Брежнєва доктрина

Бре́жнєва доктри́на — зовнішньополітична концепція (1968–1989) керівництва Союзу Радянських Соціалістичних Республік, яка обґрунтовувала право Радянського Союзу на військове та політичне втручання у внутрішні справи країн соціалістичного табору Східної та Центральної Європи. Сформулював Генеральний секретар ЦК КПРС Л. Брежнєв 1968 для ідеологічного виправдання вторгнення військ країн Варшавського договору 1955 до Чехословаччини з метою придушення демократичних реформ (Див. Празька весна).

Історична довідка

У серпні 1968 відбулося вторгнення військ СРСР та країн-сателітів до Чехословаччини. Через місяць, 26.09.1968 в газеті «Правда» опубліковано статтю «Суверенітет та міжнародні обов’язки соціалістичних держав». У матеріалі обґрунтовано особливе місце і роль СРСР в Організації Варшавського договору та його право втручатися у внутрішні справи інших країнах у разі виникнення загрози будівництву комунізму. Стаття мала на меті виправдати агресію перед міжнародною спільнотою. У ній закладено основи та принципи майбутньої Брежнєва доктрини: визнання інтересів світової системи соціалізму вище за інтереси національні окремої країни; претензії на узаконення «прав» та «обов’язків» СРСР здійснювати військове чи політичне втручання у справи союзників, якщо там виникала загроза реставрації капіталізму або послаблення компартії; констатація факту, що країни Східної Європи (Польща, Угорщина, Чехословаччина, НДР, Болгарія) мають лише обмежений суверенітет, часткову незалежність, а їхню внутрішню політику жорстко контролює Москва.

Базові основи нового підходу до стосунків СРСР із соціалістичними державами озвучив Генеральний секретар ЦК КПРС Л. Брежнєвим під час виступу на V з'їзді Польської об'єднаної робітничої партії (12.11.1968).

Характеристика

У політичній науці та міжнародних відносинах концепцію розглядали як інструмент радянського неоімперіалізму.

Доктрина Брежнєва стверджувала, що загроза основам соціалізму в одній країні є загрозою безпеці всієї соціалістичної співдружності, тому суверенітет окремої держави-сателіта обмежувався інтересами блоку на чолі з СРСР. Це означало, що жодна країна не могла вийти з Варшавського договору 1955 або порушити монополію комуністичної партії на владу.

Однією з основних підвалин була теза про те, що мирне співіснування держав із різним суспільно-політичним устроєм є особливою формою боротьби класової. Керівництво СРСР трактувало це, з одного боку, як можливість скористатися мирним співіснуванням для розширення кордонів соціалістичного табору, з іншого — вимагало не поступатися «агресивному світовому капіталізму» жодною країною табору, навіть якщо для цього треба застосовувати збройну силу. Пізніше доктрину використали як ідеологічне підґрунтя для виправдання війни в Афганістані 1979–1989.

Офіційно доктрину скасовано 1989, коли очільник СРСР М. Горбачов відмовився від застосування військової сили в Польщі, де провели вільні вибори, та в НДР, де розпочалася так звана Мирна революція. Надалі це призвело до розвалу Варшавського договору 1955, падіння Берлінського муру й демократичної зміни влади в країнах Східної та Центральної Європи.

Сучасна трансформація

Своєрідну реанімацію доктрини Брежнєва в Російській Федерації розпочато за часів президентства В. Путіна.

2003 політик і державний діяч А. Чубайс (1955; тепер Білорусь) проголосив ідеї ліберальної енергетичної імперії. Зміст нової зовнішньополітичної концепції полягав у розширенні геополітичного впливу РФ через економічну й енергетичну експансію на пострадянському просторі. Визначено інструменти реалізації цього проєкту:

а) використання потужних енергетичних ресурсів РФ для підпорядкування та інтеграції сусідніх держав з метою утвердження власного економічного домінування;

б) захоплення російськими корпораціями (через активний експорт капіталу) масованих інвестицій ключових галузей економіки сусідніх держав;

в) енергетична експансія, створення єдиних енергетичних ринків на теренах СНД, де б РФ посідала місце абсолютного монополіста;

г) застосування щодо залежних країн «м’якої сили», що передбачала зміну жорсткого силового примусу на пропозицію вигід і переваг від отримання дешевших енергоносіїв.

Підґрунтям відродження й модернізації доктрини Брєжнева стало також розпрацювання та втілення в життя концепції «русского мира». Головними її ідеологами були релігійні, політичні діячі та науковці: Патріарх Московський Кирило (Гундяєв), О. Дугін, В. Сурков (нар. 1964), П. Щедровицький (нар. 1958; обидва — тепер РФ) та ін.

На межі 2006–2007 В. Путін перетворив концепт «русского мира» з філософської категорії на базову основу державної геополітичної доктрини РФ. У жовтні 2006 на зустрічі з творчою інтелігенцією в м. Санкт-Петербурзі Президент РФ вперше докладно окреслив зміст цього поняття. У лютому 2007 концепція вийшла на державний рівень після озвучення щорічного послання президента до Федеральних зборів РФ. Від 2008 теза про необхідність побудови та захисту «русского мира» лягла в основу зовнішньополітичної доктрини РФ. Вона передбачає не лише об’єднання в перспективі Росії, Білорусі та України, а й посилення впливу в країнах із великою часткою російськомовного населення, наприклад, у країнах Балтії.

У новій геополітичній концепції комуністичну ідеологію із доктрини Брежнєва замінено на православ’я, посилено також акцент на використання енергоносіїв як інструменту впливу політичного, збільшився потяг до інтеграції євразійської, зросла роль ядерного шантажу в міжнародних відносинах. Однак імперський зміст геополітичних завдань та орієнтирів майже не змінився, найголовніше завдання — утримати якнайбільшу частину геополітичного простору, який за часів Російської імперії та СРСР перебував під контролем Москви, і максимально його розширення за сприятливих умов.

Спільні риси радянської доктрини Брежнєва й російської доктрини В. Путіна:

1) імперське / неоімперське спрямування геополітичного курсу — прагнення відновити / розширити старі кордони Російської імперії / СРСР;

2) ігнорування прав, цілісності територіальної і суверенітету сусідніх держав;

3) готовність застосувати збройну силу для захисту власних інтересів.

Література

Loth W. Moscow, Prague and Warsaw : Overcoming the Brezhnev Doctrine // Cold War History. 2001. Vol. 1. № 2. P. 103–118.
Соколов Б. В. Леонид Брежнев : Золотая эпоха. Москва : АСТ-Пресс Книга, 2004. 352 с.
Дмитрук В. І. «Празька весна» і Україна // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. 2008. № 1/2. С. 7–37.
Пілаш Д. Празька весна та глобальні революційні процеси 1968 року // Спільне. 26.08.2013. URL : https://commons.com.ua/uk/prazka-vesna-ta-globalni-revolyutsij/
Фюкс Р. Назад до доктрини Брежнєва. Про що говорить стаття Путіна // NV. 10.07.2021. URL: https://nv.ua/ukr/opinion/stattya-putina-shcho-zagrozhuye-ukrajini-ostanni-novini-50171463.html
Грабовський С. «Доктрина Брежнєва — Путіна»: нова редакція // День. 2026. URL: https://day.kyiv.ua/blog/polityka/doktryna-brezhnyeva-putina-nova-redaktsiya
Райхель Ю. «Доктрина Брежнєва» й агресія проти України // День. 10.04.2026. URL : https://day.kyiv.ua/blog/polityka/doktryna-brezhnyeva-y-ahresiya-proty-ukrayiny

Автор ВУЕ

О. Д. Бойко

Покликання на цю статтю: Бойко О. Д. Брежнєва доктрина // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Брежнєва доктрина (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 16.07.2026