Ярмусь, Степан

Я́рмусь, Степа́н (повне ім’я — Степан Онисимович; 25.05.1925, с. Лідихів, тепер Кременецького району, Тернопільської області, Україна — 09.04.2015, м. Вінніпег, пров. Манітоба, Канада) — православний священник, релігійний, громадський, науковий і культурний діяч, богослов, філософ, журналіст і видавець, доктор душпастирства (з 1981), доктор богословських наук (з 1994), член Української вільної академії наук (УВАН, з 1981), член Наукового товариства ім. Шевченка (з 1988).

Ярмусь, Степан
Народження	25.05.1925
Місце народження	Лідихів
Смерть	09.04.2015
Місце смерті	Вінніпег
Alma mater	Колегія Святого Андрея у Вінніпегу
Місце діяльності	Велика Британія, Канада
Напрями діяльності	душпастирство, церковне адміністрування, філософія, богослов'я, видавнича справа
Традиція/школа	православ'я

Життєпис

Народився в багатодітній родині поштового урядовця. Початкову освіту здобув у рідному селі. Подальшому навчанню в гімназії завадила радянська окупація.

Під час Другої світової війни був вивезений 05.07.1942 німецькою владою на примусові роботи до Східної Німеччини. Щоб уникнути повернення до СРСР зголосився восени 1944 до служби в дивізії «Галичина» (з квітня 1945 — 1-ша Українська дивізія Української Національної Армії під командою ген. П. Шандрука). Проходив вишкіл у Словаччині, згодом Словенії та Австрії. У кінці війни, після капітуляції, у складі основної частини дивізії опинився в англійській окупаційній зоні, перебував у таборах для інтернованих та військовополонених в Австрії, Італії (1945–1947), Великій Британії (1947‒1948). У полоні отримав середню освіту, спеціальність підлісного (фах у лісництві).

Після звільнення працював 1948‒1955 у сільському господарстві, відвідував заочні курси Британського інституту загальної інженерної технології (не закінчив). Був запрошений на пастирські курси Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) в м. Лондоні (1955‒1956), успішно склав іспит, рукоположений в сан священника (1956).

Служив наступні 4 роки як священник-робітник у Свято-Миколаївській парафії в м. Лондоні (1956‒1960).

Восени 1960 британська адміністратура УАПЦ направила о. Степана для продовження навчання до Канади. Став стипендіатом Української греко-православної церкви Канади (УГПЦК, тепер Українська православна церква Канади), студіював богослов’я в Колегії Святого Андрея у Вінніпегу (1960‒1962, 4-річну програму опанував за 2 роки), здобув ліценціат.

Від листопада 1962 працював у канцелярії консисторії УГПЦК (за головування С. Савчука), був особистим секретарем митрополита Іларіона (Огієнка).

У 1963–1967 — помічник редактора «Вісника» (офіційного друкованого органу церкви), згодом — редактор, а з 1969 — головний редактор видання та церковного календаря «Рідна Нива». Одночасно від 1967 душпастирював у провінції Саскачеван; з 1969 працював викладачем Колегії Святого Андрея.

Закінчив 1974 Манітобський університет і здобув диплом бакалавра гуманітарних наук. Пройшов пастирський вишкіл у Міжконфесійному пасторальному інституті в м. Вінніпезі, де здобув диплом магістра священної теології (1977).

1977‒1981 — професор Колегії Святого Андрея. Одночасно студіював у Теологічній семінарії в Сан-Франциско (США), по завершенні якої (1981) здобув диплом доктора душпастирства (PhD, докторська дисертація: «Доля людини й душпастирство в православній богословській освіті: Введення до концепту пасторальної антропології»). 1994 у тому ж закладі захистив другий докторат з богословських наук (дис.: «Людина в богопочитанні Православної церкви: Введення до літургічної духовості»).

Секретар президії (1965‒1967), а з 1985 — голова президії консисторії Української греко-православної церкви Канади.

У 1995‒1998 — декан Богословського факультету Колегії Св. Андрея.

Президент видавничої спілки «Тризуб» (1997‒2000).

Діяльність

Викладацьку діяльність в Колегії Святого Андрея розпочав (1969) зі статусу викладача курсів гомілетики. Тривалий час (до 1978) був капеланом студентів колегії.

Довголітній член консисторії Української греко-православної церкви в Канаді, На посаді голови її президії був ініціатором налагодження конструктивного діалогу з Вселенським патріархатом. Переговори мали важливий наслідок для церковного будівництва — акт сопричастя Української православної церкви Канади з Константинопольською православною церквою (01.04.1990). Того ж дня протопресвітер С. Ярмусь співслужив з митрополитом Варфоломієм (тепер чинний Вселенський патріарх Варфоломій І ) у Патріаршому соборі Святого Георгія (м. Стамбул, Туреччина). Літургію відкривав отець о. Степан і служив українською мовою.

Вів значну наукову й науково-організаційну діяльність, був членом: Інституту дослідів Волині (науковий заклад діаспори, засн. 1949) та його редакційної колегії (з 1963), дирекції Колегії Святого Андрея (1969‒1978), Українського історичного товариства (з 1973), Канадської філософської асоціації (1981‒1995).

Здійснював вагому журналістську, публіцистичну, редакторську, видавничу роботу: редагував головний друкований орган церкви «Вісник», науковий журнал Богословського товариства імені митроп. Іларіона «Віра й культура», очолював видавничу спілку «Тризуб», був редактором і співредактором найстарішого в Канаді українського часопису «Український голос», дописував до інших українськомовних видань Канади, США, від 1990-х — України. Досліджував журналістську та книговидавничу справу української еміграції. Його обширна публіцистика наповнена аналізом церковного і суспільного життя, тогочасних подій, перейнята неспокоєм і турботою за українську справу, збереження національної ідентичності та духовності.

Попри завантаженість богословською, адміністративною, викладацькою роботою, знаходив час для душпастирства, опікувався православними громадами.

Після здобуття Україною незалежності С. Ярмусь неодноразово приїздив на Батьківщину. Відвідував міста Київ, Чернівці, Тернопіль, Львів, Луцьк, Кременець, АР Крим тощо, був на малій батьківщині в с. Лідихові. Рефлексії з перших відвідин України виклав у книзі «В країні моїх батьків» (1991). Тут зустрічався з громадськими та церковними діячами, виступав з лекціями, публікував статті в українських виданнях, брав участь у конференціях, симпозіумах. Переймався проблемами й конфліктами українського православ’я, російським впливом на політичне й церковне життя в Україні. Став на захист Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП). Як позаштатний професор викладав у Київській православній богословській академії УПЦ КП (тепер вищий духовний заклад Православної церкви України). Співпрацював з провідними освітніми та науковими закладами, зокрема Відділенням релігієзнавства [[Інститут філософії імені
Г. С. Сковороди НАН України|Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України]], Українською асоціацією релігієзнавців, Інститутом журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Волинським національним університетом імені Лесі Українки тощо.

Погляди. Праці

Автор численних публіцистичних матеріалів, понад 50 богословських і наукових статей, брошур, книг культурологічної, релігійної, національно-історичної тематики; автор і редактор бл. 10 підручників, співредактор видань УВАН.

Зусиллями о. Степана та з його передмовами вперше опубліковано в Канаді низку творів митроп. Іларіона (Огієнка): «Методологія наукової праці» (1972), «Старець Паїсій Величковський» (1975), «Українська церква»: нариси з історії Української Православної Церкви» (1982, тт. 1‒2), «Історія українського друкарства» (1983); присвятив своєму духовному наставникові окрему працю. Переклав з російської головні твори П. Юркевича та залишив ґрунтовну розвідку «Памфіл Данилович Юркевич та його філософська спадщина» (1979). Упорядкував і видав збірник вибраних творів Ю. Мулика-Луцика (2004).

Оригінальність філософського мислення діяча визначає зорієнтованість на проблеми антропології. Першим увів до українського філософського дискурсу поняття духовості, відрізняючи його від широко вживаного «духовність». Виходив з того, що розуміння духу християнства і спосіб християнського практикування залежить насамперед від духовості наверненого народу; досить специфічно прослідковув еволюцію духовості українців від давніх часів до сьогодення. Увів концепт «вісі духової орієнтації» українця, відшуковував коріння духу народу в глибинах його релігійних вірувань. За такого підходу не вважав язичництво «небажаною» історичною випадковістю, але включав його в контекст «духового шляху» людини до істинного Бога. Переконував, що православність і національні почуття є факторами ідентифікації українців. Значну увагу дослідник приділив з’ясуванню проблеми ортодоксальності, «православності» українського християнства.

Розкрив природу кордоцентризму як одного з питомих виявів української християнської духовості, простежував цю рису філософських і богословських шукань від Г. Сковороди через П. Юркевича до митроп. Іларіона (Огієнка).

На прикладі харизматизму доводив закономірність таких рухів в історії, вказував на передумови їх виникнення в самому християнстві.

Міркував про важливість мовної, національної, релігійно-обрядової, культурної єдності українців на етнічній батьківщині із розсіяними по світу в діаспорах — чинника протидії асиміляції, «саморозстаненню», втраті «національного обличчя» й національного характеру, умови індивідуального й національного самозбереження.

Публікувався на шпальтах знаних в Україні видань: «Київська старовина», «Пам'ять століть», «Українське релігієзнавство», «Історичний календар», «Русалка Дністрова», у колективних монографіях, тематичних наукових збірниках. Книга «Досвід віри українця» була двічі перевидана в Україні (2002, 2007), розкриває бачення богословом особливостей релігійності українців не лише в історичному, а й сучасному контексті.

В останні роки життя опублікував власним коштом автобіографію «Моє життя. Як тіні світлин говорять про нього» (рік видання не вказано).

Визнання

Почесний професор Київської православної богословської академії, кафедри філософії Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки (обидва звання — з 1994), Волинського національного університету імені Лесі Українки (з 1995), почесний науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (з 1996). Відзначений церковними нагородами, зокрема: наперсним хрестом від Вселенського патріарха Варфоломія І, золотим хрестом від митроп. Іларіона, найвищою відзнакою УПЦ КП — орденом Св. Володимира та ін.

Завдяки діяльності створеного при часописі «Український голос» Комітету «Допомога Україні» видані в Канаді книги авторства С. Ярмуся надійшли до багатьох бібліотек України.

Наукові статті й матеріали С. Ярмуся увійшли до академічних видань українських науковців, зокрема: «Релігієзнавчого словника» (1996), 10-томної «Історії релігії в Україні» (1996–2005), а також 4-томної «Української релігієзнавчої енциклопедії»; 2022‒2024, посмертно). Упорядкування та видання збірника вибраних праць С. Ярмуся в Україні вперше здійснив проф. А. Колодний.

Цитата

«Ми не можемо допускатися того, щоб занедбувати своє національне обличчя, втрачати свій національний характер. Щоб жити повним життям Церкви Христової на Землі, ми не можемо занедбувати того, що Богом вложено в час і в межі нашого життя церковного й національного. Ми були б невірні Богу, якби занедбували своє українство. Все бо, що виплекала наша земля й історія, це є наше… Культура й звичаї в’яжуть нас у великий український рід, який не проти волі Божої займав, займає і буде займати своє місце на світі...
...Все вищенаведене — віра, мова, культура, звичаї, характер нашої духовості, наш священний спів, наша історія і наш церковний календар — це те, що зберігає священну єдність нашого народу. В час існуючого розсіяння частини нашого народу по всьому світу дуже важним є зберігати духову єдність з нашим народом на Батьківщині... Єдність віри і єдність духового життя між нашим народом на Батьківщині і між усіма його частинами, розсіяними по всьому світу, є справою великого значення»
Цит. за: Ярмусь С. Церковна єдність українства в його духовній єдності // Українська релігієзнавча енциклопедія : у 4 т. / За ред. проф. А. Колодного. Київ : Інтерсервіс, 2024. С. 507‒508.

Праці

Духовість українського народу. Короткий орієнтаційний нарис. Вінніпег : Товариство «Волинь», 1983. 228 с.
Вибране: із статтей, проповідей і доповідей. Вінніпег : Товариство «Волинь», 1991. 412 с.
В країні моїх батьків. Рефлексії з відвідин України. Вінніпег : Накладом друзів автора, 1991. 176 с. URL: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/21945/file.pdf
Сучасне душпастирство. Київ : Київський патріярхат ; Київська духовна академія, 1994. 296 с.
Причинки до мислі про сучасне душпастирство. Вінніпег : Колегія Св. Андрея, 1995. 265 с.
Журналістичний профіль: Збірка публіцистичних статей. 1969‒2002. Вінніпег : [б. в.], 2002. 402 с.
Досвід віри українця. 2-ге вид. Київ : Світ знань, 2007. 488 с.

Література

Марунчак М. Г. Біографічний довідник до історії українців Канади. Вінніпег : Українська Вільна Академія Наук, 1986. 735 с.
Колодний А. Світ наукових пошуків Степана Ярмуся // Ярмусь С. Досвід віри українця. Київ : Світ знань, 2002. С. 469‒473.
Мулик-Луцик Ю. Творча лабораторія С. Ярмуся // Ярмусь С. Досвід віри українця. Київ : Світ знань, 2002. С. 474‒477.
Колодний А. Релігійне життя України в особах його діячів і дослідників. Київ : Інтерсервіс, 2017. 740 с.
Колодний А. Ярмусь Степан // Українська релігієзнавча енциклопедія : у 4 т. / За ред. проф. А. Колодного. Київ : Інтерсервіс, 2024. Т. 4. С. 630‒632.
Тимошик М. С. Степан Ярмусь та його роль у ствердженні українського журналістикознавства в Канаді // Електронна бібліотека Інституту журналістики. URL: http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1685

Автори ВУЕ

Покликання на цю статтю: Колодний А. М., Куліш Н. С. Ярмусь, Степан // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Ярмусь, Степан (дата звернення: 13.11.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 15.10.2024