Устиянович, Корнило Миколайович

Устияно́вич, Корни́ло Микола́йович (22.09.1839, с. Вовків, тепер Львівського району Львівської області, Україна — 22.07.1903, с. Довге, тепер Дрогобицького району Львівської області, Україна) — живописець, графік, поет, прозаїк, драматург, публіцист, громадський діяч. Писав українською мовою.

Устиянович, Корнило Миколайович
Народження	22.09.1839
Місце народження	Вовків
Смерть	22.07.1903
Місце смерті	Довге
Alma mater	Віденська академія образотворчого мистецтва
Напрями діяльності	образотворче мистецтво, літературна діяльність

Життєпис

Бойківська пара. 1860-ті. Полотно, олія. Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького

Народився в родині галицького поета, священника М. Устияновича.

Початкову освіту отримав у народних школах у с. Дуліби (Стрийського р-ну Львівської обл.), у містах Дрогобичі, Львові, бернардинській і домініканській гімназіях у м. Львові та василіанській гімназії в м. Бучачі.

Художню освіту здобув у Віденській академії образотворчого мистецтва у м. Відні (1858–1863). Вчителями з фаху були К. Рубен (1805, тепер Німеччина — 1875, тепер Австрія), Й. Р. фон Фюріх (1800, тепер Чехія — 1876, тепер Австрія), К. фон Блаас (1815–1892, тепер Австрія), К. Вурцінґер (1817–1883; тепер Австрія), П. І. Н. Ґайґер (1805–1880; тепер Австрія).

Одночасно слухав лекції у Віденському університеті зі всесвітньої історії Й. Ашбаха (1801, тепер Німеччина — 1882, тепер Австрія), О. Єґера (1830–1910; тепер Німеччина) та з історії мистецтва Р. Айтельберґера (1817, тепер Чехія — 1885, тепер Австрія). Під час студій у м. Відні дружив із художниками А. Ґроттґером (1837, тепер Україна — 1867, Франція), А. Ґрабовським (1833, тепер Польща — 1886, тепер Україна), Л. Леффлером (1827–1898; тепер Польща), був знайомий із Б. Залєським. Під впливом протоієрея російського посольства у м. Відні М. Раєвського (1811, тепер Росія — 1884, тепер Австрія) захопився ідеями панславізму.

Після академічних студій мешкав у м. Львові, с. Славську (1863), м. Коломиї (1864–1866). 1867 подорожував до м. Холма, м. Вільнюса, м. Варшави, м. Петербурга. Після повернення з Росії остаточно відмовився від панславістичних поглядів.

1868 став членом-співзасновником товариства «Просвіта». Згодом член Наукового товариства ім. Шевченка, інших українських товариств. 1872 виїхав до м. Києва. Працював у Києво-Печерській лаврі. Познайомився з громадськими і культурними діячами В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком, М. Старицьким. 1873–1874 — мешкав у маєтку громададського і культурного діяча В. Федоровича (1845–1917; тепер Україна) у с. Вікно (Чортківського р-ну Тернопільської обл.). 1874 виїхав до м. Сучави, потім до м. Ясс і м. Бухареста. 1881 повернувся до м. Львова.

1882–1883 — працював редактором та ілюстратором часопису «Зеркало» (м. Львів), пізніше «Нове зеркало», писав гумористичні твори. 1886 виїхав до м. Відня, потім подорожував до Італії. 1897–1898 проживав на Кавказі у м. Сухумі.

Помер раптово. Похований у с. Довгому Дрогобицького р-ну Львівської обл.

Діяльність

Діяльність Устияновича пов'язана з добою українського національно-культурного відродження в Галичині (1860-ті — початок 1900-х).

Після подорожі Росією і вивчення творів Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша цілковито перейшов на українську мову і став захисником українських національних інтересів. Належав до представників української інтелігенції, яка з 1860-х стала провідником українського народного руху. 1868 разом з однодумцями розпочав працю над просвітою рідного народу.

Виявив талант у найрізноманітніших сферах суспільного життя: мистецтві, літературі, публіцистиці, театрі, науці. Найвідоміший як художник. Засновник національної школи мистецтва в Галичині.

Літературна діяльність

Літературну працю розпочав у шкільні роки з написання патріотичних віршів. Перша відома з архівних джерел поезія «Дума над Дністром» (1857), перший опублікований вірш — «Кормчій» (1867; «Галичанин», № 4). Поезії публікував у галицьких часописах «Правда», «Зоря», «Діло» та ін. Рукописи віршованих творів (1857–1900-ті) зберігаються в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького.

Писав історичні поеми та драми про минуле України, які в 1875–1877 опублікував у тритомнику літературних творів під назвою «Письма К. Н. Устияновича».

Співпрацював із професійним галицьким театром «Руська Бесіда». Написав для репертуару театру українські історичні драми «Олег Святославич Овруцький» (1876), «Ярополк І Святославич, великий князь Київський» (1877). На сцені театру «Руської Бесіди» відбулася прем'єра драми «Ярополк» (27.11.1890).

1884 опублікував у м. Львові автобіографічні спогади «М. Ф. Раєвський і російський панславізм. Споминки з пережитого і передуманого», де описав свій шлях від захоплення ідеями російського панславізму до усвідомлення власної національної ідентичності. Книгу високо оцінив І. Франко.

1888 опублікував у газеті «Діло» свої враження від мандрівки Італією під назвою «У Римі і в Неаполі. Згадки К. Н. Устияновича». У газеті «Діло» (1888) опублікував цикл гумористичних статей під рубрикою «Під неділю».

1891 опублікував поему «Мойсей» у часописі «Зоря», яку патріотична галицька інтелігенція сприйняла з великим захопленням. І. Франко під впливом цієї поеми, а також під враженнями від малярського полотна «Мойсей» написав свою однойменну поему (1905).

1897 під час подорожі до м. Сухумі досліджував історію та культуру Кавказу. Опублікував книги: «Кавказ. Етнографічно-історична розвідка» (1902; м. Львів), «Три цікаві загадки» (1902; м. Чернівці).

Художня діяльність

Художню діяльність розпочав із середини 1860-х.

Працював у галузі станкового та монументального мистецтва. Збагатив українське мистецтво новими темами й сюжетами. Створив галерею портретів сучасників — української інтелігенції другої половини 19 ст.: «Портрет Юліана Лаврівського» (1873), «Портрет Степана Качали» (1870–1880-ті), «Портрет Анатоля Вахнянина» (1887).

Намалював картину «Шевченко на засланні» (1870) — перший живописний твір у Галичині на шевченківську тематику, 1871 його експонували на Четвертій виставі Товариства красних мистецтв у м. Львові.

Наполегливо розвивав національну ідею в історичному й побутовому жанрах. Перший у Галичині створив живописний образ гетьмана І. Мазепи («Мазепа на переправі через Дніпро» (1873), «Мазепа під Бендерами» (приблизно 1873).

Створив низку образів українських селян у народному вбранні: «Бойківська пара» (1860-ті), «Гуцул», «Гуцулка» (обидві — 1891).

Збагатив національне пейзажне малярство типовими галицькими краєвидами та пейзажами Кавказу: «Скит Манявський» (1890-ті), «Кавказ. Ранок», «Кавказ. Захід сонця» (обидві — 1902).

Ілюстрував український дитячий часопис «Приятель дітей» (1881–1883).

У 1860-х розпочав працю у сфері церковного мистецтва. У 1864–1866-х намалював ікони до іконостаса новозбудованої церкви святого архистратига Михаїла у м. Коломиї.

1862–1902 намалював ікони до 50 храмів, до 15 — іконостаси, у 7 храмах здійснив настінні розписи. У церковному малярстві був художником-новатором. Заявив про самобутність українського церковного малярства, потребу його підтримувати й розвивати. Своє бачення відродження та подальших шляхів розвитку національного сакрального мистецтва висловив у низці статей: «Дещо о нашій живописі церковній» (1888), «Одозва до малярів церковних» (1891), «Дещо о мальованю церквей» (1898). Наголосив на важливості звернення українських художників до витоків національної традиції. По-новому підійшов до трактування релігійних сюжетів. Звертався до образів українських святих та історії прийняття християнства на українських землях. Надавав святим власних портретних рис та портретних рис своїх сучасників. Найвищими досягненнями його церковного малярства є монументальні полотна «Христос перед Пилатом» (1880) та «Мойсей» (1887). У них втілив ідею духовного провідника нації. Уперше картину «Мойсей» експонували в Народному домі у м. Львові, вона користувалася великою популярністю у львівської публіки. Тепер виставлена у храмі Преображення Господнього у м. Львові.

Дбав про організацію товариства для українських митців. Виступив із пропозиціями створення товариства підтримки українських художників, які висловив у «Начерку статутів руського товариства любителів штуки» (1890).

Був експонентом перших українських виставок у Галичині, зокрема в м. Коломиї («Господарсько-промислова виставка», 1881) та у м. Львові («Перша руська вистава штуки», 1898). Творча спадщина художника зберігається в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького, Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського (м. Коломия), Музеї мистецтв Прикарпаття (м. Івано-Франківськ), Івано-Франківському краєзнавчому музеї, Краєзнавчому музеї в с. Денисів (Тернопільська обл.), Українському національному музеї в Чикаго, приватних збірках, у храмах Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей, а також за кордоном.

Визнання

29.09.1991 у с. Вовків Львівського району Львівської області відкрито художньо-меморіальний музей на честь Миколи і Корнила Устияновичів. На території музею-садиби встановлено пам'ятник митцеві.

Праці

• Письма К. Н. Устияновича : в 3 ч. Львів : Дpукарня Товариства імені Шевченка, 1875–1877.

Література

1. Устиянович В. Корнило Устиянович (Згадка з нагоди 30-ліття з дня смерти) // Вістник. 1933. Т. 3. Кн. 9. С. 652–657.
2. Нановський Я. Й. Корнило Миколайович Устиянович. Київ : Мистецтво, 1963. 45 с.
3. Горак Р. Д. Призабуті з Вовкова. Львів : Друкарня ЗУКЦ, 2010. 273 с.
4. Жеплинська О. Л. Корнило Устиянович (1839–1903). Малярство, графіка, рукописи. Київ : Р. К. Майстер Принт, 2013. 103 с.
5. Коваль А. Церковне малярство Корнила Устияновича: ідентифікація однієї ікони // Народознавчі зошити. 2015. № 5. С. 1228–1232.

Автор ВУЕ

О. Л. Жеплинська

Покликання на цю статтю: Жеплинська О. Л. Устиянович, Корнило Миколайович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Устиянович, Корнило Миколайович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 02.04.2025