Болотознавство

Болотозна́вство — галузь науки про болота, яка вивчає природу, походження, закономірності розвитку, класифікацію та географічне поширення болотних екосистем.

Історична довідка

Болотознавство як наука сформувалося впродовж 18–20 ст. і розвивалося завдяки численним дослідженням у галузі геології, географії, біології, сільського господарства тощо.

Його витоки пов’язані з вивченням природи й властивостей торфу як паливного ресурсу та господарського використання боліт, що поступово трансформувалося в палеоекологічні дослідження. У 18–19 ст. розвиток дисципліни пов’язаний із накопиченням відомостей про формування торфу й торфовищ, особливості функціонування боліт, їхні стратиграфію і генезис.

Вже від початку 20 ст. з’явилися методики кількісного спорово-пилкового аналізу з використанням торф’яних кернів: було доведено, що пилкові зерна збережені в анаеробних (безкисневих) шарах боліт діють як вертикальна часова шкала кліматичної історії Землі. До середини 20 ст. увага дослідників переключилася на гідродинаміку водно-болотних угідь. Дослідження з болотознавства є інструментом міжнародної кліматичної політики, обліку вуглецю (див. Карбон) та екологічного відновлення.

Прикладні й теоретичні основи вивчення природи торфу та болотних екосистем у Східній Європі заклали дослідники Й. Г. Леман (1719; тепер Німеччина — 1767; тепер РФ) та Г. Н. Ендельман (роки життя невідомі). Одну з перших наукових класифікацій торфовищ 1823 запропонував природознавець, геолог та лісівник Є. Г. К. Дау (1795–1831; тепер Німеччина). Стратиграфію (структуру шарів торфу) та роль сукцесій у торфоутворенні 1902 детально описав ботанік К. А. Вебер (1855–1931; Німеччина). Геолог, ботанік і палеоеколог Л. фон Пост (1884–1951; Швеція) запровадив методику кількісного спорово-пилкового аналізу з використанням торф’яних кернів; ботанік, лісознавець і географ В. Сукачов пов’язав болотознавство з біогеоценологією; геолог і ґрунтознавець В. Докучаєв збагатив науку вивченням процесів торфоутворення в контексті загального ґрунтознавства. С. Навашин, О. Фомін, В. Вільямс присвятили праці питанням формування, розвитку, географічного поширення боліт і торфів.

На Поліссі торфовища вивчали Г. Танфільєв, І. Жилинський (1834; тепер Литва — 1921; тепер Польща), Є. Оппоков, В. Доктуровський (1884; тепер Україна — 1935; тепер РФ), М. Тюленєв.

В Україні болотознавство розвивалося завдяки працям Й. Пачоського (1864; тепер Україна — 1942; тепер Польща), Є. Лавренка, Д. Зерова, Є. Брадіс (1900; тепер РФ — 1975; тепер Україна), Г. Бачуріної (1908–1994; тепер Україна), О. Артюшенко (1911–1990; тепер Україна), А. Барбарича (1903–1979; тепер Україна), І. Григори (1928–2006; тепер Україна), Л. Балашова (1929; тепер РФ — 2015; тепер Україна), Л. Ф. Кучерявої (нар. 1936; тепер Україна), Т. Л. Андрієнко (1938–2016; тепер Україна) та інших.

Предмет і міждисциплінарні зв’язки

Болотознавство розглядає болота як особливі природні комплекси, яким властиві специфічні ґрунтотвірні та гідрологічні процеси, а також накопичення органогенних відкладів — торфу. Дисципліна тісно пов’язана з географією фізичною, ландшафтознавством, ґрунтознавством, геологією, гідрологією, геоботанікою, торфознавством. Болота формують своєрідні географічні ландшафти, відіграють вагому роль у регулюванні водного балансу водозборів, є резервуарами органічного вуглецю та осередками унікального біорізноманіття.

Напрями досліджень

До останньої чверті 20 ст. головним практичним завданням болотознавства було господарське освоєння боліт: осушення, видобування торфу як палива та підготовка меліорованих (див. Меліорація) площ під сільськогосподарські угіддя. На межі 20–21 століть відбулася суттєва переоцінка ролі болотних екосистем на глобальному рівні: основний акцент у науці остаточно змістився від осушення до збереження екосистем боліт як важливого чинника підтримання екологічного балансу територій, регуляції клімату, охорони біорізноманіття. Болота визнано одними з найефективніших природних накопичувачів вуглецю, що надає болотознавству особливого значення в контексті глобальної кліматичної кризи.

Актуальними напрямами прикладного болотознавства залишаються: динамічні тенденції розвитку боліт, раціональне використання торфу як добрива органічного, меліорація деградованих боліт та їх ренатуралізація, дослідження і раціональне використання ресурсів лікарських рослин, а також наукове обґрунтування мережі природоохоронних об’єктів, які включають болота.

На світовому рівні активну роль у вивченні боліт і розвитку болотознавства відіграють міжнародні наукові центри та неурядові організації:

• Грайфсвальдський центр болотної справи (Greifswald Mire Centre, GMC; діє з 2015 у м. Грайфсвальд, Німеччина), що заснований для збереження, відновлення й раціонального використання торфовищ у всьому світі;
• Міжнародні водно-болотні угіддя (Wetlands International; діє з 1996, штаб-квартира організації розташована у м. Еде в Нідерландах) — глобальна міжнародна неурядова організація, заснована для збереження та відновлення водно-болотних угідь (боліт, торфовищ, річок, озер та прибережних смуг);
• Міжнародна група з охорони торфовищ (International Mire Conservation Group, IMCG) — мережа фахівців, створена 1984 у м. Клагенфурт (Австрія) для охорони й збереження боліт, торфовищ і пов’язаних із ними екосистем у всьому світі; секретаріат IMCG розташований у Ботанічному інституті Грайфсвальдського університету.

Болотознавство в Україні

В Україні провідною установою у сфері болотознавства є Інститут ботаніки ім. М. Г. Холодного НАН України. Болотні геокомплекси Карпат Українських вивчають у Інституті екології Карпат НАН України. Географічні аспекти болотознавства досліджують у Інституті географії НАН України.

Література

1. Зеров Д. К. Болота УРСР, рослинність і стратиграфія. Київ : АН УРСР, 1938. 164 с.
2. Брадіс Є. М., Бачурина Г. Ф. Болота УРСР. Київ : Наукова думка, 1969. 241 с.
3. Балашов Л. С., Андрієнко Т. Л., Кузьмичов А. І., Григора І. М. Зміна рослинності і флори боліт УРСР під впливом меліорації. Київ : Наукова думка, 1982. 292 с.
4. Андрієнко Т. Л., Шеляг-Сосонко Ю. Р. Рослинний світ Українського Полісся в аспекті його охорони. Київ : Наукова думка, 1983. 216 с.
5. Charman D. Peatlands and Environmental Change. Chichester : John Wiley & Sons Ltd, 2002. 301 p.
6. Андрієнко Т. Л., Онищенко В. А., Прядко О. І. та ін. Фіторізноманіття Українського Полісся та його охорона / Ред. Т. Л. Андрієнко. Київ : Фітосоціоцентр, 2006. 316 с.
7. Дубина Д. В., Чорна Г. А. Сучасний стан та актуальні завдання досліджень рослинного покриву боліт в Україні // Чорноморський ботанічний журнал. 2008. Т. 4. № 2. С. 180–196.
8. Rydin H., Jeglum J. K., Bennett K. D. The Biology of Peatlands. 2nd ed. Oxford : Oxford University Press, 2013. 382 p.
9. Mires and Peatlands of Europe: Status, Distribution and Conservation / ed. by H. Joosten, F. Tanneberger, A. Moen. Stuttgart : Schweizerbart Science Publishers, 2017. 780 p.
10. Mursyid H., Ramadhan R., Irawan A. et al. A Global Development and Dynamics of Peatland Restoration: a Bibliometric Analysis // Ecological Indicators. 2025. Vol. 177. № 113724.

Автор ВУЕ

Т. П. Дзюба

Покликання на цю статтю: Дзюба Т. П. Болотознавство // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Болотознавство (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.08.2026