Виправдання вірою
Ви́правдання ві́рою (виправдання самою тільки вірою) — ключова доктрина сотеріології (релігійне вчення про спасіння душі) протестантизму, що набула поширення від доби Реформації.
Зміст
В історії богослов’я
Поняття «виправдання» неодноразово трапляється в Біблії, як у Старому (напр., Пс. 31:1‒5), так і в Новому Завіті (згадано 39 разів), особливо часто — у Посланнях апостола Павла (Рим. 3:25, 28; 4:25; 5:1,18), де воно тлумачиться як прощення грішника Богом через благодать і віру. Термін походить від грец. δικαιοσύνη, буквально — праведність (справедливість), дотримання закону, законність, правосуддя. У часи Септуаґінти та раннього християнства застосовувався винятково як юридичний термін, найуживаніші значення — визнавати праведним (справедливим), виносити виправдальний вирок у суді, відновлювати справедливість. Апостол Павло прямо протиставляє виправдання вірою (коли людина без жодних умов віддається на милість Божу) та виправдання «ділами Закону» — власними чеснотами (Рим. 3:28, Гал. 2:16).
До Реформації православне і католицьке богослов’я практично не надавало поняттю «виправдання» ключового значення, тлумачило його радше як синонім спасіння, один із аспектів спокути, позбавлення від гріха (Аврелій Августин, пелагіанство, Іван Золотоустий).
Для католицької теології було властивим фокусування на доктрині відпущення гріхів, які Бог здійснює через посередництво Церкви. Четвертий Латеранський собор (1215, див у ст. Латеранські собори) ухвалив, що всі віряни, які досягли повноліття, мусять особисто сповідатися про свої гріхи священнику та виконувати визначену ним єпитимію.
У протестантизмі
Теологія Реформації випрацювала інакше тлумачення виправдання, а принцип «виправдання вірою» (лат. solo fide) став чільним у віровченні нововиниклих протестантських деномінацій.
У лютеранстві
Той факт, що осібна теологічна позиція М. Лютера та зініційована ним дискусія у м. Віттенберзі (Німеччина) вийшли за межі академічно-богословської полеміки та набули виняткового ідейного значення і поширення — один із найбільше обговорюваних серед істориків релігії; вказує, зокрема, на роль соціального контексту та морально-установчі функції церкви.
У період пізнього середньовіччя в культурі Західної Європи поняття гріха стало не тільки релігійним, а й соціальним: гріх сприймали як те, що потребує «наочного» та підтвердженого прощення (а не приватну річ людини, її відносин з Богом, сумління), стосується як особи, так і релігійної громади, Церкви, суспільства. Спасіння розглядали радше надбанням, яке можна заслужити власними добрими справами, чеснотами; набути за посередництва Церкви. Католицьке вчення про «запас добрих справ» та практика продажу індульгенцій спонукали до поширення уявлень про можливість купити прощення гріхів чи звільнення від «очисного покарання».
Відповідно, доктрина Лютера радикально зміщувала моральні й релігійні акценти: прощення витлумачено як «справа між вірянином і Богом», що не потребує посередників. Лютер не тільки засудив доходи, отримувані церквою від продажу індульгенцій, але висунув принципово інакше розуміння ролі Церкви у відпущенні гріхів і спасінні. На його думку, погляд Церкви на можливість здобути виправдання за рахунок особистих заслуг (або придбати його фінансово) заперечує поняття Божої благодаті. Натомість Лютер розвиває вчення св. Августина, за яким грішна людина нездатна самостійно, без Божественного втручання й милосердя заслужити собі порятунок. Бог, завдяки Своїй благодаті та милості, уділяє грішнику те, чого той не в змозі досягти («тільки вір, а Бог Своєю милістю Сам зробить все для твого спасіння»). Відповідно до укладеного Завіту, кожен, хто щиро вірує та хрещений, буде врятований, а тому всі, хто відданий Богу, можуть очікувати на виправдання. Тим проблематика сотеріології набула у лютеранстві нового, екзистенційного виміру.
В інших течіях
З погляду діячів німецької Реформації, виправдання — лише визнання людини праведною, що дароване їй Богом після спокутної жертви Христа. Але це не змінює онтологічний статус людини (зіпсута гріхом природа), її нездатність повернутися до витокової чистоти без Божественної благодаті. Разом із тим виправдання уможливлює навернення, освячення та спасіння людини; це — один із головних плодів спокути (викуплення), що сполучає Божественне правосуддя і Божественну милість. Таке вчення отримало поділяють більшість напрямів протестантизму (за винятком ліберальної теології).
Проте для різних течій притаманні дещо розбіжні тлумачення. Кальвінізм, до прикладу, розглядав виправдання у контексті учення про Завіт — коли вірянин вступає у Завіт із Христом, то виправдання обов’язково передбачає добрі справи та освячення (Г. Булінгер, К. Олевіан та ін.). Важливою відмінністю кальвіністського розуміння є й те, що виправдання дається тільки обраним до спасіння, його не можна скасувати чи втратити (Вестмінстерське віросповідання, розд. 11).
У методизмі виправдання витлумачено як таке, що кардинально відрізняється від «народження згори» (хоча й відбувається одночасно з ним): перше відновлює людину в милості Божій, тоді як друге — в образі Божому.
Ліберальна теологія нерідко розуміє виправдання у морально-психологічному аспекті — як набуття певності у Божественному прощенні, можливість морально наслідувати Христа; відкидає його передвизначеність (Бог може прощати будь-яку людину).
У відповідь на протестантську теологію поняття виправдання обмірковується в католицизмі та православ’ї. На Тридентському соборі підтверджено позицію, згідно з якою виправдання — це не тільки відпущення гріхів, але «оновлення внутрішньої людини» (Р. Белларміно). Погляд, близький до лютеранського, виклав у трактаті «Про виправдання» (1716) Феофан Прокопович.
Міжконфесійний діалог
У 1999 в м. Аугсбурзі підписано «Спільну декларацію про доктрину виправдання» між представниками католицизму і лютеранства. Документ (знаний також як «Декларація догматичної єдності») узгоджував конфесійні позиції щодо спасіння (вірою й добрими справами або тільки вірою) у формулі «добрими справами через віру», сприяв розвитку міжконфесійних відносин. Документ початково був двостороннім, згодом отримав визнання з боку Всесвітньої ради методистських церков, Англіканської співдружності, Всесвітнього співтовариства реформатських церков.
Переглянутий та оновлений переклад тексту декларації італійською мовою оприлюднено 2021 Папською радою зі сприяння християнської єдності та Всесвітньою лютеранською федерацією. В ньому зазначено: «Самою тільки благодаттю, вірою у рятівне діяння Христа, а не через заслуги з нашого боку, ми прийняті Богом і набуваємо Святого Духа, Який оновлює наші серця тим, що закликає нас до добрих справ і успроможнює їх здійснювати».
Література
- Williams G. Н. The Radical Reformation. 3rd ed. Kirksville : Truman State University Press, 1995. 1516 р.
- Cameron E. The European Reformation. 2nd ed. Oxford : Oxford University Press, 2012. 640 р.
- Яровий С., архім., Лозовицький В., о. Виправдання вірою // Волинський благовісник. 2014. № 2. С. 325‒338.
- Lull T. F., Nelson D. R. Resilient Reformer: The Life and Thought of Martin Luther. Minneapolis : Fortress, 2015. 448 р.
- Романчук, Я., прот. Вчення про виправдання вірою у посланні святого апостола Павла до римлян // Київська православна богословська академія. 2023. URL: https://kpba.edu.ua/novyny/publikatsii/vchennia-pro-vypravdannia-viroiu-u-poslanni-sviatoho-apostola-pavla-do-rymlian/
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Виправдання вірою // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Виправдання вірою (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 29.04.2025
