Поппер, Карл Раймунд

Поппер, Карл Раймунд (Popper, Karl Raimund)
Народження	28.07.1902
Місце народження	Відень
Смерть	17.09.1994
Місце смерті	Лондон
Місце поховання	Цвинтар Лайнцер, м. Відень, Австрія
Alma mater	Віденський університет
Напрями діяльності	філософія, соціологія, логіка
Традиція/школа	критичний раціоналізм

По́ппер, Карл Ра́ймунд (англ. Popper, Karl Raimund; 28.07.1902, м. Відень, тепер Австрія — 17.09.1994, м. Лондон, Велика Британія; похований у м. Відні, Австрія) — філософ, логік, соціолог, політичний мислитель; автор і представник школи критичного раціоналізму. Член Американської академії мистецтв і наук (з 1966), Королівської академії наук, літератури та образотворчого мистецтва Бельгії (з 1976), Лондонського королівського товариства (з 1976), Національної академії наук США (з 1986) та ін.

Життєпис

Походив з єврейської родини, яка прийняла лютеранство.

1918 залишив школу і як вільний слухач відвідував лекції з математики, фізики, філософії, психології та історії музики у Віденському університеті.

1919 захопився марксизмом, згодом став членом Соціал-демократичної робітничої партії Австрії. Після вуличних сутичок у червні 1919 та загибелі вісьмох неозброєних товаришів по партії, відмовився від марксистської ідеології. Надалі дотримувався соціал-ліберальних поглядів.

1922 отримав атестат про середню освіту, продовжив навчання у Віденському університеті.

1924 здобув фах учителя початкових класів, працював із соціально незахищеними дітьми. Від 1925 вивчав філософію та психологію в Педагогічному інституті в м. Відні.

1928 здобув ступінь доктора психології, від 1929 викладав математику та фізику в середній школі.

Через загрозу нацизму залишив Австрію незадовго до приєднання її до Німеччини. 1935–1936 жив у Великий Британії.

1937 емігрував до Нової Зеландії, викладав філософію в Кентерберійському університетському коледжі (тепер Кентерберійський університет) у складі Університету Нової Зеландії.

Від 1946 до середини 1970-х — професор Лондонської школи економіки й політичних наук, викладав логіку й методи науки.

1958–1959 — президент Аристотелівського товариства.

Наукова діяльність

Сфера наукових інтересів — філософія науки, соціальна філософія та політична філософія.

Відкрите і закрите суспільство

Замолоду зазнав впливу марксизму та психоаналізу, згодом переосмислив їх і відкинув як псевдонауки.

У праці «Відкрите суспільство та його вороги» (1945) розкритикував філософські системи, які обґрунтовували закрите (статичне, догматичне, авторитарне) суспільство. У першій частині книги спростував ідеї теоретика такого суспільства Платона, який прагнув зупинити суспільні зміни та надати абсолютну владу філософам-правителям. У другій частині об’єктами критики стали Г. В. Ф. Гегель та К. Маркс. Протиставив спроби створити суспільство «за ідеальним планом» (вважаючи це наївним раціоналізмом) власному критичному раціоналізму, наголошував на необхідності постійно перевіряти та покращувати соціальні інститути.

Ідеалом Поппера було відкрите суспільство, засноване на принципах раціональності, критичного мислення, свободи, рівності, прагнення до справедливості й запобігання міжнародній злочинності. Захищав ліберальні цінності (див. Лібералізм) та демократичний лад (див. Демократія), оскільки лише в умовах демократії можливий ефективний контроль над владою та мирна зміна політики. Постійне зростання та непередбачуваність людських знань унеможливлюють ідеальну теорію державного управління. Політична система має бути гнучкою, а суспільство відкритим для множинності поглядів (див. Плюралізм) і культур (див. Мультикультуралізм). Зазначав, що високий рівень життя зазвичай притаманний демократичним країнам, диктатура призводить до зубожіння. При цьому стійкість демократії залежить від волі громадян її зберігати.

Закрите суспільство, за Поппером, спирається на догми та віру в магічні табу, у ньому панує колективізм та підкорення авторитетам. У відкритому суспільстві люди ставляться до традицій критично, рішення ухвалюють на підставі раціонального обговорення, індивід має змогу самостійно мислити та діяти, а держава відповідальна перед громадянами. Перехід від закритого до відкритого суспільства потребує зусиль як згори (реформи інститутів), так і знизу (розвиток критичного мислення громадян).

Критикував доктрини суспільної обраності (наприклад, обраність єврейського народу, арійської раси, пролетаріату в К. Маркса) як реакцію на певний вид гноблення. Аналізуючи марксизм, зауважив суперечність між тезою про збереження класової свідомості пролетаріату після зникнення умов експлуатації та діалектикою й теорією К. Маркса, згідно з якими свідомість відображає буття. Пророцтва К. Маркса про неминучість соціалізму вважав необґрунтованими, базованими на бажаннях та ірраціональній вірі, а глобальні теорії суспільного розвитку, що претендують на передбачення майбутнього, — небезпечними. Альтернатива революційним перетворенням — поступова соціальна інженерія, що передбачає розв’язання конкретних соціальних проблем через невеликі, добре продумані й контрольовані реформи інститутів.

Розуміння історії

У праці «Злиденність історицизму» (1944; окремим виданням опубліковано 1957) розкритикував історицизм як віру в існування об’єктивних законів історичного розвитку, що уможливлюють довгострокові прогнози майбутнього. Такий підхід вважав логічно хибним (оскільки майбутнє залежить від знання, яке неможливо передбачити) і соціально небезпечним (через можливе виправдання тоталітарних проєктів).

За Поппером, єдиної історії людства як цілісного процесу не існує; є безліч історій різних аспектів людського життя (науки, мистецтва, політики тощо). Історію влади політичної, яку часто ототожнюють зі світовою історією, визначав як історію злочинів і війн.

Відкидав ідею, що відкриті історичні закони зумовлюють політику («Відкрите суспільство та його вороги»; 1945). Розрізняв наукові закони (які уможливлюють умовні прогнози) та історичні тенденції (які можуть змінюватися). Визнавав важливість загальних етичних принципів (цінність особистості, рівність перед законом) та вважав, що держава має зосереджуватися на розв’язанні конкретних проблем (наприклад, зниження рівня бідності), а не на реалізації абстрактних ідеалів чи покращенні людства загалом.

Держава і суспільство

На відміну від Г. В. Ф. Гегеля та К. Маркса, які протиставляли державу й громадянське суспільство, спирався на традицію Дж. Лока про демократичну державу як інструмент громадянського суспільства, політичну спільноту громадян. Наголошував не так на протистоянні держави й суспільства, як на вдосконаленні демократичних інститутів.

Порівнював соціальні інститути з машинами: їхня ефективність залежить передусім від конструкції та правил роботи, а не від доброї волі працівників. Якщо інститути функціонують погано, потрібно їх змінювати. Свободу особистості пов’язував зі свободою суспільства та наявним у ньому діапазоном вибору. Обстоював еволюційний шлях розвитку суспільства через поступові реформи, а не радикальні революції.

Філософія Поппера пропонувала шляхи розв’язання класичних парадоксів демократії. Парадокс толерантності (необмежена толерантність може знищити саму толерантність) вирішував тезою про право обмежувати нетерпимих, якщо вони відмовляються від раціональної дискусії та загрожують основам відкритого суспільства. Парадокс свободи (необмежена свобода може призвести до панування сильних) вимагає державного втручання для захисту свободи слабших.

У соціальній етиці погляди Поппера близькі до негативного утилітаризму: метою суспільної діяльності має бути не абстрактна максимізація щастя, а конкретна мінімізація страждань. Це відрізняється від гедоністичного утилітаризму і стосується практичної суспільної політики, а не загальної моральної доктрини.

Філософія науки

У збірці лекцій і статей «Припущення і спростування» (1963) розвинув теорію пізнання та методологію науки. Заперечив класичний емпіризм (ідею, що знання походить лише з досвіду) та індуктивний метод (узагальнення від часткового до загального) як основу наукового відкриття. Вважав, що наукове знання зростає через висування гіпотез (припущень) та їхню подальшу критичну перевірку з метою спростування. Теорія буде науковою лише тоді, коли вона відкрита для такої перевірки та потенційного спростування досвідом.

У праці «Об’єктивне знання. Еволюційний підхід» (1972) представив концепцію трьох світів та обґрунтував еволюційний підхід до зростання знання. Запропонував поділ реальності на три рівні: Світ 1 — фізична реальність (матеріальні об’єкти); Світ 2 — суб’єктивна реальність (свідомість, відчуття, думки); Світ 3 — об’єктивне знання (книги, теорії, наукові відкриття), яке існує незалежно від людської свідомості. Подібно до біологічної еволюції (метод проб і помилок, мутацій та відбору), наукове знання розвивається через висування гіпотез (проб) та їх спростування (усунення помилок). Об’єкти Світу 3 (теорії, проблеми) мають власну логіку розвитку, незалежну від психології окремих вчених.

Критикував принцип верифікації логічних позитивістів (див. Логічний позитивізм) як недостатній критерій демаркації науки. Запропонував метод фальсифікації: науковою є теорія, яка може бути принципово спростована досвідом. Мета науки — пошук істини та досягнення теорій з високим інформативним змістом.

Захищав позицію наукового реалізму: наука прагне до пізнання об’єктивної істини про реальний світ, а не лише до створення корисних інструментів чи моделей для прогнозів. Фальсифікація теорій наближає до об’єктивної істини. Заперечував конвенціоналізм та інструменталізм, які розглядають наукові теорії лише як зручні угоди чи інструменти прогнозування. Вважав, що будь-яку наукову теорію, навіть найуспішнішу, треба постійно перевіряти.

Нагороди та визнання

1965 королева Єлизавета ІІ посвятила Поппера в лицарі.

Кавалер орденів: «За заслуги перед ФРН» (1980; Німеччина); Кавалерів Пошани (1982; Велика Британія), Пошани (1986; Австрія) та ін. Нагороджений медалями: За видатні заслуги в науці (1979; США), Гете (1992; Німеччина).

Лауреат премій: міста Відня з гуманітарних наук (1965); Соннінга (1973; Данія); Карла Реннера (1978; Австрія), Алексіса де Токвіля (1984; Франція), Кіото в галузі мистецтва та філософії (1992; Японія), Миру Отто Гана (1993; Німеччина) та ін.

Почесний доктор Віденського університету (1977), Австрійської академії наук (1982), Мадридського університету Комплутенсе (1991), Карлового університету (1994; Чехія) тощо.

Праці

Logik der Forschung. Wien : J. Springer, 1935. 513 p.
The Open Society and Its Enemies : in 2 vol. London : Routledge, 1945.
The Poverty of Historicism. London : Routledge, 1957. 166 p.
Conjectures and Refutations: The Growth of Scientific Knowledge. London : Routledge, 1963. 412 p.
Objective Knowledge: An Evolutionary Approach. Oxford : Clarendon Press, 1972. 380 p.
The Self and Its Brain: An Argument for Interactionism. New York : Springer, 1977. 597 p. (у співавт.)
Realism and the Aim of Science. London : Routledge, 1983. 420 p.
The Myth of the Framework: In Defence of Science and Rationality. London : Routledge, 1994. 230 p.
У к р. п е р е к л. Відкрите суспільство та його вороги : в 2 т. / Пер. з англ. О. Коваленко. Київ : Основи, 1994.
Злиденність історицизму / Пер. з англ. В. Лісовий. Київ : Абрис, 1994. 192 с.
Логіка наукового відкриття. Огляд деяких фундаментальних проблем / Пер. з англ. Т. С. Мовчан, А. Д. Чирвою, Я. О. Ярошенко та ін. // Актуальні проблеми духовності: зб. наук. праць. 2021. Вип. 22. С. 170–192.
Знання i психофiзична проблема. Глава 5. Взаємодiя i свiдомiсть / Пер. з англ. Н. Власова, М. Пенцаль, В. Айзенберг // Актуальні проблеми духовності : зб. наук. праць. 2022. Вип. 23. С. 145–169.

Література

Corvi R. Introduction to the Thought of Karl Popper. London; New York : Routledge, 1996. 224 р.
Hacohen M. Karl Popper: The Formative Years, 1902–1945: Politics and Philosophy in Interwar Vienna. Cambridge : Cambridge University Press, 2002. 626 р.
Catton Ph., MacDonald Gr. Karl Popper. Critical Appraisals. New York : Routledge, 2004. 248 р.
Gattei St. Karl Popper’s Philosophy of Science. New York : Routledge, 2010. 154 р.
Галушко К. Ю. Поппер Карл Раймунд // Енциклопедія історії України : у 10 т. Київ : Наукова думка, 2011. Т. 8. С. 427.
Дем’яненко Б. Поппер Карл Раймунд // Політична енциклопедія / Гол. ред. Ю. Левенець. Київ : Парламентське видавництво, 2011. С. 599–600.
Климончук В. Поппер Карл Раймунд // Денисенко В. М., Угрин Л. Я., Шипунов Г. В. та ін. Історія політичної думки. Львів : Новий світ — 2000, 2015. С. 537–539.
Романюк А. С. Поппер Карл Раймунд // Енциклопедія політики і права / За ред. В. П. Горбатенка, П. В. Мироненка. Київ : Видавництво Політія, 2024. С. 570–572.

Автор ВУЕ

Б. Л. Дем’яненко

Покликання на цю статтю: Дем’яненко Б. Л. Поппер, Карл Раймунд // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Поппер, Карл Раймунд (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 22.09.2025