Композиція (образотворче мистецтво)

Компози́ція (лат. compositio — складання, розміщення, створення, упорядкування) — естетична організація твору з використанням закономірних, вибіркових і специфічних засобів утворення гармонійної цілісності його складників, що відповідають закладеному в художньому задумі змісту та слугують основою для візуалізації нової образної реальності у матеріальній чи віртуальній (цифровій) формах.

Історична довідка

Поняття «композиція» використовували в античній архітектурі (див. Антична культура). Згодом воно поширилось у різних видах мистецтва. В образотворчому мистецтві цей термін вперше вжив Л.-Б. Альберті у трактаті «Про живопис» (1435–1436). Надалі цією категорією оперував Леонардо да Вінчі. Він розумів її як сутність творчості і вважав найвищою, найблагороднішою метою мистецтва. Митець пов’язував її створення з початковим задумом художнього твору, що має відповідати його формальній організації в контексті цілісності й довершеності. Послідовниками такої позиції стали Мікеланджело Буонароті, теоретик мистецтва, живописець і засновник першої в Нідерландах академії мистецтв (1587) К. ван Мандер (1548–1606; тепер Нідерланди).

У перших художніх закладах освіти у 16–17 ст. закладено основи академічної традиції побудови композиції та впроваджено відповідну навчальну дисципліну, яка охоплювала основні закони, правила і прийоми та художні засоби композиції. Матеріал для їх розуміння містять праці митців і дослідників 20 ст.: М. Алпатова (1902–1986; тепер Росія), Р. Арнхейма (1904; тепер Німеччина — 2007; тепер США), О. Богомазова, М. Волкова (1997– 1974; тепер Росія), А. фон Гільдебранд, Е. Ґомбриха (1909; тепер Австрія — 2001; Велика Британія), С. Даніеля (нар. 1949; тепер Росія), Ж. Дельоза (1925 –1995; Франція), Й. Іттена, В. Кандинського, Є. Кибрика (1906; тепер Україна — 1978; тепер Росія), Ф. Ковальова (1919–1988; тепер Україна), К. Малевича, В. Фаворського та ін.

Характеристика

Типологія

Провідною характеристикою композиції є цілісність, якої досягають завдяки налагодженню гармонійного зв’язку між її формальними складниками та змістом художнього твору. У цих межах оперують категоріями простору і часу, що зумовлюють класифікацію образотворчого мистецтва за його дво-, три- та чотиривимірними ознаками.

Викоремлюють такі типи композиції:

фронтальна композиція — має або абсолютно пласку форму, на якій глибину відтворюють ілюзорно (картинна площина), або пласку форму з меншим чи більшим рельєфом (барельєфи, горельєфи, контррельєфи). Глядачі сприймають її під час руху вздовж або у напрямі до неї. Такий тип композиції властивий декоративним творам (килими, гобелени, розписи, орнаменти, вітражі, мозаїки тощо), а також різним стилям, напрямам і жанрам живопису (абстрактний, символічний, реалістичний, фантастичний, сюрреалістичний) і графіки (екслібрис, книжкова ілюстрація, ліногравюра, офорт тощо);
об’ємна композиція — це художня форма, що має відносно замкнуту поверхню і розрахована на огляд з усіх боків у різних ракурсах. Вона завжди взаємодіє з навколишнім середовищем. У повсякденному житті відіграє роль у створенні функційних, утилітарних і високохудожніх предметів. Це твори скульптури, дрібної пластики, малі архітектурні форми, вироби мистецтва декоративно-ужиткового. Залежно від властивостей художніх матеріалів та способів їх технологічного оброблення, такий тип композиції має різні структури: оболонкову (посуд, одяг тощо), каркасну (меблі, міст, вежа тощо) та монолітну (скульптура з каменю, дерева, глини чи гіпсу). Твори, у яких поєднано кілька окреслених структур, мають комбіновану композицію;
глибинно-просторову композицію створюють із матеріальних елементів, об’ємів, поверхонь і простору та інтервалів між ними. Це архітектурні і садово-паркові ансамблі (див. Садово-паркове мистецтво), театральні та меморіальні комплекси, музейні експозиції, ярмарки тощо. Їх сприймають із різних пунктів огляду. Важливою ознакою такого типу композиції є відкритість і розгорненість пластичних форм у просторі. Під час її побудови враховують кілька факторів: конфігурацію форм за їх геометричними характеристиками і розташуванням; ритмічну організацію елементів у просторі; пластичне моделювання форм за допомогою силуету, фактури, рельєфності, кольору, декору, членування поверхонь, освітлення тощо.

Різновиди

Залежно від обраних для втілення задуму формально-естетичних, стилістичних та образно-семантичних засобів виокремлюють графічну, живописну, декоративну, скульптурну, архітектурну композиції. Підставою для розрізнення різних видів композиції є належність твору образотворчого мистецтва до конкретного стилю, течії, напряму, жанру і способу відображення дійсності та технології образотворення. Відповідно її номенклатура значно розширюється, наприклад, барочна, академічна, авангардистська, абстрактна, символічна, пейзажна, портретна, реалістична, фантастична, віртуальна, мініатюрна, монументальна, аналогова, цифрова та інші види композиції.

Абстрактна композиція (живопис). Дж. Северіні «Абстрактна швидкість і шум» (полотно, олія, 1913–1914)
Архітектурна композиція. Архітектурно-ландшафтний комплекс Свято-Успенської Києво-Печерської лаври, 1051
Глибинно-просторова композиція. Національний дендрологічний парк «Софіївка» НАН України
Графічна композиція. Г. Якутович «Аркан» (лінорит, 1960)
Декоративна композиція. О. Пілюгіна «Коляда» (гобелен, 2008)
М. Микешин «Богдан Хмельницький» (бронза, камінь, 1888)
Реалістична композиція. В. Орловський «Урожай в Україні» (полотно, олія, 1880)
Символічна композиція. О. Левек «Сакральна музика» (полотно, олія 1889)
Скульптурна композиція. А. Кущ «Пам'ятник засновникам Києва» (м. Київ, 2000)
Фантастична композиція. Е. Фукс «Адам і Єва перед деревом Пізнання» (полотно, олія, 1984)

Основні принципи

Закономірною основою композиції в образотворчому мистецтві є системність.

Кожен твір образотворчого мистецтва має складну внутрішню структуру. Основа такої системної методології сформована на композиційних принципах:

цілісності (первинність цілого щодо частин);
неадитивності (див. Адитивність і неадитивність);
структурності (визначеність недостатніх і необхідних елементів для функціонування системи, наявність координаційних і субординаційних зв’язків між ними);
ієрархічності (супідрядність елементів);
варіативності (усі системи змінюються і розвиваються).

Виокремлюють зовнішній (тілесний, буквальний), фігуративний (семіотичний), алегоричний (іносказання), анагогійний (піднесений), символічний (трансцендентний) рівні змістово-формальної цілісності композиції. Ці принципи забезпечують дію закону системності композиції на всіх етапах її створення для досягнення гармонійної єдності компонентів естетичного формозмісту.

Художні засоби

Знаряддям образотворення для реалізації задуму чи ідеї композиції твору є художні засоби. Організація такої діяльності полягає в її логічному структуруванні, упорядкуванні та використанні відповідних засобів у такому порядку: уява – мислення – формотворення. Образність композиції впливає на емоційно-смислову сферу глядача.

Художньо-образне мислення визначають за допомогою метафоричних, символічних, алегоричних, омонімічних, синонімічних та метаморфічних принципів. Засоби композиції є своєрідними інструментами художньо-творчої діяльності, забезпечують її необхідні властивості і якості, які оцінює глядач під час візуального сприйняття високоорганізованої форми. Розрізняють закономірні (постійні) та вибіркові (мінливі) засоби.

Закономірні засоби композиції обов’язкові для будь-якої художньої форми. Вони створюють візуальну характеристику твору за його образністю, супідрядністю, стильовою єдністю, масштабністю та пропорційністю складників. Мінливі засоби композиції вибірково застосовують у конкретних творах, оскільки для них властива полярність.

В образотворчому мистецтві розрізняють дві групи засобів композиції — формально-естетичну й образно-семантичну.

У формально-естетичній групі закономірними засобами композиції є супідрядність, масштабність, пропорційність і ритмічність, а вибірковими — статика / динаміка, симетрія / асиметрія, контраст / нюанс, рівновага / дисбаланс, головне / другорядне, важкість / легкість, поліхромія / монохромія.

В образно-семантичній групі закономірними засобами композиції постають абстрактність, асоціативність, символізм і типовість, а вибірковими — сюжет / фабула, новизна / стандарт, загальне / індивідуальне, реалізм / фантазія, полісемія / моносемія, необхідне / випадкове, раціональне / емоційне.

Окрему групу становлять специфічні засоби композиції: формотворні (крапка, лінія, пляма), пластичні (площина, об’єм, простір), матеріальні (маса, фактура, текстура), виконавські (графічні, колористичні, модельні).

Література

Ковалев Ф. В. Золотое сечение в живописи. Киев : Выща школа, 1989. 144 с.
Щербина В. Конструктивна система художньої композиції // Мистецтво та освіта. 2002. № 4. С. 2–7.
Яремків М. Композиція : творчі основи зображення. Тернопіль : Підручники і посібники, 2007. 112 с.
Плазовська Л. Теорія і практика композиції площинного характеру в коментарях художників-педагогів // Мистецтво та освіта. 2013. № 4 (70). С. 20–27.
Кудрявцева К. До проблеми визначення основних понять теорії композиції // Образотворче мистецтво. 2016. № 1. С. 78–80.
Пічкур М. О., Семенова О. В. Роль засобів композиції просторових мистецтв у формуванні творчої особистості майбутнього художника-педагога // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Педагогіка і психологія. 2017. Вип. 50. С. 109–115.
Пічкур М. О. Теорія і практика композиції : навч. посіб. Київ : Ліра-К, 2022. 238 с.

Автор ВУЕ

М. О. Пічкур,

О. В. Семенова

Покликання на цю статтю: Пічкур М. О., Семенова О. В. Композиція (образотворче мистецтво) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Композиція (образотворче мистецтво) (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 01.07.2025