Євгеній ІІІ

Рельєф із зображенням папи Євгенія ІІІ з колишнього цистерціанського абатства Баумгартенберг (Австрія)

Євге́ній IІI, Євген ІІІ [ лат. Eugenius IІI; світське ім’я — Бернардо Паганеллі (італ. Bernardo Paganelli) або Бернардо Пігнателлі (італ. Bernardo Pignatelli); дата народження невідома, за однією з версій — бл. 1080, поблизу м. Пізи, тепер обл. Тоскана, Італія — 08.07.1153, м. Тіволі, тепер обл. Лаціо, Італія; похований в м. Римі, Італія] — церковний діяч, Папа Римський у 15.02.1145 — 08.07.1153.

Євгеній ІІІ (Eugenius IІI)
Справжнє ім’я	Бернардо
Справжнє прізвище	Паганеллі
Місце народження	Тоскана
Смерть	08.07.1153
Місце смерті	Тіволі
Місце поховання	Рим
Місце діяльності	Італія, Франція
Напрями діяльності	церковне управління, міжнародні відносини
Традиція/школа	католицизм

Життєпис

Достеменних даних про походження та ранні роки життя немає.

Освіту здобув у м. Пізі. Служіння церкві розпочав 1106 у статусі регулярного каноніка кафедрального Пізанського собору (собор Санта-Марія-Ассунта, див. у статті Соборна площа в Пізі), 1115 згаданий у сані іподиякона.

1133–1138 призначений на посаду віцедомінуса (управителя єпархіальною власністю) Пізанської архідієцезії. За правління папи Інокентія ІІ висвячений у сан священника (ймовірно 1134).

Був учнем, а згодом і близьким другом Бернара Клервоського, під впливом якого вступив до ордену цистерціанців (1138), а вже 1139 очолив громаду ченців у м. Скандрильї (обл. Лаціо). В ордені знаний під ім’ям Бернарда з Пізи (Бернарда Пізанського).

Від 1140 — абат монастиря Сант-Анастасіо (Тре-Фонтане) за римськими мурами (тепер на території м. Рима), який було передано Інокентієм ІІ у підпорядкування цистерціанському ордену. Існує версія, що саме в цей час Бернардо з Пізи став кардиналом (не підтверджено).

Обраний на папський престол у день раптової смерті попередника — папи Луція ІІ. Інтронізований у Латеранському соборі (див. Латеранська базиліка в Римі). Обрання збіглося в часі з антипапським повстанням на чолі з Арнольдом Брешіанським. Римські сенатори вимагали від папи зречення світської влади. Відтак Євгеній ІІІ вимушений був терміново залишити м. Рим без єпископського посвячення (церемонію здійснили 18.02.1145 в абатстві Фарфа).

Понтифікат

Після вимушеної втечі з бунтівного міста папа деякий час він перебував у м. Вітербо та м. Сієні (обидва — Італія), потім переїхав до Франції. Звідси керував церквою, організував синоди в містах Парижі й Трірі (1147) та собор в Реймсі (21.03.1148), присвячені реформуванню діяльності римо-католицького духовенства. Тривалий час не мав змоги повернутися до м. Рима, знайшов прихисток в абатстві Клерво. Бернар Клервоський був опорою і радником папи упродовж всього понтифікату.

Папська булла «Воїнство Боже» (лат. Militia Dei; 07.04.1145) закріпила привілеї ордену тамплієрів, звільнила його з-під влади місцевої ієрархії, дозволила брати десятину та вільно подорожувати Європою; у підсумку стала запорукою майбутнього багатства і влади ордену. Того самого року видав буллу «Як багато попередників» (лат. Quantum praedecessores; 01.12.1145) із закликом до вірних здійснити Другий хрестовий похід проти мусульман, заохотивши всіх тих, хто візьме участь і допомагатиме церкві, індульгенцією. Папа надіслав також лист-прохання щодо участі королю Франції Людовику VII. На великому сеймі в м. Шпаєрі 1146 домігся згоди від німецького короля Конрада III на участь німецьких лицарів у війні за Святу землю. Проте Другий хрестовий похід (1147‒1149) назагал був невдалим (м. Едесу відвоювати не вдалося) і завершився поразкою, хрестоносці зазнали значних втрат, що підірвало авторитет папської влади.

Попри всі політичні прорахунки, Євгеній ІІІ отримав допомогу від короля Роджера ІІ Сицилійського (правив у 1130‒1154), що уможливило 1148 повернення в Італію. Безкомпромісно відлучив від церкви політичного опонента Арнольда Брешіанського. Вдруге ненадовго осів у столиці в кінці 1149 — 1150, але вороже налаштовані римляни знову спонукали папу полишити м. Рим.

Надію на зміну ситуації дав прихід до влади (1152, після смерті Конрада ІІІ) короля Фрідріха I Барбаросси, який плекав власний інтерес стати повновладним імператором Священної Римської імперії та пообіцяв папі підтримку. Проте Євгеній ІІІ пішов із життя, так і не дочекавшись прибуття Фрідріха І до Італії.

В історії Католицької церкви Євгеній ІІІ залишився поборником поступу християнства та укріплення влади папського престолу. Організував роботу колегії кардиналів як незалежної церковної інституції (1150). З метою створення нових митрополій спрямував до Ірландії свого легата — кардинала Джованні Папароні (дата народження невідома — бл. 1158), який заснував архієпархії Арма, Дубліна, Кашеля і Туама (1151‒1152). Легат у Швеції та Норвегії кардинал Ніколас Альбано (майбутній папа Адріан IV, відомий як «апостол Півночі») за дорученням папи 1152 заснував нове архієпископство в м. Нідаросі (тепер м. Тронгейм), чим утвердив незалежність Норвезької церкви від Данської митрополії. В Англії підтримував Архієпископа Кентерберійського Теобальда (правив у 1138‒1161) в його суперечці з королем Стефаном I Блуаським тощо.

Боровся проти маніхейських єресей.

Підтримував новий інтелектуальний рух у галузях філософії, богослов’я, юридичних наук, освіти, сприяв зусиллям знаних учених, богословів, правників, наприклад, Петра Ломбардського (автора твору «Сентенції», що став класичним університетським підручником), Граціана (автора першого компендіуму канонічного права, див. у статті Декрет Граціана), кардинала Роберта Пулла (12 ст., попередника Оксфордської школи) та ін.

Похований перед головним вівтарем базиліки Святого Петра в Римі.

Визнання

Бернар Клервоський присвятив Євгенію ІІІ свій богословський трактат «Про міркування» (лат. «De consideratione libri quinque ad Eugenium Tertium»; бл. 1149–1153).

Гробниця понтифіка невдовзі стала місцем паломництва вірян через чутки про дива зцілення, поширилося його шанування як блаженного. Офіційно беатифікований 03.10.1872 папою Пієм ІХ. Пам’ять Євгенія ІІІ відповідно до Римського мартиролога вшановують 8 липня.

Відомий як перший папа-цистерціанець.

Література

Kelly J. N. D. The Oxford Dictionary of Popes. Oxford : Oxford University Press, 1986. Р. 172‒173.
Somerville R. Papacy, Councils and Canon Law in the 11th–12th Centuries. Aldershot : Variorum, 1990. 330 p.
Horn M. Studien zur Geschichte Papst Eugens III (1145‒1153). Frankfurt am Main; Bern; New York; Paris : Peter Lang, 1992. 486 р.
Evans G. R. Bernard of Ciairvaux. New York; Oxford : Oxford University Press, 2000. 232 p.
Zimmermann H. Eugenio III, beato // Enciclopedia dei Papi : in 3 vol. Roma : Istituto dell'Enciclopedia Italiana, 2000. Vol. 2. Р. 279‒285.
Отрош М. І. Церковно-політична історія римських пап : у 3 т. Одеса : Фенікс, 2019. Т. 2: Римські папи від розділення Східної і Західної церков у 1054 році до Вестфальського миру 1648 року. C. 57‒59.

Автор ВУЕ

С. І. Присухін

Покликання на цю статтю: Присухін С. І. Євгеній ІІІ // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Євгеній ІІІ (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 02.04.2025