Щуко, Володимир Олексійович
|
Щуко, Володимир Олексійович (Щуко, Владимир Алексеевич) | |
|---|---|
| Народження | 05.07.1878 |
| Місце народження | Берлін |
| Смерть | 17.01.1939 |
| Місце смерті | Москва |
| Місце поховання | Москва, Новодівичий цвинтар |
| Alma mater | Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури й архітектури імені І. Ю. Рєпіна |
| Місце діяльності | Росія, Україна |
| Напрями діяльності | Архітектура, сценографія |
| Традиція/школа | неокласицизм |
|
Відзнаки | |
|---|---|
| Ордени | Святого Станіслава (ІІІ ст.) |
Щуко́, Володи́мир Олексі́йович (рос. Щуко, Владимир Алексеевич; 05.07.1878, м. Берлін, Німеччина — 17.01.1939, м. Москва, тепер РФ) — архітектор і театральний художник, представник неокласицизму, один із основоположників радянського ретроспективізму, академік архітектури (з 1911), автор низки споруд у містах Москві, Санкт-Петербурзі, Києві та інших.
Життєпис
Народився у сім'ї офіцера, яка невдовзі після його народження повернулася у Російську імперію до м. Тамбова (тепер РФ). 1888–1896 навчався в Тамбовському реальному училищі, 1896–1904 — на архітектурному відділенні Вищого художнього училища Санкт-Петербурзької (Імператорської) Академії мистецтв (тепер Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури й архітектури імені І. Ю. Рєпіна). Учень архітектора Л. Бенуа (1856–1928; тепер РФ). Водночас додатково навчався: живопису — у І. Рєпіна, графіці — у В. Мате (1856; тепер Литва — 1917; тепер РФ), скульптурі — у В. Беклемішева (1861; тепер Україна — 1919; тепер РФ). Цікавився театральним мистецтвом і сценографією, співпрацюючи з петербурзькими театрами як художник і актор-початківець. Здійснив експедиції у північний регіон Російської імперії, вивчав архітектурні пам'ятки міст Великого Новгорода і Пскова. Побував 1901 на о-ві Шпіцберген і створив там серію пейзажів. За дипломний проєкт «Палац намісника на Далекому Сході» отримав звання архітектора-художника і тривалу пенсіонерську (тобто казенним коштом) поїздку до Європи — у Грецію та Італію через м. Стамбул. Повернувшись до м. Санкт-Петербурга 1906, влаштував персональну виставку своїх графічних робіт в Академії мистецтв. Рада Академії придбала його твори й продовжила пенсіонерську поїздку ще на рік, який він провів в Італії, у містах Віченці, Мантуї, Римі. 1907 влаштував успішну виставку своїх графічних робіт у м. Санкт-Петербурзі і став співзасновником Музею Старого Петербурга. Відтоді як відомий і популярний столичний архітектор виконував замовлення російських багатіїв. Після Жовтневого перевороту 1917 пішов на службу більшовицькому режиму, ставши одним із його провідних зодчих. У 1930-х переїхав до м. Москви. Неодноразово виїжджав за кордон для вивчення зарубіжного будівничого досвіду, зокрема до Австрії, Великої Британії, США.
Його син Г. Щуко (1905; Італія — 1960; тепер РФ) також був архітектором; 1944–1945 розробив конкурсний проєкт реконструкції вул. Хрещатик у м. Києві (у співавторстві).
Творчість
На початку професійної діяльності працював у стилістиці неокласицистичного напряму історизму, іноді поєднуючи це з архітектурними формами неоренесансу. Найяскравішим прикладом є споруда Київської губернської земської управи на вул. Володимирській у м. Києві 1913–1914. Ці форми він намагався модернізувати, позбавивши декору й наближаючись до формальних засад історицистського напряму стилю модерн, про що свідчить його конкурсний проєкт 1913 залізничного вокзалу у м. Києві. Цей проєкт, що переміг на конкурсі, був затверджений до реалізації і відповідно до нього спорудили фундамент. Проте будівництво було зупинено 1914 через початок Першої світової війни, тож проєкт залишився нереалізованим.
Постійно й активно брав участь у конкурсному проєктуванні, працюючи разом зі своїм учнем, помічником і постійним співавтором В. Гельфрейхом (1885–1967; тепер РФ). Вони обоє, а також творчо й організаційно поєднаний із ними Б. Іофан (1891; тепер Україна — 1976; тепер РФ) стали творцями стилю радянського ретроспективізму, який нібито втілював так званий соціалістичний реалізм в архітектурі й відповідав радянській ідеології. Символічно, що найяскравішим оприявненням цього стилю мав стати запроєктований цими архітекторами грандіозний Палац Рад у м. Москві, який розпочали будувати, а потім припинили й зруйнували збудоване; тепер на цьому місці храм Христа Спасителя. Творчі пошуки новаторської, «істинно радянської» архітектурної стилістики іноді давали курйозні результати. Так, проєкт Палацу праці у м. Іванові (тепер РФ) 1930 було виконано у формі радянської емблеми — складених разом серпа і молота. Це потягло за собою звинувачення автора у формалізмі, небезпечне для життя у ту епоху. Це змусило відмовитися від настільки прямолінійної символіки. Натомість Державна бібліотека СРСР ім. Леніна (тепер Російська державна бібліотека) у м. Москві 1928–1941, вирішена в аналогічній стилістиці, стала визначним твором архітектури, який характеризує творчі досягнення міжвоєнної доби.
Щуко є автором архітектурного вирішення перших у СРСР пам’ятників Леніну, споруджених у м. Ленінграді (тепер м. Санкт-Петербург), серед них — відомої композиції «Ленін на броньовику»: шаблон такого пам’ятника — монументально-відчуженої псевдоатлетичної постаті з простягнутою рукою на високому постаменті посеред парадної площі — від 1930-х розтиражовано по всій території СРСР.
Від 1911 викладав у різних архітектурних закладах вищої освіти, зокрема був професором Академії мистецтв. Як театральний художник оформив понад 40 спектаклів у кількох театрах м. Санкт-Петербурга.
Опрацював чимало проєктів для різних міст України, проте серед них тільки один найвизначніший, реалізований у м. Києві на вул. Володимирській (тепер — адміністративна споруда; має статус архітектурної пам’ятки).
Т в о р и:
- конкурсний проєкт Троїцької церкви у Либідській частині м. Києва 1909 (не реалізовано);
- проєкт споруди залізничного вокзалу у м. Києві 1913 (не реалізовано);
- споруда Київської губернської земської управи на вул. Володимирській у м. Києві 1913–1914;
- особняк П. Ренера у м. Одесі 1916;
- конкурсний проєкт Держпрому у м. Харкові 1925 (не реалізовано);
- проєкт споруди Турбінної зали Дніпрогеса у м. Запоріжжі 1930 (не реалізовано);
- проєкт пам’ятника Т. Шевченкові у м. Харкові 1930–1931 (не ралізовано);
- Державна бібліотека СРСР ім. Леніна у м. Москві 1928–1941 (у співавторстві);
- Академічний театр драми ім. Максима Горького у м. Ростові-на-Дону (тепер РФ) 1930–1936 (у співавторстві);
- Великий Кам’яний міст у м. Москві 1937–1938 (у співавторстві).
Визнання
Орден Святого Станіслава ІІІ ступеня (1911).
Праці
- Из путевого альбома // Ежегодник Общества архитекторов-художников. Вып. 2. Cанкт-Петербург [б. и.], 1907. С. 142—145.
- Рисунки и акварели. Москва : Изд-во Академии архитектуры СССР, 1940. 88 с.
Джерела
- Кондаков С. Н. Юбилейный справочник Императорской Академии художеств. 1764—1914. Санкт-Петербург : Товарищество Р. Голике и А. Вильборг, 1915. Т. 2. С. 417.
- Владимир Алексеевич Щуко // Мастера советской архитектуры об архитектуре: Избранные отрывки из писем, статей, выступлений и трактатов: В 2-х томах / Под общ. ред. М. Бархина. Москва : Искусство, 1975. Т. 1. С. 255—279.
- Владимир Алексеевич Щуко, 1878—1939: Выставка к 100-летию со дня рождения: Каталог. Москва : Советский художник, 1980. 72 с.
Література
- Минкус М. Владимир Алексеевич Щуко. Творческий путь // Архитектура СССР. 1939. № 1. С. 31—51.
- Кауфман С. Владимир Алексеевич Щуко. Москва : Издательство Академии Архитектуры СССР, 1946. 68 с.
- Славина Т. Владимир Щуко. Ленинград : Лениздат, 1978. 136 с.
- Ikonnikov A. Shchuko, Vladimir (Alekseyevich) // The Dictionary of Art : in 34 vol. / edited by Jane Turner. New York : Grove's Dictionaries, 1996. Vol. 28. P. 570–571.
- Тимофієнко В. І. Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник. Київ : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 1999. С. 427–428.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Щуко, Володимир Олексійович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Щуко, Володимир Олексійович (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 12.05.2026
