Бісмарк, Отто фон

Бісмарк, Отто фон.jpg

Бі́смарк, О́тто фон (нім. Bismarck, Otto von; повне ім’я — Едуард Леопольд, граф фон Бісмарк-Шенгаузен, герцог Лауенбург; нім. Eduard Leopold von Bismarck-Schönhausen, Herzog zu Lauenburg; 01.04.1815, замок Шенгаузен, тепер комуна Шенгаузен, земля Саксонія-Ангальт, Німеччина — 30.07.1898, селище Фрідріхсру, тепер земля Шлезвіг-Гольштайн, Німеччина) — політичний і державний діяч, дипломат, міністр закордонних справ Пруссії (1862–1890), прем’єр-міністр Пруссії (1862–1890, з перервою), бундесканцлер Північнонімецького союзу (1867–1871), перший канцлер Німецької імперії (1871–1890).

Бісмарк, Отто фон

(Eduard Leopold von Bismarck-Schönhausen, Herzog zu Lauenburg)

Народження 1815
Місце народження Шенгаузен, Саксонія-Ангальт, Німеччина
Смерть 1898
Місце смерті Фрідріхсру, Шлезвіг-Гольштейн, Німеччина
Місце поховання Фрідріхсру, Шлезвіг-Гольштейн, Німеччина
Alma mater Геттінгенський університет імені Георга Августа, Гумбольдтський університет Берліна
Напрями діяльності політика, влада державна, дипломатія

Життєпис

Походив із родини прусського аристократа-землевласника, яка належала до спадкового дворянства.

Початкову освіту здобув удома під керівництвом гувернера. Від 1921 продовжив навчання в гімназіях м. Берліна, де здобув класичну освіту, вивчав латинську мову, історію та філософію. У юності виявив схильність до політики та історії.

1832–1833 навчався на юридичному факультеті Геттінгенського університету імені Георга Августа. 1833–1835 вивчав право й економіку в Берлінському університеті Фрідріха-Вільгельма (тепер Гумбольдтський університет Берліна). У студентські роки брав участь у політичних і дискусійних клубах, що сформувало його погляди на роль монархії, соціального порядку й національної єдності Німеччини.

1838 вступив на військову службу добровольцем. Упродовж року служив у єгерських батальйонах у м. Грайфсвальді в Західній Померанії.

1839 вступив на державну службу.

Член Прусського ландтагу (з 1847). Представник Пруссії у Федеральному сеймі Німецького союзу в м. Франкфурті-на-Майні (з 1851). Від 1859 — посол у Російській імперії, з 1862 — у Франції.

08.10.1862 король Вільгельм І призначив Бісмарка прем’єр-міністром і міністром закордонних справ Пруссії. Від січня 1871 до березня 1890 обіймав посаду рейхсканцлера Німецької імперії. Після відставки (1890) більшість часу проводив у маєтку в селищі Фрідріхсру, де писав мемуари й займався господарськими справами.

Похований у родинному мавзолеї у селищі Фрідріхсру.

Політична діяльність

У період 1849–1862 сформував політичні принципи і зміцнив репутацію здібного дипломата й політика-консерватора, майстра розв’язувати складні ситуації. На світогляд вплинули революційні події 1848–1849. Став переконаним противником ліберальних реформ і революційних рухів, виступав за зміцнення монархії та збереження привілеїв аристократії. У ландтазі зарекомендував себе як рішучий консерватор і здібний оратор.

На посаді представника Пруссії у Федеральному сеймі Німецького союзу в м. Франкфурті-на-Майні усвідомив слабкість Пруссії порівняно з Австрією. Сформулював ідею про необхідність об’єднати Німеччину під керівництвом Пруссії, без участі Австрії (т. з. малонімецький шлях об’єднання). Виклав свої думки королю Пруссії, але монарх не сприйняв їх (через це політик не зміг обійняти посаду міністра закордонних чи внутрішніх справ).

Досвід дипломатичної діяльності збагатив розумінням міжнародних відносин.

1849–1862 розробив стратегічний підхід до розв’язання внутрішніх і зовнішніх проблем, що пізніше забезпечило успіх в реалізації плану об’єднання німецьких земель у єдину централізовану державу.

Об’єднання Німеччини

Діяльність Бісмарка ґрунтувалася на принципах реальної політики (нім. Realpolitik) — прагматичного підходу до досягнення політичних цілей за допомогою сили та дипломатії.

Щоб об’єднати німецькі землі в імперію, Пруссія виграла три основні військові кампанії.

  1. Друга Шлезвізька війна (1864) — війна проти Данії, яку Пруссія провадила в союзі з Австрією. Головним результатом збройного конфлікту стало приєднання герцогства Шлезвіг до Пруссії та герцогства Гольштайн до Австрії.
  2. Австро-прусська війна 1866. Бісмарк організував конфлікт із Австрією, наслідком якого стало утвердження Пруссії як провідної сили в німецьких землях. Австрія вийшла з Німецького союзу, на місці якого постав Північнонімецький союз під керівництвом Пруссії.
  3. Франко-німецька війна (1870–1871). Завдяки дипломатичним маневрам Бісмарк спровокував війну з Францією, яка завершилася перемогою Пруссії. 18.01.1871 в м. Версалі проголошено створення Німецької імперії. Король Пруссії Вільгельм I став німецьким імператором, а Бісмарк — першим головою імперського кабінету міністрів.

Діяльність на посаді рейхсканцлера

Політика Бісмарка ґрунтувалася на принципі «заліза та крові» і прагненні до стабільності.

Проводив реформи, спрямовані на централізацію влади і зміцнення імперії. 1883 ініціював закон про страхування на випадок хвороби, 1884 — про страхування на випадок нещасного випадку, 1889 — про пенсійне страхування. Ці реформи поліпшили умови життя робітників і зміцнили порядок соціальний у Німеччині.

Одночасно з соціальними реформами здійснював політику культуркампфу (культурної боротьби), спрямовану проти впливу католицької церкви. Після створення Німецької імперії сприймав католицьку церкву як загрозу зміцнення єдності держави. Для обмеження впливу церкви ініціював закони, що зменшували вплив духовенства на політику й освіту. Закони передбачали встановлення контролю за церковними призначеннями, обмеження впливу церковних установ і виведення церков із державних справ. Культуркампф призвів до суперечок і конфліктів між державою і церквою. 1878 скасував частину запроваджених обмежень.

Після спроби замаху на імператора Вільгельма I 1878, побоюючись зростання соціалістичного руху, ініціював ухвалення урядового Закону проти соціалістів. Закон забороняв соціалістичні партії, організації й видання. Однак це не змусило соціалістів припинити діяльність, а навпаки сприяло їхньому згуртуванню. Бісмарк активізував соціальні реформи, щоб відвести робітничий клас від радикальних ідей і продемонструвати, що імперська монархічна влада дбає про робітників.

Внутрішня політика Бісмарка була спрямована на консолідацію й централізацію держави. Вона стала основою для формування об’єднаної Німеччини, хоч методи її реалізації та наслідки залишили суперечливі відгуки сучасників і спричинили дискусії серед істориків.

Зовнішня політика

Зовнішня політика Німецької імперії 1871–1890 була спрямована на зміцнення міжнародного становища і геостратегічних позицій об’єднаної кайзерівської держави. Бісмарк створив складну систему союзів і договорів, спрямованих на ізоляцію Франції й запобігання війнам між європейськими державами.

Основну роль у цій системі відігравали Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) і дружні відносини з Російською імперією. 1873 укладено Союз трьох імператорів — альянс кайзерівської Німеччини з Росією й Австро-Угорщиною, спрямований на ізоляцію Франції. 1887 Німецька імперія підписала Договір перестрахування — таємну угоду з Російською імперією, що забезпечувала її нейтралітет у разі війни.

Дипломатична стратегія Бісмарка мала на меті забезпечити стабільність і безпеку Німеччини, зміцнити її міжнародне становище й уникнути одночасного конфлікту з кількома великими державами. Водночас Німецька імперія провадила активну зовнішньополітичну й зовнішньоекономічну діяльність за межами Європи, спираючись на роль торговельного флоту та військово-морських сил.

Причиною відставки Бісмарка (1890) стало зростання розбіжностей між ним і молодим імператором. Рейхсканцлер виступав за продовження обережної зовнішньої політики, орієнтованої на підтримку балансу сил у Європі. Натомість кайзер прагнув до активнішої імперіалістичної зовнішньополітичної стратегії. Крім того, вони розходилися в баченні внутрішньої політики, зокрема щодо соціальних реформ і методів управління державою.

Після відставки Бісмарка (1890) кайзер Вільгельм II порушив систему союзів, спричинивши дипломатичну ізоляцію Німеччини. Відмова від підтримки союзу з Росією та спроби зміцнити відносини з Великою Британією призвели до ескалації напруженості в Європі і, зрештою, до Першої світової війни.

Колоніальна політика

У період перебування Бісмарка на посаді рейхсканцлера кайзерівська Німеччина вдалася до реалізації колоніальної політики.

1884 Німеччина оголосила про офіційне зайняття перших колоній: Німецької Південно-Західної Африки (сучасна Намібія), Камеруну, Того, Німецької Східної Африки (сучасна Танзанія), а також колоній у Тихому океані (Нова Гвінея та острови Самоа). На межі 1884–1885 в м. Берліні відбулася міжнародна конференція щодо колоніального поділу Африки на сфери впливу європейських держав.

Бісмарк прагнув використати колонії як інструмент для зміцнення економічних і політичних позицій Німецької імперії. При цьому до управління колоніями залучав приватні компанії, мінімізуючи державні витрати.

Одним із додаткових результатів посилення пропаганди колоніальної експансії мало бути пом’якшення суперечностей соціальних усередині Німеччини.

Після відставки Бісмарка колоніальна політика Німеччини стала агресивнішою, що призвело до конфліктів із Великою Британією на півдні Африки (1895–1896) і в Китаї (1897), а також із Францією в Марокко (1905–1906, 1911).

Нагороди

  • Пруссія: Великий хрест ордена Червоного орла (1863, 1872), орден Чорного орла (1864, 1865, 1873), Лицарський хрест ордена Королівського дому Гогенцоллернів (1866, 1873), орден «За заслуги» (1884, 1896), Залізний хрест (1870, 1895), орден Вільгельма (1896);
  • Ангальт (князі Асканійські): Великий хрест ордена Альбрехта Ведмедя (1862);
  • Баден: орден Вірності (1869, 1871);
  • Баварія: орден Святого Губерта (1866);
  • Брауншвайг: Великий хрест ордена Генриха Лева (1867);
  • Вюртемберг: Великий хрест ордена Корони (1871);
  • Ганновер: Великий хрест Королівського Гвельфського ордена (1857);
  • Гессенське курфюрство: орден Золотого лева (1866);
  • Велике герцогство Гессенське: Великий хрест заслуг ордена Філіппа Величного (1855), Великий хрест ордена Людвіга (1871);
  • Ольденбург: Великий хрест ордена Заслуг герцога Петра-Фрідріха-Людвіга (1866, 1870);
  • Саксонія (окремі саксонські держави й династії): Великий хрест ордена дому Саксен-Ернестіне (1866), Великий хрест ордена Білого сокола (1866, 1885), орден Рутової корони (1868, 1885);
  • Австрії / Австро-Угорщини: орден Залізної корони 1 класу (1853), Великий хрест Королівського угорського ордена Святого Стефана (1864, 1872);
  • інших держав: Велика стрічка Леопольда (Бельгія, 1863); великий хрест ордена Деннброг (Данія, 1852); орден Золотого руна (Іспанія, 1875); Верховний орден Святого Благовіщення (Італія, 1867); Верховний орден Христа (Святий Престол, 1867); орден Андрія Первозваного (Російська імперія, 1867); Великий хрест ордена Почесного легіону (Франція, 1865); орден Серафімів (Швеція і Норвегія, 1875); Велика стрічка ордена Хризантеми (Японія, 1882) тощо.

Почесні звання та наукові ступені

Почесний доктор факультету природничих наук Тюбінгенського університету Ебергарда Карла (з 1895).

Спадкові дворянські титули

Титул графа (1865, надав король Прусії Вільгельм І), титул князя (1871, надав імператор Вільгельм І).

Вшанування

На честь діяча названо:

На пошану Бісмарка зведено численні монументи, що символізували сильну особисту владу. Пам’ятники та інші меморіали встановлено в низці міст Німеччини, а також у країнах, землі яких входили до складу Німеччини до 1918 або 1945 (вежа Бісмарка в м. Зеленій Гурі в Польщі тощо), а також у колишніх колоніях Німеччини (пам’ятник у м. Дар-ес-Саламі, тепер Танзанія, зруйновано 1916). Окремі пам’ятники Бісмарку зруйновано під час або після Другої світової війни (у м. Калінінграді, Росія).

Поштові марки на честь Бісмарка випущено в Третьому Райху (1934) і ФРН (1965, до 150-річчя від дня народження).

2015 до 200-річчя від дня народження діяча викарбувано ювілейну монету номіналом 10 євро.

Ювілейний випуск монети до 100-річчя від дня народження Бісмарка 1915 (Пруссія як частина Німецької імперії) скасовано через початок Першої світової війни.

Різні монетні двори Німеччини неодноразово випускали пам’ятні настільні медалі як за життя, так і після смерті Бісмарка.

Визнання

В історіографії за Бісмарком закріпилося означення «залізний канцлер», що підкреслює його силу волі, безкомпромісність і здатність досягати поставлених цілей за будь-яку ціну. До середини 20 ст. в німецькій історіографії домінувала переважно позитивна оцінка ролі Бісмарка — політика, відповідального за об’єднання німецьких князівств у єдину національну державу, що частково задовольняло націоналістичним цілям.

З його іменем пов’язано формування нової нації, зміцнення держави і втілення прогресивної системи забезпечення соціального.

Політика Бісмарка об’єднала Німеччину, але створила низку внутрішніх протиріч, що особливо проявилися у 20 ст. Попри прагматич ий підхід до зовнішньої політики, спадщина рейхсканцлера в галузі внутрішнього управління була неоднозначною.

Додатково

За роки перебування на посту прем’єр-міністра Пруссії і канцлера Німецької імперії Бісмарк неодноразово вступав у конфлікти з монархом із питань внутрішньої, а особливо зовнішньої та військової політики. Вільгельм І не завжди розумів зміст, методи й цілі бісмарківської політики. Бісмарк часто ставив монарха перед фактом, який уже відбувся, а потім намагався знайти йому виправдання, щоб домогтися кінцевої санкції. Якщо не досягав успіху, то подавав прохання про відставку. Бісмарк повторював цей маневр неодноразово, через що Вільгельм І інколи ставився до таких погроз іронічно, але згодом поступався. Цей прийом не спрацював із Вільгельмом ІІ, який посів імператорський трон у середині 1888.

Праці

  1. Die gesammelten Werke : in 15 bd. Berlin : Verlag für Politik und Wirtschaft, 1924–1933.
  2. Dokumente seines Lebens, 1815–1898. Leipzig : Reclam, 1986. 477 p.


Джерела

  • Stenographische Berichte über die Verhandlungen des Deutschen Reichstages. Legislaturperiode : in 10 bd. Berlin : Anst, 1871–1892.
  • Die Große Politik der Europäischen Kabinette 1871–1914. Sammlung der Diplomatischen Akten des Auswärtigen Amtes : in 54 bd. Berlin : Deutsche Verlagsgesellschaft für Politik und Geschichte, 1922–1927.
  • Jacob G. E. Deutsche Kolonialpolitik in Dokumenten. Leipzig : Dieterich, 1938. 608 p.

Література

  1. Ziekursch J. Politische Geschichte des neuen Deutschen Kaiserreiches : in 3 bd. Frankfurt am Main : Frankfurter Societäts Druckerei ; Abteilung Buchverlag, 1925–1930.
  2. Müller F. Deutschland, Zanzibar, Ostafrika: Geschichte einer deutschen Kolonialeroberung 1884–1890. Berlin : Rütten und Loening, 1959. 583 p.
  3. Wehler H. U. Bismarcks und der Imperialismus. Cologne : Kiepenheuer & Witsch, 1969. 582 p.
  4. Gall L. Bismarck: Der Weiβe Revolutionär. Frankfurt am Main : Prepyläen, 1980. 812 p.
  5. Kennedy P. M. The Rice of the Anglo-German Antagonism, 1860–1914. London : G. Allen and Unwin, 1982. 604 p.
  6. Engelberg E. Bismarck: Urpreusse und Reichsgründer. Berlin : Siedler, 1985. 839 p.
  7. German Imperialism in Africa. From the Beginnings until the Second World War / Ed. by H. Stoecker. Berlin : Akademie-Verlаg, 1986. 446 p.
  8. Троян С. С., Троян П. С. Отто фон Бісмарк і колоніальне питання в Німеччині (1840–1890 рр.). Рівне : Рівненський інститут слов'янознавства Київського славістичного університету, 2011. 224 с.
  9. Steinberg J. Bismarck: A Life. New York : Oxford University Press, 2011. 577 p.
  10. Pflanze O. Bismarck and the Development of Germany : in 3 vol. Princeton : Princeton University Press, 2014.
  11. Lerman K. Bismarck. New York : Routledge, 2015. 320 p
  12. Троян С. С. Німеччина у боротьбі за «місце під сонцем» (колоніальна та «світова політика» в 1884–1900 рр.). Київ : Видавничий дім «Кондор», 2017. 152 с.
  13. Троян С. С., Троян П. С. Колоніальне питання і пропаганда в Німеччині (1841–1891 рр.). Київ : Видавничий дім «Кондор», 2018. 244 с.
  14. Ullrich V. Bismarck. The Iron Chancellor / Trans. from germ. by T. Beech. London : Haus Publishing Limited, 2021. 158 p.
  15. Троян С. С., Долід В. В. Британський лев проти німецького орла: англо-німецькі суперечності в Африці (1871–1896 рр.). Київ : Видавничий дім «Кондор», 2022. 204 с.

Автор ВУЕ

С. С. Троян


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Троян С. С. Бісмарк, Отто фон // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бісмарк, Отто фон (дата звернення: 11.10.2026).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 28.05.2025

Отримано з https://vue.gov.ua/index.php?title=Бісмарк,_Отто_фон&oldid=418778
Увага! Опитування читачів ВУЕ. Заповнити анкету ⟶