Брежнєв, Леонід Ілліч

Бре́жнєв, Леоні́д Іллі́ч (19.12.1906, за іншими даними 01.01.1907, с. Камʼянське, тепер місто Дніпропетровської області, Україна — 10.11.1982, поблизу с-ща Заріччя, тепер Одинцовського міського округу Московської області, РФ) — державний і політичний діяч, один із керівників КПРС, політичний лідер СРСР (1964–1982).

Брежнєв, Леонід Ілліч
Народження	1906, за іншими даними 1907«,заіншимиданими1907» не може бути присвоєно заявленому типу числа типу зі значенням 1906.
Місце народження	Кам'янське
Смерть	10.11.1982
Місце поховання	Москва
Alma mater	Дніпровський державний технічний університет
Напрями діяльності	державний і політичний діяч

Життєпис

Народився у робітничій сім'ї.

1927 закінчив Курський землевпорядно-меліоративний технікум, 1935 — Вечірній металургійний інститут у м. Кам'янському (тепер Дніпровський державний технічний університет). 1935–1936 служив в армії.

1936–1937 — директор Дніпродзержинського металургійного технікуму (тепер Придніпровський металургійний фаховий коледж, м. Кам'янське). Від травня 1937 — заступник голови Дніпродзержинської райради. Від травня 1938 — завідувач відділу, із 1939 — секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У.

1941–1945 — на політроботі в армії. Від 1943 — генерал-майор.

Очільник Запорозького й Дніпропетровського обкомів партії (1946–1950), перший секретар ЦК КП Молдовської РСР (1950–1952). Від жовтня 1952 — секретар ЦК КПРС, із березня 1953 — начальник Політуправління Військово-Морських сил, заступник начальника Головного політичного управління Радянської армії і ВМФ. Із лютого 1954 — другий, від серпня 1955 — перший секретар ЦК КП Казахської РСР. Від лютого 1956 — секретар ЦК КПРС, від червня 1957 — член Президії ЦК КПРС. Одночасно від 1958 — заступник голови Бюро ЦК КПРС по Російській Федерації. Перший секретар ЦК КПРС (1964–1966), Генеральний секретар ЦК КПРС (1966–1982). Голова Президії Верховної Ради СРСР (1960–1964, 1977–1982).

Похований біля Кремлівської стіни в м. Москві.

Діяльність

Досвід роботи в партійних, державних органах та на політроботі в армії, який здобув 1936–1955, заклав фундамент кар’єрного зростання.

Як секретар ЦК КПРС займався питаннями оборонної промисловості, будівництва та космічної програми (зокрема, підготовкою до запуску СРСР першого штучного супутника Землі). Під час спроби «антипартійної групи» (Г. Маленков, В. Молотов, Л. Каганович та ін.) усунути М. Хрущова від влади Брежнєв зайняв прохрущовську позицію. Це посприяло підвищенню (1957 він став Членом Президії ЦК) й посиленню впливу в партійних лавах.

На посаді заступника голови Бюро ЦК по РРФСР зміцнив зв'язки з регіональними елітами найбільшої республіки СРСР. У результаті цих дій 1960 він став Головою Президії Верховної Ради СРСР (формально — главою держави).

Скориставшись невдоволенням консервативних партійних кіл реформами М. Хрущова, непослідовною десталінізацією та зважаючи на настрої населення, Брежнєв взяв участь в організації заколоту 1964 проти чинного партійного лідера. Після усунення М. Хрущова на пленумі ЦК КПРС (жовтень, 1964) керівництво консервативної партійно-державної номенклатури обрало Брежнева Першим секретарем ЦК КПРС, розглядаючи його як тимчасову, перехідну фігуру. Проте Брежнєв виявив себе як спритний політичний гравець. З одного боку, він постійно зміцнював позиції «Дніпропетровського клану», з іншого — поступово усував з політичної арени як реальних, так і потенційних суперників та опонентів, що дало йому змогу протягом 18 років утримуватися при владі.

Зовнішня політика

У міжнародній сфері політика Брежнєва суперечлива й неоднозначна. З одного боку, 1970-ті стали часом розрядки в міжнародних відносинах: між США та СРСР наприкінці 1970-х встановлено військово-стратегічний паритет; 1970 набув чинності Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968; відбувся візит Брежнєва до США (16–25.06.1973), укладено Угоду про запобігання ядерної війни (1973); підписано договір між СРСР і США про обмеження підземних ядерних випробувань (1974) і Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975.

З іншого боку, у Чехословаччині 1968 застосовано Доктрину Брежнєва (вона обґрунтовувала право СРСР втручатися, зокрема військовим шляхом, у справи соціалістичних країн для захисту владного комуністичного режиму; ігнорувала суверенітет незалежних держав і була спрямована на утримання Східної Європи під контролем Радянського Союзу); розміщено радянські ракети середньої дальності в Східній Європі (1978); введено війська СРСР в Афганістан (1979).

Внутрішня політика

Періоди діяльності в економічній сфері:

• Восьма п’ятирічка (1966–1970). Відбувався поступальний розвиток країни, що супроводжувався певним зростанням добробуту громадян і досягненням відносної стабільності внаслідок продажу нафти.
• Час «застою». Попри спроби О. Косигіна реформувати економіку, командно-адмiнiстративна система не змогла пристосуватися до вимог і змiн, зумовлених науково-технічною революцією. Разом з iншими чинниками це стало однiєю з головних причин затухаючого, диспропорцiйного економiчного розвитку.

З часом у суспільній свідомості відбулося міксування практичних результатів і реалій цих етапів, що призвело до появи суперечливих оцінок періоду правління Брєжнева. Одні називали період перебування при владі цього державного діяча «золотим», інші — деградації, занепаду та «застою».

У сферi полiтичнiй брежнєвське керiвництво намагалося зберегти наявний режим, не втратити спадкоємнiсть із владними iнститутами попереднiх десятирiч. Головними елементами цiєї спадкоємностi були iгнорування принципу розподiлу влади, збереження декоративного характеру органiв народного самоврядування, змiцнення полiтичного монополiзму КПРС.

Курс на стабiлiзацiю, а надалі — консервацiю режиму особливо посилився пiсля втручання у внутрiшнi справи Чехословаччини в серпні 1968 (див. Празька весна). Ознаки реалiзацiї цього курсу:

• Пiдмiна справжнього народовладдя формальним представництвом громадян у радах, обмеження їхньої реальної влади.
• Зростання масштабiв бюрократичного апарату, узурпацiя значної частини законодавчих функцiй владою виконавчою.
• Зведення нанiвець самостiйностi громадських органiзацiй, їхнє фактичне одержавлення.
• Стимулювання розвитку в радянському суспільстві процесів уніфікації, централізації та русифікації.
• Обмеження прав людини і свободи слова, встановлення тотального контролю органів КДБ за суспільством, жорстка боротьба з проявами дисидентства.
• Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження в її руках усiєї повноти влади. Відбувався процес злиття функцiй партiйного i державного апарату, пiдмiни держави та її органiв партiєю. Оголосивши себе в Конституцiї СРСР 1977 ядром полiтичної системи суспiльства, КПРС намагалася домiнувати в кожнiй ланцi суспiльного життя.

Брежнєв і Україна

Комуністичну партiю України в період правління Брежнєва очолювали два лiдери, якi обстоювали рiзнi моделi розвитку республiки: П. Шелест (1963–1972) — автономiзацiйну, В. Щербицький (1972–1989) — централiстську. Боротьба цих протилежних тенденцiй лягла в основу протистояння «харкiвського» i «днiпропетровського» полiтичних кланiв. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 продемонстрував перемогу харкiв’ян: першим секретарем республiканської парторганiзацiї обрано П. Шелеста. Проте його автономiстська модель і заяви на засiданнi Полiтбюро ЦК КПРС про непідтримку певних рішень з часом дедалi бiльше суперечили новим реаліям. 1972 П. Шелеста усунули з посади і лiдером комунiстiв республiки став В. Щербицький, який уже 1976 остаточно змiцнив свої позицiї, відсторонивши противникiв із головних посад. Із часом у В. Щербицького змiнювалися погляди й оцiнки, проте незмiнною залишалася орiєнтацiя на центр i персонально на Брежнєва.

В економічній сфері в Україні посилювалася централізація управління; уповільнювалися темпи зростання через рiзке директивне планування та силове керування економікою; зростала бюрократизацiя економiки; деформовалася структура розмiщення продуктивних сил, збільшувалося техногенне навантаження на природу, що в 6–7 разiв перевищувало загальносоюзний рiвень.

У сфері політики зростав iдеологiчний диктат КПРС, відбувалася інтенсифікація процесу русифікації, розширювалися репресії проти дисидентів, зокрема В. Стуса, В. Чорновола, М. Руденка, О. Бердник, Л. Лук'яненка та ін.

Нагороди та визнання

Мав 117 радянських та іноземних державних нагород.

Маршал Радянського Союзу (1976). Чотириразовий Герой Радянського Союзу (1966, 1976, 1978, 1981). Герой Соціалістичної Праці (1961). Лауреат Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1973) і Ленінської премії з літератури (1979).

1978 нагороджений орденом «Перемога» (1989 нагородження скасовано указом за підписом Голови Верховної Ради СРСР М. Горбачова як таке, що суперечить статуту ордена).

Праці

• Ленинским курсом : речи и статьи : в 9 т. Москва : Политиздат, 1970–1982. 5523 с.
• Воспоминания : Малая земля // Новый мир. 1978. № 2. С. 3–31.
• Воспоминания : Возрождение // Новый мир. 1978. № 5. С. 3–35.
• Воспоминания : Целина // Новый мир. 1978. № 11. С. 3–42.
• Воспоминания : Гл. 1: Жизнь по заводскому гудку. Гл. 2: Чувство Родины. Гл. 3 : Малая земля. Гл. 4 : Возрождение. Гл. 5 : Молдавская весна. Гл. 6: Целина. Гл. 7 : Космический Октябрь. Гл. 8 : Слово о коммунистах. Москва : Политиздат, 1983. 320 с.

Література

1. Morozow M. Breschnew : Biografie. Stuttgart : Deutsche Verlags-Anstalt, 1973. 288 S.
2. Медведев Р. А. Личность и эпоха : политический портрет Л. И. Брежнева. Москва : Новости, 1991. 336 с.
3. Leonid Brezhnev // Marxists Internet Archive. 1998. URL: https://www.marxists.org/archive/brezhnev/index.htm
4. Білоусов М. М. Брежнєв Леонід Ілліч // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. Київ : Знання України, 2004. Т. 1. С. 138.
5. Шаповал Ю. І. Брежнєв Леонід Ілліч // Політична енциклопедія / Редкол. : Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. Київ : Парламентське видавництво, 2011. С. 74–75.
6. Козаков В. М. Брежнєв Леонід Ілліч // Енциклопедія державного управління : у 8 т. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України ; наук.-ред. колегія : Ю. В. Ковбасюк (голова) та ін. Київ : НАДУ, 2011. Т. 3 : Історія державного управління / наук.-ред. колегія: А. М. Михненко (співголова), М. М. Білинська (співголова) та ін. С. 53–54.
7. Schattenberg S. Leonid Breschnew : Staatsmann und Schauspieler im Schatten Stalins. Eine Biographie. Köln ; Weimar ; Wien : Böhlau Verlag, 2017. 661 S.
8. 55 років тому Леонід Брежнєв очолив СРСР. Чому «епоха застою» продовжується в епоху Путіна? // Радіо Свобода. 05.06.2019. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/29982815.html

Автор ВУЕ

О. Д. Бойко

Покликання на цю статтю: Бойко О. Д. Брежнєв, Леонід Ілліч // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Брежнєв, Леонід Ілліч (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.07.2026