Муфтій

Муфтій, що читає у своєму молитовному кріслі. Художник Ж.-Л. Жером, бл. 1900

Му́фтій [ араб. مفتى‎ (muftī)‎, від араб. فتوى (fatwā)‎ — фатва, букв. — той, хто надає фатву (тобто висновок, роз’яснення або керівну настанову зі складного релігійно-правового питання)] — в ісламському праві й культурі — знавець шаріату, який роз’яснює його основні норми й положення та ухвалює рішення зі складних чи спірних питань мусульманського права (фікху) у формі спеціального документа, висновку (фатви).

Історична довідка

Турецький муфтій, гравюра 1687

Уперше муфтії як спеціальний ранг чиновників і радників при володарях та суддях (каді) з’явилися за правління омеядського халіфа Омара ібн Абдуль-Азіза (Омар ІІ; 717‒720) в Єгипті. Мірою поширення ісламу та зростання Арабського халіфату муфтіїв стали призначати при правителях усіх великих провінцій і земель. Виконували функцію легітимації (згідно з шаріатом) ухвал і дій володарів, відіграли помітну роль у розвитку й кодифікації ісламського права. Рішення муфтія ставало обов’язковим для населення цієї області. За наявності кількох муфтіїв у певних землях одного з них призначали головним; він приймав скарги, апеляції на рішення інших.

Чим авторитетнішим був муфтій, тим більшого правового значення набували його поради і судження. З-поміж визначальних вимог до муфтіїв: правдиве сповідання ісламу, чесність, моральність і благочестя, освіченість, знання Корану, хадисів і мусульманського права, вміння виводити рішення шляхом власних міркувань і аргументів (див. Іджтихад).

Принципову зміну статусу муфтіїв відносять до 15 ст., часів Османської імперії. Головний муфтій м. Стамбула став верховним муфтієм усієї імперії з титулом «шейх уль-іслам» та очолив створену османською владою ієрархію релігійних діячів на державній службі. Надавав за запитом султана і високопосадовців свої висновки (фатви) на їхні рішення, стверджував або засуджував цим законність їхніх дій, консультував суддів з нюансів ісламського права, потенційно суперечливих вердиктів або винесених судових рішень, давав поради мусульманам з питань ритуалу чи етики. Чинив помітний вплив на ухвали й вчинки можновладців, артикулював законні вимоги населення. У мусульманській Іспанії судове рішення вважали недійсним без попереднього схвалення муфтієм. Отримував підтримку з державної скарбниці, приватних пожертв.

Фатви муфтіїв з високою науковою репутацією знавці права збирали у спеціальні книги, збірники, що ставали авторитетним викладом правової позиції того чи того мазгабу, впливали на структуру ісламського права.

Упродовж століть сунітські муфтії поступово інтегрувалися в державну бюрократію, тоді як шиїтські правознавці в Ірані поступово здобували автономну владу, ставали незалежними від державної влади. У колишніх європейських провінціях Османської імперії, передусім на Балканах, муфтіями називали й очільників мусульманських громад.

Інститут муфтіяту, інтегрованого в державні структури, після розпаду Османської імперії успадкували більшість арабських мусульманських держав, а також Туреччина. Муфтії, колегії з винесення фатв (дар аль-іфта) та міністерства у справах релігії натепер стали важливими інструментами державного регулювання релігійного життя (при цьому муфтії не обов’язково є носіями вищого релігійного авторитету). Проте із поширенням кодифікованих державних законів і юридичної освіти західного взірця традиційна роль муфтіїв зазнає змін.

У сучасному західному світі муфтії продовжують консультувати широку громадськість з різних аспектів шаріату, особливо з питань, що стосуються релігійних ритуалів та повсякденного життя, адаптації мусульманських діаспор до законів держави проживання. Деяких муфтіїв призначають державні органи для видачі фатв; інші — працюють у дорадчих органах, релігійних радах; треті — видають фатви у відповідь на приватні запити (зокрема, через медії, мережі). У 20 ст. чимало муфтіїв почали маніфестувати свою інтелектуальну незалежність від традиційних шкіл юриспруденції.

Публічні фатви часом викликають суперечки в мусульманському світі (у разі гострої полеміки між муфтіями та їхніми висновками вживають навіть термін «війна фатв»).

На землях сучасної України

У Кримському ханстві кожен бейлик (адміністративно-територіальна одиниця) мав свого головного муфтія. Хан мав право призначити муфтія та знімати його з посади. Муфтій як вища посадова особа входив до складу дивану. За невідповідності ухвалених ханом рішень нормам шаріату муфтій виносив постанову про їхню недійсність, тим обмежував ханську владу. Вів самостійне листування. Нарівні з ханом отримував подарунки від зарубіжних володарів. Мав володіння у різних регіонах Криму (т. з. духовний домен, ходжалик). Здійснював верховний нагляд за використанням вакуфних земель (площа яких сягала 90 тис. десятин).

У Російській імперії, що запозичила османський досвід державного регулювання ісламу, титул «муфтій» набули голови мусульманських Духовних зібрань — Оренбурзького (засновано 1788, охоплював більшу частину території імперії), Таврійського (1831, з центром у м. Сімферополі), пізніше Закавказького (1872, з центром у м. Тіфлісі, тепер Тбілісі). Духовні зібрання здійснювали контроль за релігійним життям мусульман, мали неофіційну назву муфтіятів. Муфтії відтак посідали найвищий статус, зокрема стали й вищими суддями (каді); були головними посередниками між державою і мусульманськими громадами. Призначалися на посаду (пожиттєво) імператорськими указами за поданням Міністерства внутрішніх справ. Перебували на державному утриманні.

Із незначними змінами ця система зберіглася і в радянський період: муфтіями називали голів 4-х Духовних управлінь мусульман (європейської частини СРСР та Сибіру з резиденцією в м. Уфі; Середньої Азії та Казахстану, в м. Ташкенті; Північного Кавказу, в м. Махачкалі; Закавказзя, в м. Баку).

У незалежній Україні — голови всеукраїнських або регіональних об’єднань мусульман (Духовного управління мусульман України, Духовного управління мусульман України «Умма», Духовного центру мусульман України «Ахмедіє» тощо), а також тих, які після окупації Росією Криму (2014) були перереєстровані за російським законодавством.

Література

Islamic Legal Interpretation: Muftis and Their Fatwas / Ed. by M. Kh. Masud, B. Messick, D. Powers. Cambridge : Harvard University Press, 1996. 431 p.
Іналджик Г. Османська імперія: Класична доба (1300‒1600). Київ : Критика, 1998. 286 с.
Vikør K. S. Between God and the Sultan: A History of Islamic Law. New York : Oxford University Press, 2005. 387 р.
Лубський В. І., Харьковщенко Є. А., Лубська М. В. та ін. Іслам: історія і сучасність. Київ : Центр учбової літератури, 2014. 632 с.
Iftā and Fatwa in the Muslim World and the West / Ed. by Z. A. Shah. London; Washington : The International Institute of Islamic Thought, 2014. 222 p. URL: https://iiit.org/wp-content/uploads/Amended.-Ifta%E2%80%99-and-Fatwa.-RED.pdf
Муфтій // Ісмагілов С. В., Козловський І. А., Халіков Р. Х. та ін. Іслам: Енциклопедичний словник. Київ : Бібліотека ісламознавства ; Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України ; Руслан Халіков, 2021. С. 290.
Hallaq W. B. Islamic Law: History and Transformation // The New Cambridge History of Islam : in 6 vol. Cambridge : Cambridge University Press, 2023. Vol. 4. 943 p.