Інокентій I

Статуя папи Інокентія І у нефі церкви Сан-Мартіно-ай-Монті в м. Римі

Іноке́нтій I (лат. Innocentius I ; дата народження невідома, м. Альбано, тепер Альбано-Лаціале, обл. Лаціо, Італія — 12.03.417, м. Рим, тепер Італія) — релігійний діяч, Папа Римський у 21.12.401 — 12.03.417, канонізований Католицькою церквою.

Інокентій I (Innocentius I)
Місце народження	Альбано-Лаціале
Смерть	12.03.417
Місце смерті	Рим
Місце поховання	абатство Гангерсгайм
Місце діяльності	Італія
Напрями діяльності	дипломатія, церковне право, церковне управління
Традиція/школа	християнство

Життєпис і діяльність

Відомостей про життя діяча до сходження на кафедру ап. Петра обмаль. Відповідно до «Книги пап» (лат. «Liber Pontificalis») його батька звали Інокентієм, тоді як за Єронімом Стридонським, його батьком був папа Анастасій І (а отже, він міг походити зі знатної родини де Массімі й народився до того, як батько був висвячений).

Про його церковну діяльність у м. Римі також відомо небагато. У грудні 401, після смерті папи Анастасія I, був одностайно обраний духовенством і народом Римським єпископом.

Інокентій I від початку свого понтифікату поводився як глава всієї Церкви, як Західної, так і Східної. Його турботу про всі церкви демонструють численні послання (назагал відомі 44), надіслані до різних єпископів. 36 із них утворюють перше ядро канонічних збірників декреталій, які є невід’ємною частиною звичайного магістеріуму понтифіків. Не втрачав жодної нагоди зберегти та розширити авторитет Римського престолу як останньої інстанції для вирішення церковних суперечок. Його доктринальні втручання стосувалися, зокрема, літургії та таїнств.

15 лютого 404 Інокентій І надіслав листа з дисциплінарних питань єпископу Руана Віттрицію. Згідно з ним, зведення єпископа на кафедру (хіротонія) мало відбуватися за згодою митрополита, а висвячення — у присутності декількох єпископів. Прийняття духовного сану та рукопокладення заборонені для вдруге одружених, одружених на вдовах, тих, хто після хрещення служив у війську. Приватні церковні справи мали розбирати на місцевих соборах, особливо важливі справи (causae majores) — передавати від єпископських трибуналів до Римської курії. Інокентій І залишав за собою право останньої апеляційної інстанції, яка могла б скасувати рішення провінційних соборів. При цьому папа категорично забороняв закликати як третейських суддів єпископів інших провінцій. Єпископ іншого діоцезу міг висвячувати пресвітерів тільки за згодою місцевого єпископа. Згідно з роз’ясненнями Інокентія, пресвітери і диякони, які мали дружин, не повинні з ними співмешкати; ченці, прийняті в клір, не звільняються від обітниць; не слід приймати до кліру куріалів та осіб, які перебували на державній службі (адже влада могла залучити їх до виконання обов’язків, несумісних із церковним саном, як-от участі в організації публічних видовищ). Ті, хто був перехрещений єретиками, можуть повернутися до Церкви лише після тривалої єпитимії. Ті, хто «впав у блуд», не могли отримати церковне благословення на шлюб. Юначки, що склали обітницю цнотливості, але не отримали покрову і потім порушили обітницю, після єпитимії могли бути прийняті до церковного спілкування. Загалом папа вказав дисципліну Римської церкви як норму, якої повинні дотримуватися всі інші єпископи всіх діоцезів. Листи подібного змісту папа розсилав багатьом іншим єпископам.

За Інокентія І була здійснена перша на Заході спроба кодифікації церковного права. До м. Рима було привезено укладену в 4 ст. в Антіохії так звану Синтагму канонів, до якої входили: 1) канони Нікейського собору 325; 2) постанови помісного Сардикійського Собору (340-ві, під ім’ям Нікейського); 3) правила низки помісних східних соборів (Анкірського, Неокесарійського, Гангрського, Антіохійського, Лаодикійського, усі — 1-ша половина 4 ст.). Ця перша латинська колекція канонів збереглася у різних редакціях у складі пізніших збірників церковного права.

Коли Йоана Золотоустого було свавільно позбавлено сану Константинопольського патріарха, Інокентій I втрутився, щоби повернути його на престол. Після повторного заслання Йоана Золотоустого до Вірменії папа листувався з ним, останній втішний лист вигнанець отримав незадовго до смерті (407). Інокентій I чимало зробив для реабілітації померлого патріарха.

«Liber Pontificalis» згадує про боротьбу Інокентія з юдеями і язичниками, а також з монтаністами («catafrigae», див. Монтанізм), яких він вигнав з м. Рима й розіслав по монастирях. Інокентій I рішуче виступив проти Пелагія та відіграв визначальну роль в засудженні пелагіанства (в Африці); брав участь у розгляді справи про єресь присцилліан в Іспанії.

Інокентій I керував церквою в особливо важкий період слабкості й кризи Західної Римської імперії за імператора Гонорія (395–423). Рим, згідно з повідомленнями Аврелія Августина та Єроніма, зазнав облоги та пограбування королем вестготів Аларіхом I (410). Зусилля папи сприяти миру між вестготами (аріанами) та імператором Гонорієм виявилися марними.

Згідно з «Liber Pontificalis», похований у катакомбах Понціано в м. Римі разом зі своїм імовірним батьком і попередником Анастасієм I. У 846 мощі обох пап були перенесені Людольфом Саксонським (бл. 805–866) у щойно засноване абатство Гандерсгайм (тепер Німеччина).

Пам’ять святого вшановують 12 березня.

Додатково

У «Римському мартиролозі» (16 ст.) св. Інокентія I охарактеризовано як «папу, який захищав святого Йоана Золотоустого, втішав Єроніма і схвалював Августина».
З приводу беззаперечного авторитету понтифіка Аврелій Августин вимовив знану фразу: «Коли Рим висловився, справа скінчена» (лат. «Roma locuta, causa finita»).

Джерела

Patrologiæ cursus completus : in 221 vol. / Еd. by J. P. Migne. Parisiis : Apud Garnieri Fratres, 1845. Vol. 20. Col. 463–636.

Література

Dunn G. D. The Date of Innocent I's Epistula 12 and the Second Exile of John Chrysostom // Greek, Roman and Byzantine studies. 2005. Vol. 45 (2). P.155–170.
Dunn G. D. Anastasius I and Innocent I: Reconsidering the Evidence of Jerome // Vigiliae Christianae. 2007. Vol. 61 (1). P. 30–41.
Dunn G. D. Canonical Legislation on the Ordination of Bishops: Innocent I's Letter to Victricius of Rouen // Episcopal Elections in Late Antiquity / Ed. by J. Leemans, P. Van Nuffelen, S. Keough et al. Berlin; Boston : De Gruyter, 2011. P. 145–166.
Dunn G. D. The Development of Rome as Metropolitan of Suburbicarian Italy: Innocent I's Letter to the Bruttians// Augustinianum. 2011. Vol. 51 (1). P. 161–190.
Dunn G. D. Innocent I's Letter to the Bishops of Apulia // Journal of Early Christian Studies. 2013. Vol. 21 (1). P. 27–41.
Phillips Ch. The Illustrated History of the Рopes: an Authoritative Guide to the Lives аnd Works of the Рopes of the Catholic Church, with 450 images. London : Lorenz Books, 2018. 256 p.
Dunn G. D. Presbyters as Priests and Clerics: Terminology in the Letters of Innocent I // The Journal of Theological Studies. 2023. Vol. 74 (1). P. 210–239.

Автор ВУЕ

В. А. Санжаров

Покликання на цю статтю: Санжаров В. А. Інокентій I // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Інокентій I (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 08.05.2024