ялтинського району, АР Крим), колишні землі та сади А. Е. Рішельє. Був власником маєтків у містах Алупці, Масандрі, Одесі. Дружина Воронцова, графиня Є. Браницька (з 1819 — Воронцова; 1792–1880; тепер Україна) володіла містечком Городище (тепер місто Черкаської області) і містечком Мошни (тепер село Черкаського району, Черкаської області) з винокурним заводом в Черкаському повіті Київської губернії. Воронцов часто бував у родовому маєтку Браницьких у м. Білій Церкві.

Як новоросійський (див. Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії) генерал-губернатор та намісник Бессарабської області зосередив у своїх руках адміністративно-політичну і військову владу в регіоні. Обрав м. Одесу місцем своєї резиденції. Йому підпорядковувалися локальні військові формування, зокрема й козацькі. Враховував природні особливості краю та вміло використовував їх на благо імперії та власних інтересів. Після завоювання виходу до Чорного моря розпочалася інтенсивна колонізація українського півдня і Криму. Основною її метою було збагачення держави за рахунок прибуткової морської торгівлі, особливо збіжжям. Воронцов займався розбудовою міст-портів, запровадив порто-франко, поліпшував стан шляхів, надав пресі комерційного характеру. Підтримував російських купців, спонукав їх до будівництва суден, запроваджував традиційні ярмарки, унормовував митне законодавство. Внаслідок цього темпи розвитку чорноморської торгівлі перевищували загальноросійські. Ініціював заснування страхових контор і проведення Новоросійської пароплавної експедиції для будівництва суден у містах Миколаєві, Одесі, Херсоні. Започаткував акційну компанію диліжансів (з’єднувала міста Криму між собою та з м. Москвою і м. Санкт-Петербургом), Кримську винну й Новоросійську цукрову компанії. Як власник земельних латифундій застосовував вільнонайману працю. Спрямовував розвиток тонкорунного вівчарства, скотарства, конярства, нового для краю виноградарства й оливкового садівництва.

Спонукав до переїзду іноземних колоністів, здатних до розвитку нових промислів. Із його діяльністю пов’язують початок видобувної галузі (див. Видобування корисних копалин). Для запобігання епідемій створював санітарний кордон імперії. Започаткував карантини по дністровській лінії, у портах на Чорному та Азовському морях і в Бессарабії, орієнтуючись на європейські зразки. Для зменшення наслідків неврожаю 1833 створив комітети для забезпечення населення хлібом, а селян — зерном для посівів. Очолював Товариство сільського господарства Південної Росії.

В управлінні запроваджував бюрократичні принципи (див. Бюрократизм), за якими чиновники його канцелярії керували окремими галузями. Для прийняття виважених рішень сприяв заснуванню 1843 Головного статистичного комітету в м. Одесі. У Бессарабії провів низку заходів із русифікації державного життя, замінив поліцію, провів генеральне межування земель, сприяв переселенню селян із центральних губерній імперії. Успішно підпорядковував місцеві органи російським державним установам, що зумовило ліквідацію автономного статусу Бессарабії (1828).

У сфері культури, науки й освіти проводив політику акультурації, за якої перевагу віддавали імперській асиміляції місцевого населення. Перехід на російську освітню мережу зі стандартизованими програмами та російською мовою навчання супроводжувався заснуванням професійних шкіл, наприклад, корабельних, виноградарства і виноробства (м. Судак), східних мов (м. Одеса), торговельного мореплавства (м. Херсон), парафіяльної школи для матросів (м. Нікополь). Чиновники канцелярії Воронцова брали участь у наукових експедиціях, описували природу краю, проводили розкопки археологічні, розшукували старожитності, засновували архіви, музеї, публічні бібліотеки. За його сприяння в м. Одесі відкрито публічну бібліотеку (тепер Одеська національна наукова бібліотека). Власна бібліотека Воронцова вражала сучасників кількістю і цінністю книг та манускриптів. Спадкоємці М. С. Воронцова передали одеську частину його бібліотеки Новоросійському університету (тепер Одеський національний університет імені І. І. Мечнікова), де вона зберігається дотепер як окремий фонд.

Воронцов поважав історичні права і привілеї місцевих еліт, вміло використовував їх для насадження російської державності. Знаходив порозуміння з татарським, ногайським, вірменським та іншими етносами. Заперечував прагнення уряду запровадити серед них рекрутську службу. Забезпечував переклад російських законів татарською мовою, зі складних питань релігійних взаємовідносин радився з головним татарським муфтієм, підтримував спорудження мечетей. Для запобігання виїзду татар в Османську імперію дозволив їм паломництво до Мекки. Підтримував євреїв і спонукав їх до підприємницької діяльності.

Нагороди та визнання

1845 за військове підкорення Кавказу отримав титул князя.
Нагороджений Орденами Св. Анни, Св. Володимира, Св. Георгія, Св. Олександра Невського та низкою іноземних орденів.
Почесний член Імператорської академії наук у м. Санкт-Петербурзі (тепер Російська академія наук).
На честь Воронцова встановлено пам’ятники у м. Одесі (1863, архітектор Ф. Боффо) та м. Бердянську (2010).

Додатково

На виконання рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 15. 10. 2005 № 615 на Слобідському цвинтарі м. Одеси ексгумовано останки Воронцових, проведено експертизу судово-медичну, яка підтвердила їх автентичність. Рештки урочисто перепоховано у відновленому Спасо-Преображенському соборі в Одесі 10.11.2005.

Пам'ятник князю Михайлу Семеновичу Воронцову, м. Одеса (1863, архітектор Ф. Боффо)
Пам'ятник князю Михайлу Семеновичу Воронцову, м. Бердянськ (2010, скульптор М. Мироненко)

Джерело

Архив князя Воронцова : в 40 кн. Москва : Типография А. И. Мамонтова, 1870–1897.

Література

Герлігі П. Одеса. Історія міста, 1794–1914. Київ : Критика, 1999. 383 с.
Удовик В. А. Воронцов. Москва : Молодая гвардия, 2004. 210 c.
Шандра В. Генерал-губернаторства в Україні: ХІХ — початок ХХ ст. Київ : Інститут історії України НАН України, 2005. 427 с.
Кушко А., Таки В. Бессарабия в составе Российской империи (1812–1917). Москва : Новое литературное обозрение, 2012. 400 с.

Автор ВУЕ

В. С. Шандра

Покликання на цю статтю: Шандра В. С. Воронцов, Михайло Семенович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Воронцов, Михайло Семенович (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 30.06.2025

[[Категорія:]] [[Категорія:]]