Україна: сільське господарство
Зміст
Характеристика
Сільське господарство є базовим елементом агропромислового комплексу України. Агропромисловий комплекс — сукупність галузей національної економіки, що охоплює сільське й рибне господарство, харчову промисловість і перероблення сільськогосподарської продукції, а також їх матеріально-технічне й фінансове забезпечення. Сільське господарство формує продовольчу, економічну, екологічну й енергетичну безпеки, забезпечує розвиток технологічно пов’язаних галузей, соціально-економічні основи розвитку сільських територій. В Україні аграрний сектор забезпечує в середньому 10 % ВВП і близько 40 % експортних надходжень. Зайнятість населення в сільському, рибному й лісовому господарстві — 17 % від усіх працівників (2020, оцінка). Станом на 01.01.2020 сільськогосподарські угіддя становили 41 310,9 тис. га (68,5 % від загальної площі земель). Так, рілля становить 32 757,3 тис. га, пасовища — 5250,3 тис. га, сіножаті — 2283,9 тис. га, багаторічні насадження — 852,7 тис. га, перелоги — 166,7 тис. га. Площа орних земель України дорівнює 30 % орних земель Європейського Союзу і 2,1 % — світового банку. В Україні зосереджено близько 25 % найродючіших чорноземів у світі, які в умовах помірного клімату надають українським виробникам значні природні конкурентні переваги й унікальний сільськогосподарський потенціал.
Україна є одним зі світових лідерів експорту зернових і кормових культур, соняшникової олії, тютюну, фруктів і овочів тощо. В останні роки вона виробляє близько 40–50 млн т зерна на рік і відновила статус найбільшого постачальника зерна на світові ринки. Українські агрохолдинги мають вищу ефективність порівняно зі світовими лідерами галузі за рахунок менших витрат виробництва. Родючі ґрунти є запорукою порівняно високої врожайності. Утім, середні врожаї досі нижчі, ніж у Європейському Союзі, через недостатнє застосування добрив і засобів захисту рослин, відсутність сучасного обладнання на полях. Аграрний сектор зростав навіть в умовах кризи у 2008. Так, ідеться про стабільне забезпечення населення країни якісним, безпечним і доступним продовольством. Окрім того, національний аграрний сектор має значний потенціал для розв’язання світової проблеми голоду.
Сільське господарство тісно пов’язане з різними галузями економіки, зокрема, з машинобудуванням (поставляння техніки й устаткування) і хімічною промисловістю (виготовлення мінеральних добрив, отрутохімікатів і засобів захисту рослин). Підприємства інфраструктури забезпечують заготівлю, транспортування, зберігання та реалізацію продукції.
Становлення
Розвиток аграрного сектору України відбувався в умовах стрімкого перетворення командно-адміністративної системи господарювання на ринкову. Трансформація відбувалася паралельно з процесами утвердження суверенності держави й формування владних структур — проведенням низки реформ, які стосувалися основних аспектів аграрних відносин.
Аграрна реформа — це сукупність організаційних, законодавчих та інституційних заходів, спрямованих на трансформацію аграрних відносин у ринкові шляхом формування системи господарювання та створення сприятливого середовища для прискореного розвитку аграрного сектору. Її зміст полягає в реформуванні земельних відносин, поєднаних з аграрними. Земельна реформа є базовою в цьому процесі. Загалом у перебудові аграрної системи України виділяють три етапи: 1990–1999 — період становлення незалежності, прийняття постанови «Про земельну реформу» (1990); 2000–2008 — від набрання чинності Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» (1999); від 2009 — після вступу України до Світової організації торгівлі (2008). Ринкові перетворення почалися в 1990-ті із приватизації землі, відродження фермерських господарств, роздержавлення радгоспів та інших аграрних підприємств, реорганізації колгоспів у колективні сільськогосподарські підприємства. Першим кроком стало роздержавлення та приватизація державних об’єктів. Реформування відносин власності в аграрній сфері було спрямовано на формування ефективного сільськогосподарського землекористувача. Держава втратила монопольне право власності на земельні ділянки. На початку 1992 увесь земельний фонд сільськогосподарського призначення України перебував у державній власності, станом на 01.01.2011 частка державної власності становила 48,9 %. Результатом став розподіл сільськогосподарських угідь, які належали колективним господарствам, значне скорочення земель колективної власності. На 01.01.2001 її частка в загальній структурі становила 1,8 %, 01.01.2011 — усього 0,2 %, коли приватного сектору — 48,2 % і 50,8 % відповідно.
Хоча відбулася приватизація землі, були створені нові організаційно-правові форми господарювання, аграрна царина не отримала ефективного й відповідального власника. Недостатній рівень розвитку правових, контракційних і фінансово-кредитних аграрних відносин зумовив запровадження мораторію на купівлю-продаж земельних паїв, інституційне середовище для розвитку ринку земель в Україні так і не було сформовано. Мораторій в умовах ринкових відносин став причиною низки проблем: блокування розвитку багатоукладних аграрних відносин на основі прозорої конкуренції власників земельних ділянок; формування несприятливого інвестиційного середовища та стримування фінансових потоків у аграрний сектор; обмеження повноти використання прав власності на землю; відсутність необхідного правового оформлення земельних ресурсів як капіталу, що унеможливила їх використання як застави чи засобів еквівалентного обміну і спричинила стагнацію аграрного сектору.
Економічний інтерес власника земельних ділянок формується за раціонального та сталого користування землею, що стримується значною часткою земельних орендних відносин. Головними орендарями земельних ділянок приватних осіб (власників земельних паїв) є підприємства й фермерські господарства, що конкурують за земельні паї. Конкуренція зростає від якості землі. Поступово збільшувалася частка довгострокових договорів, а також середній термін орендного договору (у середньому до 9,9 року). Це загалом сприяє дбайливішому ставленню до землі як основного засобу виробництва.
Основними досягненнями реформування в Україні було створення можливостей для самоорганізації суб’єктів аграрного господарювання тощо. Основний недолік — несформоване конкурентне середовище, що спричинило неспроможність аграрних виробників до автономного розвитку.
Вступ України до Світової організації торгівлі змінив пріоритети розвитку й зумовив подальше формування ринкових умов, зростання вимог до аграрної продукції, ділової культури аграріїв. Окрім того, виникла необхідність запровадити інноваційні екологічні технології. Збільшилася частка сільськогосподарських товарів у загальному експорті.
Сільськогосподарські підприємства
Сільськогосподарське підприємство — це самостійний статутний об’єкт із правом юридичної особи, що здійснює виробничу діяльність у галузі сільського господарства для одержання відповідного прибутку (доходу). В агросекторі України функціонують суб’єкти господарювання різних організаційно-правових форм. Загальні та спеціальні умови їх створення визначає законодавство. Протягом останніх років частка суб’єктів господарювання в сільському господарстві зростала (до 4 %), серед них переважають підприємства.
Домашні господарства населення (разом із фізичними особами-підприємцями) не є юридичними особами та вирощують сільськогосподарську продукцію як для власних потреб, так і на продаж. Вони спеціалізуються на культурах, які складно виростити в промислових масштабах.
Фермерські господарства можуть створювати лише громадяни України, діяльність має базуватися на праці членів сім’ї фермера, але можливе залучення найманих працівників для сезонних та окремих робіт. Земля фермерського господарства може бути власністю фермера або орендованою. Значною є частка продукції рослинництва. Приватні сільськогосподарські підприємства діють на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи).
Колективне сільськогосподарське підприємство є добровільним об’єднанням громадян у самостійне підприємство для спільного виробництва сільськогосподарської продукції та товарів, діє на засадах підприємництва та самоврядування. Сільськогосподарський кооператив — юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які є виробниками сільськогосподарської продукції, добровільно об’єдналися на основі членства й на засадах самоврядування для провадження спільної діяльності для задоволення економічних, соціальних та інших потреб.
Господарські товариства можуть бути як національними, так і іноземними або з іноземними інвестиціями. В агросекторі це найпоширеніша форма господарювання після фермерських господарств. Представлені переважно як товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства. За оцінкою, до 90 % фруктів і овочів в Україні виробляють невеликі ферми й домашні господарства. Утім, темпи росту обсягів виробництва забезпечують здебільшого аграрні підприємства.
| Види підприємств | Роки | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| 2014 | 2015 | 2016 | 2017 | |||||
| Господарські товариства | 7750 | 16,8% | 7721 | 17% | 8700 | 18,2% | 6967 | 15,3% |
| Приватні підприємства | 3772 | 8,2% | 3627 | 8% | 3752 | 7,9% | 3215 | 7,1% |
| Кооперативи | 674 | 1,4% | 596 | 1,3% | 738 | 1,5% | 448 | 1 % |
| Фермерські господарства | 33 084 | 71,6% | 32 203 | 71,2% | 33 682 | 70,6% | 34 137 | 74,9% |
| Державні підприємства | 228 | 0,5% | 241 | 0,5% | 222 | 0,5% | 199 | 0,4% |
| Підприємства інших форм господарювання | 691 | 1,5% | 891 | 2% | 603 | 1,3% | 592 | 1,3% |
| Усього | 46 199 | 100% | 45 379 | 100% | 47 697 | 100% | 45 558 | 100% |
Галузева структура
Сільське господарство включає низку галузей, основними з яких є рослинництво і тваринництво. Провідний напрям в Україні — рослинництво (близько 72 % продукції). У його складі розглядають такі підгалузі: рільництво, плодівництво, луківництво. У рільництві виділяють зернове господарство, виробництво технічних культур, вирощування кормових культур, овочівництво, картоплярство, баштанництво. Плодівництво, своєю чергою, включає садівництво, ягідництво й виноградарство. Луківництво — використання і поліпшення природних лук, створення штучних сіножатей і пасовищ.
Провідні культури в землеробстві — зернові. Зерновиробництво спеціалізується на вирощуванні продовольчих хлібних культур: озимої та ярої пшениці й жита; продовольчих круп’яних — гречки, проса, рису; фуражних — ячменю, вівса, кукурудзи; зернобобових — гороху, квасолі тощо. Зернове господарство забезпечує стабільне постачання населення хлібом і хлібобулочними виробами, а промисловість — сировиною. Головна зернова культура України — озима пшениця, яку здебільшого вирощують у Лісостепу й північних районах Степу. Яра пшениця має нижчу врожайність проти озимої, посіви розміщені здебільшого у степових районах. Цінною продовольчою культурою є озиме жито, основні райони його вирощування — Полісся і захід Лісостепу, де також поширений овес — допоміжна зернофуражна культура. Другою зерновою культурою за площами посівів є ячмінь: ярий вирощують у зоні Полісся, озимий — у південному Степу та передгірських районах Криму. Третьою, відповідно, є кукурудза, найкращі умови для її вирощування — північний і центральний Степ, південь Лісостепу. Значні площі в Україні відводять під гречку: найбільші посіви зосереджені на Поліссі, частково — у Лісостепу. Просо переважно вирощують у Лісостепу і Степу, рис — на поливних землях у Миколаївській, Херсонській областях і в Криму.
За рівнем виробництва зерна Україна посідає одне з провідних місць у світі: традиційно входить до першої десятки або двадцятки основних виробників та експортерів. За показниками валового виробництва основних сільськогосподарських культур вона поступається Федеративній Республіці Німеччина та Французькій Республіці (серед країн — членів Європейського Союзу), а також російській федерації. Зернова галузь країни має суттєвий потенціал для розвитку, пов’язаний із наявністю багатих земельних ресурсів і достатньою кількістю кваліфікованих працівників.
Серед технічних культур, які переважно є сировиною для харчової, легкої та інших галузей промисловості, в Україні вирощують: волокнисті (льон-довгунець, коноплі), цукроносні (цукрові буряки), олійні (соняшник, соя, ріпак, льон олійний), ефіроолійні (коріандр, аніс, фенхель, кмин, м’ята перцева, троянда ефіроолійна, лаванда, шавлія мускатна тощо), лікарські (розторопша плямиста, ехінацея пурпурова, шавлія лікарська, ромашка лікарська, лаванда тощо). На посіви соняшнику припадає близько двох третин усієї площі технічних культур. Він зосереджений на півдні лісостепової зони та в степовій. Найбільші площі посівів сої розташовані, зокрема, у Хмельницькій області. Цукрові буряки вирощують у Лісостепу, північному Степу, на півдні Полісся. Значні площі займає льон-довгунець (Чернігівська, Житомирська, Рівненська, Волинська та інші області). На півдні вирощують рицину. У Криму, Придністров’ї та на Закарпатті поширене вирощування тютюну. Для пивоваріння, виготовлення дріжджів та хлібобулочних виробів у Житомирській і Рівненській областях вирощують хміль.
Картопля цінна передусім як продукт харчування, а також сировина для харчової промисловості та корми. Україна є одним із найбільших її виробників у світі. Основні площі зосереджені в зонах Полісся й Лісостепу.
Овочівництво має здебільшого азональний характер. Найбільша концентрація посівів овочевих культур характерна для господарств, розташованих навколо великих міст, — для забезпечення населення свіжою продукцією. Найпоширенішими є помідори, огірки, цибуля, столові буряки тощо. До баштанних культур належать кавуни, дині, гарбузи. Так, на Поліссі вирощують переважно огірки, моркву, столовий буряк, капусту, у Лісостепу — огірки, помідори, цибулю, у Степу — помідори, перець, баклажани. За валовим виробництвом овочевої та баштанної продукції, рівнем урожайності Україна є одним зі світових лідерів. Генетичний потенціал вітчизняних сортів і гібридів використовується лише, за оцінкою, на 30 %. Перехід овочівництва до ринкових відносин супроводжується зменшенням виробництва овочів сільськогосподарськими підприємствами та збільшенням господарствами населення. Якщо в 1990-х перші виробляли 71 % овочевої продукції, а населення — 29 %, то 2000–2011 спостерігалася протилежна тенденція, населення вирощувало до 90 % овочів. Водночас значний відсоток вирощених овочів втрачається під час зберігання через відсутність овочесховищ і переробних потужностей. Ефективність функціонування овочівництва та переробної галузі як єдиної системи стримується внаслідок порушення відносин між сільськогосподарськими товаровиробниками, переробними й торговельними підприємствами. Вирощування кормових культур охоплює посіви багаторічних (люцерна, конюшина, тимофіївка тощо) та однорічних трав, кукурудзи на зелений корм, кормових коренеплодів (кормовий буряк, морква, бруква, турнепс).
Важливими є садівництво й виноградарство. Найбільші за площею насадження яблунь і груш розташовані в Лісостепу й на Поліссі, вишень, слив, абрикосів, черешень, персиків, горіхів — у Степу. У центральних і південних областях України черешні, горіхи, абрикоси й інші плодові дерева ростуть у виснажених лісосмугах, уздовж автошляхів, у лісах. Останнім часом кількість насаджень плодових дерев зросла в господарствах населення, особливо навколо міст. Великі плантації винограду розташовані на півдні країни й на Закарпатті. Близько 80 % площ виноградників зосереджено в Херсонській, Одеській областях та Криму. Високоякісні європейські сорти вирощують на півдні Криму. Лікарські рослини в Україні вирощують здебільшого в Криму.
Структура продукції сільського господарства за видами станом на 2017: 26,2 % — зернові та зернобобові культури; технічні — 22,5 %, 18 % — овочі, до 4 % — плодові та кормові. Такий розподіл забезпечують як природні ресурси, так і попит на міжнародному ринку.
У тваринництві використовується продукція рослинництва для виробництва харчових продуктів і технічної сировини. До нього відносять скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво, конярство, рибництво, звірівництво, шовківництво, бджільництво, кролівництво. 2017 частка продукції тваринництва становила 28 %, де 13,5 % — вирощування сільськогосподарських тварин, 10,5 % — молоко, 2,8 % — яйця тощо. Тваринництво України традиційно спеціалізується на виробництві м’яса, м’ясопродуктів, молока, яєць та іншого. Виробничий процес механізований, що сприяє переходу на промислову основу. Розташування тваринницьких господарств визначає кормова база. Сучасне кормовиробництво складається з польового, лучно-пасовищного і промислового виробництва кормів. У кожній області ресурси кормів мають свої особливості. Окрім того, тваринництво менше залежить від природних умов, аніж землеробство.
Головна галузь тваринництва — скотарство, що забезпечує найбільший обсяг тваринницької продукції. Основними продуктами є молоко, м’ясо й сало. Виділяють молочне, молочно-м’ясне, м’ясо-молочне, м’ясне скотарство. Молочне скотарство розвивається в районах, де є пасовища із соковитими травами та поблизу великих міст; м’ясне — лише в господарствах, що спеціалізуються на вирощуванні молодняка, при цукрових, крохмале-патокових та спиртових заводах. М’ясо-молочне скотарство є поширенішим у районах, де в кормовій базі переважають висококалорійні корми (степова зона). В Україні переважає молочно-м’ясне скотарство, яке характерне для районів інтенсивного землеробства з високою часткою посівних площ кормових культур, а також сіножатей і пасовищ. Скотарство загалом азональне, розвинене повсюдно. Найбільше великої рогатої худоби в розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь — в Українських Карпатах, Лісостепу й на Поліссі, найменше — у Степу. Навколо великих міст, міських агломерацій, у приміських зонах Полісся, Лісостепу розташовані господарства з молочно-м’ясною спеціалізацією.
Друга за значенням галузь тваринництва — свинарство, яке забезпечує населення продуктами харчування (м’ясом, салом і жиром), а легку промисловість — шкірою тощо. Підприємства зосереджені в густонаселених районах із розвиненим овочівництвом, доступними відходами харчової промисловості. Основними постачальниками продукції є Лісостеп і Степ. Свинарство має певні виробничі напрями: м’ясо-сальний є провідним за спеціалізацією в господарствах лісової та лісостепової зони, що базуються на картопле- і бурякоконцентратному типах годівлі; сальний характерний для Степу, де корми містять високу частку дешевих концентратів.
Вівчарство спеціалізується на постачанні м’яса, вовни, овчини, жиру й овечого молока. За роки незалежності виробництво знизилося майже в шість разів. Тепер галузь відроджується, розвивається в Степу й на гірських пасовищах Українських Карпат. Зокрема, у Степу поширене вовняне, переважно тонкорунне й напівтонкорунне вівчарство, яке дає якісну вовну. Використовуються вигони й пасовища з дешевими пасовищними і грубими кормами. На Поліссі, в Українських Карпатах переважає грубововняне, шубне вівчарство, що забезпечує високоякісні смушки.
Птахівництво спеціалізується на розведенні курей, індиків, качок, гусей, виробництві м’яса, яєць, пера й пуху. Галузь орієнтована на фуражне зерно, що переробляється на корм. Розвивається в приміських зонах великих міст усіх природно-економічних зон. Великими виробниками пташиного м’яса і яєць є лісостепові, степові області.
| Рік | Кількість сільськогосподарських тварин на 01 січня | ||||
|---|---|---|---|---|---|
| Велика рогата худоба, тис. голів | Усього | Включно з коровами | Свині, тис. голів | ||
| Вівці та кози, тис. голів | Птиця, млн голів | ||||
| 1991 | 24 623,4 | 8378,2 | 19 426,9 | 8418,7 | 246,1 |
| 1992 | 23 727,6 | 8262,6 | 17 838,7 | 7829,1 | 243,1 |
| 1993 | 22 456,8 | 8057,2 | 16 174,9 | 7236,6 | 214,6 |
| 1994 | 21 607,3 | 8077,7 | 15 298,0 | 6862,6 | 190,5 |
| 1995 | 19 624,3 | 7818,3 | 13 945,5 | 5574,5 | 164,9 |
| 1996 | 17 557,3 | 7531,3 | 13 144,4 | 4098,6 | 149,7 |
| 1997 | 15 313,2 | 6971,9 | 11 235,6 | 3047,1 | 129,4 |
| 1998 | 12 758,5 | 6264,8 | 9478,7 | 2361,8 | 123,3 |
| 1999 | 11 721,6 | 5840,8 | 10 083,4 | 2026,0 | 129,5 |
| 2000 | 10 626,5 | 5431,0 | 10 072,9 | 1884,7 | 126,1 |
| 2001 | 9423,7 | 4958,3 | 7652,3 | 1875,0 | 123,7 |
| 2002 | 9421,1 | 4918,1 | 8369,5 | 1965,0 | 136,8 |
| 2003 | 9108,4 | 4715,6 | 9203,7 | 1984,4 | 147,4 |
| 2004 | 7712,1 | 4283,5 | 7321,5 | 1858,8 | 142,4 |
| 2005 | 6902,9 | 3926,0 | 6466,1 | 1754,5 | 152,8 |
| 2006 | 6514,1 | 3635,1 | 7052,8 | 1629,5 | 162,0 |
| 2007 | 6175,4 | 3346,7 | 8055,0 | 1617,2 | 166,5 |
| 2008 | 5490,9 | 3095,9 | 7019,9 | 1678,6 | 169,3 |
| 2009 | 5079,0 | 2856,3 | 6526,0 | 1726,9 | 177,6 |
| 2010 | 4826,7 | 2736,5 | 7576,6 | 1832,5 | 191,4 |
| 2011 | 4494,4 | 2631,2 | 7960,4 | 1731,7 | 203,8 |
| 2012 | 4425,8 | 2582,2 | 7373,2 | 1739,4 | 200,8 |
| 2013 | 4645,9 | 2554,3 | 7576,7 | 1738,2 | 214,1 |
| 2014 | 4534,0 | 2508,8 | 7922,2 | 1735,2 | 230,3 |
| 2015 | 3884,0 | 2262,7 | 7350,7 | 1371,1 | 213,3 |
| 2016 | 3750,3 | 2166,6 | 7079,0 | 1325,3 | 204,0 |
| 2017 | 3682,3 | 2108,9 | 6669,1 | 1314,8 | 201,7 |
| 2018 | 3530,8 | 2017,8 | 6109,9 | 1309,3 | 204,8 |
| 2019 | 3332,9 | 1919,4 | 6025,3 | 1268,6 | 211,7 |
| 2020 | 3092,0 | 1788,5 | 5727,4 | 1204,5 | 220,5 |
| 2021 | 2874,0 | 1673,0 | 5876,2 | 1140,4 | 200,7 |
| Примітка. В усіх таблицях дані після 2014 р. без урахування тимчасово окупованих територій виділено темнішим кольором | |||||
| Рік | М’ясо (у забійній масі), тис. т | Молоко, тис. т | Яйця, млн шт | Вовна, т | |
|---|---|---|---|---|---|
| 1991 | 4029,1 | 22 408,6 | 15 187,8 | 26 646 | |
| 1992 | 3400,9 | 19 113,7 | 13 496,0 | 23 080 | |
| 1993 | 2814,5 | 18 376,5 | 11 793,8 | 21 101 | |
| 1994 | 2677,4 | 18 137,5 | 10 153,7 | 19 281 | |
| 1995 | 2293,7 | 17 274,3 | 9403,5 | 13 926 | |
| 1996 | 2112,7 | 15 821,2 | 8763,3 | 9318 | |
| 1997 | 1874,9 | 13 767,6 | 8242,4 | 6679 | |
| 1998 | 1706,4 | 13 752,7 | 8301,4 | 4557 | |
| 1999 | 1695,3 | 13 362,2 | 8739,7 | 3759 | |
| 2000 | 1662,8 | 12 657,9 | 8808,6 | 3400 | |
| 2001 | 1517,4 | 13 444,2 | 9668,2 | 3266 | |
| 2002 | 1647,9 | 14 142,4 | 11 309,3 | 3392 | |
| 2003 | 1724,7 | 13 661,4 | 11 477,1 | 3353 | |
| 2004 | 1599,6 | 13 709,5 | 11 955,0 | 3202 | |
| 2005 | 1597,0 | 13 714,4 | 13 045,9 | 3195 | |
| 2006 | 1723,2 | 13 286,9 | 14 234,6 | 3277 | |
| 2007 | 1911,7 | 12 262,1 | 14 062,5 | 3449 | |
| 2008 | 1905,9 | 11 761,3 | 14 956,5 | 3755 | |
| 2009 | 1917,4 | 11 609,6 | 15 907,5 | 4111 | |
| 2010 | 2059,0 | 11 248,5 | 17 052,3 | 4192 | |
| 2011 | 2143,8 | 11 086,0 | 18 689,8 | 3877 | |
| 2012 | 2209,6 | 11 377,6 | 19 110,5 | 3724 | |
| 2013 | 2389,4 | 11 488,2 | 19 614,8 | 3520 | |
| 2014 | 2359,6 | 11 132,8 | 19 587,3 | 2602 | |
| 2015 | 2322,6 | 10 615,4 | 16 782,9 | 2270 | |
| 2016 | 2323,6 | 10 381,5 | 15 100,4 | 2072 | |
| 2017 | 2318,2 | 10 280,5 | 15 505,8 | 1967 | |
| 2018 | 2354,9 | 10 064,0 | 16 132,0 | 1908 | |
| 2019 | 2492,4 | 9663,2 | 16 677,5 | 1734 | |
| 2020 | 2477,5 | 9263,6 | 16 167,2 | 1573 | |
| Примітка. В усіх таблицях дані після 2014 р. без урахування тимчасово окупованих територій виділено темнішим кольором | |||||
Посилюється ставкове рибництво. Розводять переважно коропа. Товарне значення має форель. В усіх зонах поширене бджільництво, але найкращі умови для його розвитку — у широколистяних лісах Полісся й Лісостепу. Шовківництво — у степових і частково лісостепових областях. В Україні розвивається також звірівництво. З хутрових звірів на спеціалізованих фермах і звірогосподарствах розводять сріблясто-чорну лисицю, норку, блакитного песця, нутрію. У Лісостепу й на Поліссі поширене кролівництво.
Рибне господарство — галузь економіки, завданнями якої є вивчення, охорона, відтворення, вирощування, використання водних біоресурсів, їх вилучення (добування, вилов, збирання), реалізація та переробка з метою одержання харчової, технічної, кормової, медичної та іншої продукції, а також забезпечення безпеки мореплавства суден флоту рибної промисловості. Його основу становлять рибництво й рибальство.
Україна володіє одним із найбільших у Європі потенціалом водних об’єктів, придатних до риборозведення, але натепер вирощується лише 30 кг риби на гектар водної поверхні. 1991 Україна була одним із лідерів із вилову риби. Від 1995 загальний обсяг вилову риби й добування інших водних біоресурсів становили близько 400,1 тис. т, а на 2019 — лише 74,7 тис. т (на 81,3 % менше). Проти 2013 вилов риби зменшився на 151,1 тис. т (майже на 66,9 %). Різке скорочення було зумовлено окупацією АР Крим і прилеглої частини територіальних вод України російською федерацією.
За оцінкою, запаси основних промислових риб станом на 2018 в межах національної економічної зони України в Чорному морі становлять: шпрот — 85 тис. т, азово-чорноморські кефалі — 1,35 тис. т, калкан чорноморський — 1,6 тис. т тощо. Запаси Азовського басейну: хамса азовська — 185 тис. т, тюлька — 230 тис. т, бички — 120 тис. т, тараня — 2,9 тис. т, оселедець чорноморсько-азовський прохідний — 1,6 тис. т та інші. В Азовському морі є ресурсний потенціал для здійснення промислу в обсязі понад 100 тис. т. Станом на 2018 в Україні налічується понад 4 тис. об’єктів господарювання, які займаються рибогосподарською діяльністю в умовах аквакультури. Вирощування товарної риби в умовах аквакультури становило 20,2 тис. т, з яких виловлено 15,9 тис. т продукції аквакультури. На озерах і водосховищах (їх частинах) діяло понад 500 спеціальних товарних рибних господарств, поєднують елементи аквакультури і промислового вилову.
Загалом чинниками, що зумовили зниження обсягів добування водних біоресурсів, є недостатнє зариблення водойм, неналежний стан запасів основних промислових видів риб в Азово-Чорноморському басейні, недостатня кількість риболовних суден, їхній незадовільний технічний стан тощо. Рибництво переживає складні часи через фінансові труднощі, порушення господарських зв’язків, погіршення екологічного стану внутрішніх водойм, недостатній обсяг робіт із відтворення рибних запасів та інше. Це значно впливає на зменшення обсягів вирощування та вилову товарної риби у внутрішніх водоймах.
Особливості виробництва
Розрізняють територіальну, спеціалізацію аграрних підприємств і внутрішньогосподарську. За територіальної спеціалізації виробництво окремих видів сільськогосподарської продукції переважає на певній території. Визначальним є географічне розташування і приурочення до адміністративно-територіальних одиниць. Спеціалізація аграрних підприємств передбачає виробництво такого виду продукції, для якого наявні найсприятливіші природно-економічні умови. Внутрішньогосподарська спеціалізація — це поглиблене відокремлення виробництва певних видів продукції або його технологічних стадій на окремих підрозділах підприємства (бригадах, фермах, загонах, ланках, кооперативах).
Найчастіше ефективність виробництва оцінюють натуральними показниками: урожайністю сільськогосподарських культур і продуктивністю тварин. Висока урожайність забезпечує реалізацію необхідного обсягу продукції та безпосередньо впливає на інші показники: рівень продуктивності тварин, ефективність використання землі.
За роки ринкових трансформацій у сільському господарстві України посилилася структурна й технологічна розбалансованість виробництва. Воно характеризується процесами деіндустріалізації праці, зниженням рівня концентрації виробництва в окремих галузях, значним рівнем залежності від зовнішніх ринків.
Здебільшого результативність виробництва сільськогосподарської продукції та діяльності підприємства загалом залежить від складу і співвідношення галузей. В останні десятиліття спостерігається значне скорочення обсягів продукції тваринництва та зниження її питомої ваги у валовій та товарній структурах.
Менше підприємств спеціалізуються на власне скотарстві, свинарстві, птахівництві та вівчарстві. Це призвело до зменшення обсягів продукції вітчизняного виробництва на продовольчому ринку. Відбулося також зростання цін, падіння споживчого попиту та інше. Головною проблемою економічної стратегії тваринництва загалом є рентабельність виробництва.
Однією з особливостей діяльності сучасних сільськогосподарських підприємств є кількісна та якісна недосконалість галузевої структури виробництва, що має наслідком випуск неконкурентоспроможної продукції. В умовах орієнтації на ринкові відносини сформувалися диспропорції співвідношення між попитом і пропозицією, особливо на продукти тваринного походження, що пов’язано, зокрема, з відмінностями співвідношення між поголів’ям тварин у сільськогосподарських підприємствах та особистих господарствах населення. В Україні відбувся перехід виробництва продукції тваринництва на дрібнотоварну основу, що збільшило його затратність. Наявний підхід до ведення галузі перешкоджає належному здійсненню селекційно-племінної роботи, покращенню умов утримання тварин, забезпеченню суб’єктів господарювання органічними добривами.
Середньорічний темп зростання виробництва за останні 10 років у тваринництві становить 0,4 %, у рослинництві — 4,8 %. Від 2015 поголів’я великої рогатої худоби скоротилося на 19,7 %, кількість дійних корів — на 20,2 %. Свинарству значної шкоди завдала африканська чума свиней. За обсягами виробництва молока галузь досягла історичного мінімуму у 2019. Темпи надходження капітальних інвестицій у сільське, лісове й рибне господарстві зменшилися на 10 %, окремо у тваринництво — на 9,8 %. Позитивним у сільському господарстві України вважається посилення ролі виробництва органічної продукції. Найбільше органічних господарств розташовано в Київській області.
Територіальна спеціалізація
Сільське господарство Українського Полісся має зерно-льоно-картопле-тваринницьке спрямування. На нього припадає близько 90 % валового виробництва льону, 80 % люпину, 55 % жита, 46 % картоплі, 20 % ячменю. Серед зернових культур значне місце посідають жито і гречка, з-поміж кормових — люпин. У південних районах польове господарство спеціалізується на вирощуванні цукрових буряків, пшениці, ячменю і зернобобових культур. У господарствах із промисловим виробництвом картоплі її частка в структурі може становити до 20–25 % за зменшення посівів зернових і частково кормових культур. Господарства, що спеціалізуються на виробництві яловичини, молока й вирощуванні нетелей, у структурі посівних площ під зернові виділяють до 50 %, картоплю і льон-довгунець — близько 10 %, кормові — 40 %. У господарствах із виробництва молока й овочів, розташованих здебільшого навколо великих міст, зернові займають близько 30 %, овочеві — майже 20 %, кормові — до 50 %. Характерне краще забезпечення природними кормовими угіддями, тому структура посівних площ може істотно відрізнятися навіть за однакової спеціалізації. У Лісостепу можливе одержання високих і сталих урожаїв майже всіх тепло- й вологолюбних культур завдяки сприятливим природним умовам. Тут сконцентровано значні площі посіву зернових, озимої пшениці, ярого ячменю, кукурудзи, цукрових буряків і овочевих культур. Спеціалізація землеробства в Степу — вирощування зерна. Основними польовими культурами є озима пшениця, кукурудза, ячмінь, з технічних — соняшник. Так, ця зона є одним із найважливіших районів виробництва продовольчого й фуражного зерна, насіння соняшника. Загалом розвинене молочно-м’ясне скотарство, у південних районах Степу — вівчарство. Більшість господарств багатогалузеві — зерноолійно-скотарські. Господарства поблизу великих міст і промислових центрів орієнтовані на виробництво молока й овочів.
Структура експорту та імпорту
2012–2016 спостерігалося скорочення агропродовольчого експорту, але вже 2017 він становив майже рекордні 17,8 млрд дол. США. Загалом збільшується експорт сільськогосподарської продукції та продовольства (до 50 % на 2020).
Основу аграрного експорту становить сировина, здебільшого продукція рослинного походження: пшениця, кукурудза, ячмінь та соєві боби. Україна вже декілька років поспіль є світовим лідером із виробництва й експорту соняшникової олії. Зростає експорт насіння і плодів олійних культур (здебільшого ріпаку, соєвих бобів). Українські експортери мають дозволи на здійснення експорту до країн — членів Європейського Союзу курятини, риби, яєць та яєчних продуктів. Експорт продуктів рослинного походження не потребує дозволів, але квота щодо обсягу постачань обмежена. В останні роки вектор збуту сільськогосподарської продукції України переорієнтовано на країни Азії та Європейського Союзу. Загалом Україна посилює позиції на ринках низки країн.
Товарну структуру імпорту становлять види сільськогосподарської продукції, якими Україна не може забезпечити попит населення й підприємницького сектору. Найбільша потреба в готових продуктах харчування, зокрема алкогольних і безалкогольних напоях, оцтові, какао та іншому. З продуктів рослинного походження найбільше імпортують їстівні плоди й горіхи, тваринного — рибу. Загалом від 2016 відбулося зростання імпорту всіх видів продукції, найістотніше — алкогольних напоїв. Основними постачальниками агропродовольчої продукції до України є країни Європейського Союзу, зокрема Республіка Польща, Федеративна Республіка Німеччина.
| Товар | Рік | ||
|---|---|---|---|
| 2010 | 2015 | 2019 | |
| Живi тварини, продукти тваринного походження | 7,8 | 5,7 | 5,8 |
| Продукти рослинного походження | 40,0 | 54,7 | 58,3 |
| Жири та олії тваринного або рослинного походження | 26,3 | 22,7 | 21,4 |
| Готові харчові продукти | 25,9 | 16,9 | 14,5 |
| Товар | Рік | ||
|---|---|---|---|
| 2010 | 2015 | 2019 | |
| Живi тварини, продукти тваринного походження | 21,6 | 15,7 | 18,7 |
| Продукти рослинного походження | 27,1 | 32,9 | 31,3 |
| Жири та олії тваринного або рослинного походження | 7,8 | 5,2 | 4,4 |
| Готові харчові продукти | 43,5 | 46,1 | 45,6 |
Проблеми агропромислового комплексу
1990-х невиконання низки положень законодавчих актів щодо державного управління агропромислового комплексу призвело до втрати традиційних зовнішніх ринків, незабезпеченості цінового паритету обміну сільськогосподарської та промислової продукції. Це зумовило негативну тенденцію до зменшення виробничого потенціалу галузі, зниження споживання основних видів продовольства, занепаду соціальної сфери села, що сукупно вплинуло на рівень продовольчої безпеки України. Таке недотримання задекларованого принципу пріоритетності комплексу, недостатнє фінансове забезпечення та інше спричинило загальне погіршення соціально-економічних показників розвитку сільського господарства.
Серед проблем — низька ефективність сільськогосподарського виробництва в Україні проти інших країн, загострення продовольчої проблеми, залежність від імпорту окремих груп продовольства, посилення структурних диспропорцій виробництва продукції, деградація земельних ресурсів, погіршення екології агротериторій, ігнорування розвитку соціальної інфраструктури села та інші.
Значні площі сільськогосподарських угідь зазнають ерозії. Продовжується порушення сівозмін, погіршується природна родючість ґрунтів. Трудомістке виробництво сільськогосподарської продукції здебільшого зосереджене в особистих селянських господарствах. Утім, дрібні товаровиробники не спроможні забезпечувати потреби ринку високоякісною стандартизованою продукцією. Спостерігається надвисока концентрація земельних угідь у користуванні великих аграрних формувань, що займаються виробництвом менш трудомістких, високорентабельних і швидкоокупних культур. Загрозливим у цьому аспекті є вирощування окремих орієнтованих на експорт сільськогосподарських культур, що значно виснажують землю. Скорочується сільське населення, знижується трудовий потенціал села. Зменшується кількість штатних працівників у сільському господарстві. Багаторічний мораторій (до 01.01.2021) на відкриття ринку земель сільськогосподарського призначення практично унеможливив використання земельного ресурсу як важливого економічного чинника конкурентного розвитку аграрного сектору. Незастосування політики жорстких обмежень в обсягах оренди земель призводило до прогресування монополізму. Спостерігалося формування переважно сировинної, орієнтованої на експорт аграрної економіки.
Припинив дію Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року», це призвело до певної втрати принципів послідовності та системності формування аграрного законодавства як основних інструментів реалізації державної аграрної політики. Недотримання вимог законодавства в питаннях державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників за рахунок прямих видатків із державного бюджету, значне скорочення їх обсягів за відповідними програмами спричинило дисбаланс у розвитку галузей аграрного сектору. Це призвело до погіршення структури виробництва продуктів харчування. Продовжується скорочення поголів’я сільськогосподарських тварин. Спостерігається диспропорція між тваринництвом і рослинництвом. Питома вага кормових культур у 2018 у загальних обсягах посівів скоротилася до 6,4 %, тоді як світові показники наближаються до рівня 50 %. Це вказує на формування нераціональної системи ведення сільського господарства проти інших країн.
Аграрна політика
Агропромисловий комплекс визначено законом України як пріоритетний і стратегічно важливий сектор вітчизняної економіки. Основні засади державної аграрної політики спрямовані на забезпечення сталого розвитку відповідного сектору національної економіки, системності та комплексності заходів. Управління здійснюється відповідно до законів України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» (1990, редакція від 2018), «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001–2004 років» (2001), «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» (2005), Земельного кодексу України (2001, редакція від 2021), Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» (1999), розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Стратегії розвитку аграрного сектору економіки на період до 2020 року» (2013) та інших документів. Розроблено проект розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Стратегії продовольчої безпеки на період до 2030 року», де передбачені заходи з розвитку сталого сільськогосподарського виробництва.
Важливу роль у реалізації аграрної політики відіграє державна підтримка сільськогосподарського виробництва та окремих виробників. Здійснюється цінове регулювання, фінансово-кредитна підтримка, спеціалізована за різними напрямами і програмами (наприклад, розвиток фермерства, підвищення родючості ґрунтів) тощо. Вагомим в економічному механізмі господарювання стало прийняття зваженого оподаткування, зокрема впровадження фіксованого сільськогосподарського податку та спеціального режиму справляння податку на додану вартість. Встановлення пом’якшень податкового навантаження також враховувало соціальну важливість галузі в продовольчому забезпеченні населення, розв’язання соціальних проблем сільського населення. Запроваджено державні програми щодо фінансової підтримки розвитку сільськогосподарської обслуговуючої кооперації; компенсації вартості будівництва тваринницьких ферм і комплексів; підтримки розвитку садівництва, ягідництва, виноградарства та хмелярства тощо.
Діє Міністерство аграрної політики та продовольства України, яке формує та реалізує державну аграрну політику, політику у сферах сільського й рибного господарства, а також політику з питань продовольчої безпеки держави тощо. Напрями його діяльності загалом охоплюють тваринництво, рослинництво, органічне виробництво, фермерство та інше.
Україна вживає заходів для забезпечення відповідності принципам міжнародної інтеграції. Одним із визначальних принципів є дотримання певних критеріїв та ідентичності, що відповідають сталому розвитку окремих сфер діяльності й держави загалом, з урахуванням національних інтересів. В аграрній політиці це означає врахування принципів сільського розвитку, визначених Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН, політики Світової організації торгівлі щодо підтримки організації фінансування сільського розвитку та Спільної аграрної політики Європейського Союзу, що передбачають взаємопов’язане та комплексне регулювання розвитку як аграрної економіки, так і сільських територій.
На сучасному етапі розвитку державна аграрна політика в Україні вимагає модернізації. Запровадження ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення потребує комплексного врегулювання та узгодження з її іншими складниками. Основні засади аграрної політики з урахуванням застосування нових механізмів стимулювання, встановлення обмежень і заборон необхідно задекларувати відповідним рамковим законодавчим актом для комплексного удосконалення регулювання з метою розв’язання основних проблем аграрного сектору й забезпечення його сталого розвитку.
Джерела
- Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення: Закон України № 552-IX від 31 березня 2020 р. // Відомості Верховної Ради України. 2020. № 20. Ст. 142. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/552-20#Text
- Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві: Закон України № 400-XII від 17 жовтня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. 1990. № 45. Ст. 602. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/400-12#Text
- Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001–2004 рр.: Закон України № 2238-III вiд 18 січня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. 2001. № 11. Ст. 52. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/2238-14#Text
Література
- Бурачек І. В., Михайленко Н. В. Сучасний стан та перспективні напрями розвитку сільського господарства в Україні // Глобальні та національні проблеми економіки. 2018. Вип. 21. С. 134–137.
- Ведення агробізнесу в Україні. Київ : Український клуб аграрного бізнесу, 2018. 97 с.
- Гришова І. Ю. Трансформація галузевої структури підприємств аграрної економіки України // Наукові праці Полтавської державної аграрної академії. 2015. № 2. С. 14–18.
- Гудзь В. П., Примак І. Д., Будьонний Ю. В. та ін. Землеробство. 2-ге вид. перероб. та допов. Київ : Центр учбової літератури, 2010. 464 с.
- Денисенко М. П., Новіков Д. В. Сучасний стан та перспективи розвитку сільського господарства України // Агросвіт. 2019. № 12. С. 15–21.
- Дорош-Кізим М. М., Дадак О. О., Гачек Т. С. Перспективи розвитку агропромислового комплексу України в умовах євроінтеграції // Науковий вісник Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С. З. Ґжицького. Серія: Економічні науки. 2017. Т. 19. № 76. С. 47–55.
- Климаш Н. І. Стан та особливості розвитку аграрного сектора економіки в сучасних умовах // Вісник аграрної науки Причорномор’я. 2014. Вип. 1. С. 71–79.
- Лопатинський Ю. М., Кифяк В. І. Розвиток аграрного сектора національної економіки на інституційних засадах. Чернівці : Чернівецький національний університет, 2014. 248 с.
- Михайленко О. В., Хільченко І. Ю. Аграрний сектор України: сучасний стан, проблеми та перспективи реформування галузі // Modern Economics. 2019. № 15. С. 148–152.
- Організаційно-економічні інструменти державної аграрної політики в Україні. Київ : Національний інститут стратегічних досліджень, 2012. 88 с.
- Присяжнюк М. В., Зубець М. В., Саблук П. Т. та ін. Аграрний сектор економіки України (стан і перспективи розвитку). Київ : Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», 2011. 1008 с.
- Саблук П. Т., Лузан Ю. Я Аграрна політика та чинники її реалізації // Економіка АПК. 2019. № 10. С. 6–17.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
Див. також
Хрономаркери економічного розвитку незалежної України
Національне господарство України
Національне господарство України: етапи розвитку
Національне господарство України: основні галузі
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Зав’ялова Л. В. Україна: сільське господарство // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Україна: сільське господарство (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 04.04.2022
