Бейліса справа

Бейліса справа. М-М. Бейліс під арештом

Бе́йліса спра́ва — слідчі дії й судовий процес за сфальсифікованим обвинуваченням співробітника цегляного заводу в м. Києві
М. М. Бейліса в ритуальному вбивстві підлітка А. Ющинського (1898–1911; тепер Україна), 1911–1913.

Виявлення тіла А. Ющинського й початок слідства

02.04.1911 в невеликій печері на Лук’янівці (на той час — околиця м. Києва) діти знайшли тіло хлопчика зі слідами насильницької смерті. Поліція ідентифікувала труп за наявними особистими речами (шкільні зошити з іменем). Ним виявився учень Києво-Софійського духовного училища А. Ющинський, який зник 25.03.1911. На тілі були численні колоті рани. Експертиза засвідчила помітну втрату крові, проте жодна з основних артерій не була уражена, удари шилом зафіксовано поблизу серця й у скроню.

Одразу після публікації повідомлень про знахідку тіла в пресі до поліції й округового прокурора почали надходити анонімні повідомлення з обвинуваченням євреїв у ритуальному вбивстві хлопчика з метою отримання крові для виготовлення маци (див. Кривавий наклеп). Уже в середині квітня Санкт-Петербурзькі монархічні видання (див. Чорносотенці) опублікували статті з обвинуваченнями на адресу євреїв у споживанні крові християн. Активісти київського осередку наймасовішої чорносотенської організації Союз російського народу (СРН) випустили й поширили листівку з аналогічними звинуваченнями.

Спершу слідство висунуло версію про майнові причини вбивства. Про підозру повідомлено матері, вітчиму, батьку вітчима й дядьку вбитого. Упродовж першого місяця слідства версії про ритуальний характер у показаннях свідків не було.

Активізація агітаційної кампанії з обвинувачення євреїв у ритуальному вбивстві відбулася в середині квітня. 30.04.1911 СРН організував панахиду на могилі А. Ющинського. 01.05.1911 монархічно налаштовані депутати Державної думи Російської імперії ухвалили рішення зробити запит профільним міністерствам (Міністерству юстиції й Міністерству внутрішніх справ). Проєкт запиту за підписами 39 депутатів Державна дума не підтримала (голосування відбулося 12.05.1911).

Незважаючи на те, що Державна дума не зробила відповідного запиту, ще 01.05.1911 Міністерство юстиції доручило прокурору Київської судової палати Г. Чаплинському (1865; тепер Україна — дата смерті невідома; тепер Росія) здійснювати нагляд над слідством. Г. Чаплинський був відомий у політичних колах як антисеміт (див. Антисемітизм), його вважали одним із основних організаторів фальсифікації результатів слідства. Г. Чаплинський діяв у постійному контакті з міністром юстиції І. Щегловітовим (1861; тепер Україна — 1918; тепер Росія). Невдовзі від справи усунули слідчих, які дійшли висновку про суто кримінальний характер убивства: керівника Київського розшукового відділу Є. Міщука (1864 — дата й місце смерті невідомі) і слідчого з особливо важливих справ Київського окружного суду В. Фененка (1875–1931; тепер Україна). Є. Міщук спершу вважав версію про ритуальне вбивство можливою. Аналіз речових доказів і показань свідків переконав його в симуляції вбивцями ритуального характеру для заплутування слідства й можливого провокування єврейського погрому.

Показання свідків дали привід підозрювати в організації вбивства В. Чеберяк (дата народження невідома — 1919; тепер Україна) — удову дрібного чиновника, яка керувала притоном злодіїв і скуповувала крадене. А. Ющинський дружив із її сином Євгеном і був у домі В. Чеберяк у день убивства. Під час сварки з її сином погрожував повідомити поліції, що його мати скуповує крадені речі. Імовірно, це стало приводом для вбивства. В. Чеберяк заарештовали 22.06.1911 і звільнили 26.07.1911 на вимогу Г. Чаплинського, потім заарештували і звільнили повторно (04.08.1911 і 20.08.1911).

Ключовим свідком проти В. Чеберяк був її син Євген. На момент звільнення В. Чеберяк він був смертельно хворий (дизентерія) й перебував у лікарні. 20.08.1911 мати забрала хлопця додому, незважаючи на його стан і заперечення лікарів. 21.08.1911 він помер. В остаточному списку підозрюваних були В. Чеберяк і відвідувачі її притону.

Після арешту М.-М. Бейліса зібрані проти В. Чеберяк матеріали, які складали окрему справу, зникли. Їхній зміст відомий лише частково за показаннями слідчих, які займалися справою, і дописів журналістів, котрі висвітлювали процес.

Арешт М.-М. Бейліса

Версію про причетність М.-М. Бейліса до вбивства в травні 1911 висловив студент юридичного факультету Імператорського університету Святого Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка), голова чорносотенної студентської організації «Двоголовий орел» В. Голубєв (1891; тепер Україна — 1914; тепер Польща) — син церковного історика С. Голубєва. Приводом для обвинувачення стало те, що тіло знайшли поблизу з цегляним заводом, на якому працював прикажчиком єврей М.-М. Бейліс. З метою арешту М.-М. Бейліса розпочалася активна фабрикація доказової бази обвинувачення під керівництвом Г. Чаплинського за участі активістів чорносотенських організацій.

Через відсутність речових доказів і переконливих свідчень ордер на арешт М.-М. Бейліса не видавали. Проте його затримали в ніч 03–04.08.1911 на вимогу Г. Чаплинського та з дозволу місцевого керівництва охоронного відділення (політичної поліції).

Арешт М.-М. Бейліса і прийняття слідством версії про ритуальне вбивство як офіційної спричинили хвилю антисемітських публікацій у російській монархічній пресі в багатьох містах Російської імперії. Винятком була газета «Киянин» («Кіевлянинъ»), яка категорично заперечувала ритуальний характер убивства А. Ющинського і провину М.-М. Бейліса (хоч у ній неодноразово як до, так і після процесу публікували антисемітські матеріали).

У листопаді 1911 в одну камеру з М.-М. Бейлісом посадили інформатора поліції І. Козаченка (дати й місця народження та смерті невідомі), через якого обвинувачений передав записку дружині. М.-М. Бейліс просив її видати І. Козаченку гроші і повідомити, хто саме дає на нього неправдиві свідчення. Інформатор передав записку наглядачу в’язниці, додавши особисту заяву про доручення з боку М.-М. Бейліса отруїти свідків. Прохання передати гроші він пояснив готовністю євреїв («усієї єврейської нації») оплатити цю послугу. Під час допиту слідчим Київського жандармського управління П. Івановим (1872; тепер Україна — 1960; Бельгія) І. Козаченко відмовився від своїх слів, однак це зізнання не долучили до матеріалів справи. Останнім свідченням обвинувачення стало показання чоловіка В. Чеберяк, який у грудні 1911 «згадав», що на початку березня, перед убивством А. Ющинського, бачив М.-М. Бейліса на цегляному заводі разом із двома євреями «у дивних костюмах».

Під час фабрикації матеріалів про нібито ритуальний характер убивства й причетність М.-М. Бейліса до нього ігнорувався факт повної відірваності обвинуваченого від релігійного життя: він жив у неєврейському середовищі, не дотримувався релігійних традицій, зокрема працював у суботу.

Упродовж 1911–1913 СРН і інші чорносотенські організації провадили масштабну інформаційну кампанію на підтримку обвинувачення. Вони опублікували численні дописи про нібито вживання євреями крові християн та інші антисемітські матеріали у формі популярних брошур і статей у монархічній пресі.

Незалежне розслідування

З 1911 розпочалося паралельне до офіційного слідство. Ним займався комітет захисту М.-М. Бейліса, створений з ініціативи адвокатів Г. Сліозберга (1863; тепер Білорусь — 1937; Франція) і А. Марголіна. Основну роль у незалежному розслідуванні відіграв журналіст ліберальної газети «Київська думка» («Кіевская мысль») С. Бразуль-Брушковський (1879; тепер Україна — 1925, за іншими даними 1937; місце смерті невідоме). Незалежне розслідування відбувалося за підтримки слідчих, яких усунули від справи через незгоду фальсифікувати докази.

Учасники незалежного розслідування допитали свідків, які лишилися поза увагою офіційного слідства, а також отримали зізнання одного з учасників убивства — М. Сингаївського (дата народження невідома — 1919; тепер Україна) — брата В. Чеберяк. Зізнання містило численні подробиці вбивства, проте було отримане в приватній розмові з підставною людиною і не могло бути використане на суді. Матеріали незалежного розслідування опубліковано в газетах м. Києва та інших міст Російської імперії.

Кампанія на захист М.-М. Бейліса

Після арешту М.-М. Бейліса справа привернула увагу ліберальної російської й західної преси. Наводили паралелі між нею і резонансною Мултанською справою — сфальсифікованим 1892 обвинуваченням селян-удмуртів у с. Старий Мултан (тепер Кізнерського району, Удмуртія, Росія) у людському жертвопринесенні. У Російській імперії центральну роль у кампанії відіграли зусилля В. Короленка. Він підготував відкритий лист «До російського суспільства (з приводу кривавого наклепу на євреїв)», який підписали 82 суспільні діячі, літератори, митці, науковці тощо. Аналогічні протести опублікувала британська, німецька і французька преса. Серед осіб, які в різних країнах висловлювалися проти сфальсифікованого обвинувачення, були Г. Веллс, Дж. Дж. Фрейзер, А. Франс, Т. Манн та ін.

Активно виступила на захист М.-М. Бейліса газета «Рада», яка висміювала сторону обвинувачення як у редакційних статтях, так в авторських текстах (зокрема в матеріалах С. Єфремова).

Перебіг процесу

Склад журі присяжних, на відміну від більшості судів за кримінальними справами, складався переважно з малоосвічених осіб (10 із 12 присяжних мали початкову освіту, семеро з них були селянами). Це різко контрастувало з судовою практикою того часу, коли склад присяжних формувався переважно з осіб із вищою або повною середньою освітою. Преса сприйняла такий склад журі як маніпулювання з метою забезпечити потрібне обвинуваченню рішення. Присяжних ізолювали від зовнішнього світу, вони не знали про оприлюднені в пресі матеріали незалежного розслідування.

Захисниками М.-М. Бейліса були відомі адвокати Російської імперії того часу — один із лідерів Конституційно-демократичної партії В. Маклаков (1869; тепер Росія — 1957; Швейцарія), М. Карабчевський (1851; тепер Україна — 1925; Італія), О. Зарудний (1863–1934; тепер Росія) і О. Грузенберг (1866; тепер Україна — 1940; Франція). Державним обвинувачем був О. Ю. Віппер (1871–1919, за іншими даними 1920; тепер Росія), який на час процесу працював заступником прокурора Санкт-Петербурзької судової палати.

Перебіг процесу широко висвітлювала як преса Російської імперії (найбільш докладно — ліберальні видання та єврейські газети), так і європейські й американські часописи.

Під час процесу, крім свідків, опитано також експертів як від сторони захисту, так і від сторони обвинувачення. Найбільший скандал у пресі й професійному психіатричному середовищі спричинив виступ на боці обвинувачення професора психіатрії Імператорського університету Святого Володимира І. Сікорського (батька авіаконструктора І. Сікорського). Його експертиза була побудована як переказ поширених в антисемітській літературі оповідань про ритуальні вбивства. Вона викликала офіційні протести з боку ХІІ Всеросійського Пироговського з’їзду лікарів, Міжнародного медичного конгресу в м. Лондоні та інших медичних форумів. У відповідь на критику І. Сікорський звернувся до поліції. Унаслідок цього розпущено кілька медичних товариств, які офіційно засудили експертизу І. Сікорського як антинаукову, зокрема Харківське медичне товариство.

Більшість експертів-богословів, зокрема богослов, біблієзнавець О. Глаголєв, сходознавець П. Коковцов, бібліеїст і богослов, професор Санкт-Петербурзької духовної академії І. Троїцький (1858–1929; тепер Росія) та ін., заперечили існування звичаю вживання крові в євреїв і, відповідно, ритуальний характер убивства. Єдиним, хто підтримав цю думку, був католицький священник Ю. Пранайтіс (1861; тепер Литва — 1917; тепер Росія), відомий антисемітськими публікаціями, зокрема книжкою «Християнин у Талмуді єврейському або Таємниці єврейського вчення про християн» (1892; видана спершу латиною, перекладена німецькою 1894 й російською 1911). Під час перехресного допиту виявилося, що він не орієнтується в єврейській релігійній традиції та не знайомий із оригінальним текстом Талмуду, який нібито цитував.

Під час процесу ключові показання свідків обвинувачення спростовано.

Голова суду запропонував журі присяжних два запитання: 1) про факт, місце і спосіб убивства; і 2) про провину М.-М. Бейліса у вбивстві. На перше запитання журі відповіло позитивно, на друге — негативно. У такий спосіб М.-М. Бейліса виправдали.

Вплив на культуру

Одним із перших відгуків у художній літературі на справу Бейліса є роман Шолом-Алейхема «Кривавий жарт» (1913), дія якого відбувається в неназваному «великому університетському місті».

1913 режисер Й. Сойфер (1882; тепер Україна — 1981; Франція) зняв ігрову стрічку «Таємниці Києва, або Процес Бейліса» (кіностудія «Світлотінь», м. Київ), який мав успіх у прокаті в США і Західній Європі (фільм не зберігся, ім’я актора, який грав роль обвинуваченого, невідоме).

Письменник Б. Маламуд зобразив М. М. Бейліса під вигаданим іменем Якова Бока в романі «Майстровий» («The Fixer»; 1966; Пулітцерівська премія 1967 в номінації «Художня література»). 1968 режисер Дж. Франкенгеймер (1930–2002; США) екранізував роман. В однойменному фільмі роль обвинуваченого зіграв сер А. А. Бейтс (1934–2003; Велика Британія). Близькість сюжету роману Б. Маламуда до спогадів Бейліса спричинили обвинувачення в плагіаті з боку нащадків останнього.

Справі Бейліса присвячено також кілька документальних фільмів.

Джерела

Дело Бейлиса. Стенографический отчет. В 3 т. Киев : Печатня С. П. Яковлева, 1913.
Дело Менделя Бейлиса: материалы Чрезвычайной следственной комиссии Временного правительства о судебном процессе 1913 г. по обвинению в ритуальном убийстве / Сост. Р. Ш. Ганелин, В. Е. Кельнер и др. СПб. : Дмитрий Буланин, 1999. 393 с.

Література

Rogger H. The Beilis case: Anti-Semitism and Politics in the Reign of Nicholas II // Slavic Review. 1966. Vol. 25. No. 4. P. 615–629.
Murav H. The Beilis Ritual Murder Trial and the Culture of Apocalypse // Law and Literature. 2000. Vol. 12. No. 2. P. 243–263.
Koznarsky T. The Beilis Case and the Novelistic Imagination // Rarvard Ukrainian Studies. 2011–2014. Vol. 32–33. P. 469–494.
Гаухман М. «Справа Бейліса» (1911–1913 рр.): версії сучасників і причини фабрикації (до сторіччя судового процесу) // Український історичний журнал. 2013. № 6. С. 112–128.
Weinberg R. Blood Libel in Late Imperial Russia: The Ritual Murder Trial of Mendel Beilis. Bloomington, IA : Indiana University Press, 2013. 200 p.
Справа Бейліса: київський вимір / Упор. І. Берлянд. К. : Дух і Літера, 2023. 400 с.