Гермафродіт (міфологія)
Гермафроді́т [Гермафродит; грец. Ἑρμαφρόδιτος, утворено від імен Гермес (грец. Ἑρμῆς) та Афродіта (грец. Ἀφροδίτη)] — у давньогрецькій міфології — юнак неймовірної вроди, син богів Гермеса й Афродіти, який став двостатевою особою.
Зміст
У міфології
До міфу про Гермафродіта й гермафродитів уже з 4 ст. до н. е. зверталася низка грецьких (Платон, Посідіпп із Пелли (бл. 310 — 240 до н. е.), Діодор Сицилійський, Страбон, Лукіан) і римських (Ціцерон, Овідій, Псевдо-Гігін, Вітрувій, Пліній Старший та ін.) авторів.
Згідно з їхніми твердженнями, Гермафродіт був сином посланця богів Гермеса і богині кохання Афродіти, тобто божеств чоловічої та жіночої сексуальності. Про це свідчить його ім’я, яке хлопчик нібито взяв сам. Від батьків він успадкував неймовірну красу. Оскільки Гермафродіт був правнуком Атланта, його також називали Атлантіадом або Атлантіусом. За переказом, його вигодували наяди у печері на горі Іда у Фригії.
У віці 15-ти років золотоволосий красень, як розповідає поет Овідій, вирушив подорожувати Малою Азією. Проминувши Лідію, під час мандрівок у Карії (історична область на південно-західному узбережжі Малої Азії) він зупинився, щоб відпочити та викупатися в прозорому джерелі поблизу м. Галікарнаса (тепер тер. м. Бодрум, Туреччина). Там мешкала водяна німфа Салмакіда, яку вирізняло поєднання чарівної зовнішності та неймовірної ліні. У той час як інші німфи, озброєні луками та списами, розважали себе полюванням, Салмакіда понад усе цінувала непорушний спокій — вона купалася у джерелі, розчісувала розкішне волосся, прикрашала голову квітами, милувалася собою у дзеркалі вод. Побачивши вродливого юнака, німфа пристрасно закохалася в нього і спробувала завоювати його симпатію. Проте наївний юнак відкинув її почуття. Нерозділене кохання засмутило німфу. Коли Гермафродіт увійшов у джерело, вона теж поринула в воду, припала до хлопця і звернулася з гарячим проханням до небожителів: «Повеліть же, боги, щоб однині я при ньому була, а він — при мені був навіки!» (Оvid. Met. IV 371–372). Боги здійснили бажання німфи, і ці двоє злилися в одну двостатеву істоту, що мала одночасно чоловічі й жіночі ознаки. Тіла німфи та юнака з’єдналися таким чином, що їх не можна було назвати ні жінкою, ні чоловіком, але вони були і тою й тим.
Гермафродіт, побачивши зміни, які з ним відбулися, у відповідь беззвучно благав богів про те, щоб така сама доля спіткала кожного чоловіка, який викупається у джерелі Салмакіди або втамує з нього спрагу (Оvid. Мет. IV 387–388). І, за переказами, надалі кожний представник чоловічої статі, який пив із цього джерела, або вступав у його води, повторював долю Гермафродіта — якщо й не перетворювався на двостатеву особу, то принаймні набував «жіночого» образу. За Страбоном, джерело «сприяло зніженості тих, хто пив із нього», подібне зазначав і Діодор Сицилійський.
Гермафродіт відтоді став богом андрогінних та жінкоподібних істот. Він увійшов до групи богів кохання, відомих як ероти. За деякими згадками, був коханцем Діоніса.
В античній культурі
Джерелами міфу про Гермафродіта вважають андрогінні та естетичні уявлення греків; вбачають у ньому символ первинного, цілісного (нерозділеного) буття. Можливо, сам міф виник внаслідок переосмислення давніх форм поклоніння природі на Сході. Спершу такі уявлення сформувалися на острові Кіпр, імовірно, під впливом сусідніх східних культур, де були відомі не лише міфічні гібриди-тварини, а й особливий вид дуалізму — сполучення чоловічого та жіночого в істотах, яких згодом сприйматимуть як напівжіночі-напівчоловічі божества.
Щоправда, дехто вважає, що уявлення про гермафродитів як божеств певної статі з атрибутами протилежної статі були об'єктами не так релігійного поклоніння, як художньо-алегоричного відображення певних видів чуттєвості (хіті, жадання тощо). Тому їхні зображення трапляються в іконографії багатьох народів.
Відомо, що на о. Кіпр спочатку поклонялися богині Афродіті в чоловічій «іпостасі»: статуї зображували її з бородою або чоловічим статевим органом. Пізніше виділився окремий культ Афродітоса — в образі Гермеса із фалосом, символом родючості (див. Фалічні культи). На його честь відзначали свято, під час якого чоловіки та жінки виходили, вбрані в одяг протилежної статі. Аналогічні звичаї побутували в пелопоннеському Аргосі, де урочисто відзначали перемогу місцевих жінок на чолі з поетесою Телесіллою над військами спартанського царя Клеомена I (правив у 520–490 до н. е.). Приблизно у 5 ст. до н. е. культ Афродітоса був перенесений до континентальної Греції, в Афіни, відтоді остаточно трансформувався на уявлення про двостатевого сина Гермеса й Афродіти (Гермафродіта).
Ім’я та образ Гермафродіта закріпилися завдяки зображенням у вигляді герми або крилатого юнака з чоловічими геніталіями та жіночими рисами — зазвичай, жіночими стегнами, грудьми та зачіскою.
У 4 ст. до н. е. культ набув великої популярності в Аттиці, де поблизу Афін, у м. Алопеці (тут народився Сократ), діяв храм Гермафродіта.
Гермафродитів вважали або красенями-богами, які часом з’являються серед людей, або навпаки, потворами. За Діодором Сицилійським, «їхнє тіло красиве й витончене, як у жінки, але має чоловічі якості та силу чоловіка. Проте є й такі, хто стверджує, що такі двостатеві істоти — чудовиська, і, рідко з’являючись на світ, мають здатність передбачати майбутнє, іноді зло, а іноді добро» (Bibl. Hist. IV 6.5).
Платон у діалозі «Бенкет» розповідав міф про гермафродитів (або андрогінів) — пралюдей, які поєднували у собі двох осіб (із двома обличчями, чотирма ногами і чотирма руками). Були покарані Зевсом за гордість і розрубані навпіл, і відтоді приречені шукати свою другу половину, щоб повернути втрачену цілісність.
Поет-епіграміст та орфік Посідіпп із Пелли створив комедію «Гермафродіт». Відомі червонофігурні розписи на чашах 4 ст. до н. е. з Апулії (тепер регіон Італії). Були поширені греко-римські статуї Гермафродіта (відома статуя 3 ст. до н. е. зберігається в Археологічному музеї Стамбула). Скульптура Гермафродіта, що спить (римська копія давньогрецького оригіналу, 2 ст. до н. е.), була згадана Плінієм Старшим, мала численні репліки. Давні художники зображували гермафродитів групами або осібно.
У європейській культурі
Міф про Гермафродіта став одним із популярних античних сюжетів у європейському мистецтві. В епоху Відродження й бароко цей образ став мотивом полотен таких митців, як-от Дж. Романо, Мабюз (справжнє ім’я та прізвище — Ян Госсарт; 1478, Франція — 1532, Бельгія), Я. да Понтормо, Бартоломеус Спрангер (Шпрангер; 1546, Нідерланди — 1611, Чехія), Скарселліно (Іпполіто Скарселло; 1550 або 1551 — 1620, Італія), Лодовіко Карраччі (1555‒1619; Італія), Франческо Альбані (1578‒1660; Італія), Луї Фінсон (1575‒1617; Нідерланди) та ін. Згодом до нього зверталися художники Джованні Антоніо Пеллегріні (1675‒1741; Італія), Франсуа де Труа (1645‒1730; Франція), Йоганнес Глаубер (1646‒1726; Нідерланди), Франсуа-Жан Навез (1787; Франція — 1869; Бельгія), Ж.-О.-Д. Енгр, О. В. Бердслі, Руперт Банні (1864‒1947; Австралія) та ін.
Скульптор Франсуа-Жан Бозіо (1768; Монако — 1845; Франція) створив мармурову статую німфи Салмакіди, оригінал якої експонується у Луврі. Копія цієї скульптури стала призом «Золота Німфа», який вручають переможцям Телевізійного фестивалю в Монте-Карло (засн. 1961).
Міф про Гермафродіта й Салмакіду використаний британською рок-групою «Genesis» у композиції «The Fountain Of Salmacis» («Фонтан Салмакiди»), яка увійшла до альбому «Nursery Cryme» (1971).
Ім’я Гермафродіта стало загальною назвою для позначення тварин і людей, що мають ознаки обох статей. Пізніше цей термін перейшов у біологію та медицину (див. Гермафродитизм).
Професор Є. Онацький вживав термін «гермафродитизм» як ознаку духовного роздвоєння людини.
Джерела
Публій Овідій Назон. Метаморфози / Пер. з лат. А. Содомори. Львів : Апріорі, 2023. 520 с.
Література
- Smith W. Hermaphroditus // A Dictionary of Greek and Roman biography and mythology : in 3 vol. Boston : Little, Brown and сo., 1867. Т. 2. Р. 408–409.
- Herrmann. Hermaphroditos // Ausführliches Lexikon der griechischen und römischen Mythologie / Hrsg. vom R. W. Heinrich : іn 6 Bd. Leipzig : B. G. Teubner, 1886–1890. Bd. 2. Сol. 2314–2342.
- Jessen О. Hermaphroditos // Paulys Realencyclopädie der classischen Altertumswissenschaft / Hrsg. vom P. von Rohden, К. Wernicke : іn 83 Bd. Stuttgart : Metzler, 1912. Bd. 8,1. Р. 714–721. https://de.wikisource.org/wiki/RE:Hermaphroditos
- Zamarovský V. Bohovia a hrdinovia antických bájí. Brána : Knižní klub, 1969. 454 р.
- Козовик І. Я., Пономарів О. Д. Словник античної міфології. Київ : Наукова думка, 1985. 236 с.
- Копилова Н. Міфологема андрогінності: від архаїчної традиції до постгендерної ідентичності // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія: Культурологія. 2014. Вип. 14 (1). С. 34–46.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Мозговий І. П. Гермафродіт (міфологія) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Гермафродіт (міфологія) (дата звернення: 25.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 06.04.2026
