Шміт, Федір Іванович

Шміт, Федір Іванович (Шмит, Федор Иванович)
Справжнє ім’я	Федор Карл Ернест
Народження	15.05.1877
Місце народження	Санкт-Петербург
Смерть	03.12.1937
Місце смерті	Ташкент
Alma mater	Санкт-Петербурзький державний університет
Місце діяльності	Україна, Росія
Напрями діяльності	мистецтвознавство, архітектура, археологія, музейна справа

Титул книжки «Мистецтво»
(видання 1919 р., Харків)

Обкладинка книжки «Мистецтво»
(видання 2023 р., Київ)

Шміт, Фéдір Івáнович (рос. Шмит, Федор Иванович; повне ім’я — Федор Карл Ернест; 15.05.1877, м. Санкт-Петербург, тепер РФ — 03.12.1937, м. Ташкент, тепер Узбекистан) — теоретик та історик мистецтва й архітектури, візантолог, сходознавець, археолог, музеєзнавець, педагог, енциклопедист, професор (з 1912), академік НАН України (з 1921).

Життєпис

Народився у німецькій лютеранській сім’ї. Закінчив німецьку класичну гімназію Святої Катерини у м. Санкт-Петербурзі (1894), історико-філологічний факультет Санкт-Петербурзького Імператорського університету (1900; тепер Санкт-Петербурзький державний університет) і був залишений при кафедрі історії та теорії мистецтва (1900–1902) «для підготовки до професорської та викладацької діяльності» під керівництвом А. Прахова.

1901–1904 вивчав візантійське мистецтво в Російському археологічному інституті в Константинополі (РАІК; тепер м. Стамбул, Туреччина). Дослідив фрески й мозаїки церкви Христа Спасителя у Полях в ансамблі споруд монастиря в Хорі у м. Стамбулі (мечеті Кахріє-Джамі); здійснив наукові екскурсії до Греції, на Афон; експедиції теренами колишньої Візантійської імперії для ознайомлення з пам’ятками архітектури: міста Салоніки, Смірна (тепер м. Ізмір, Туреччина), а також Італія, Німеччина. Повернувся до Санкт-Петербурга 1904 і був призначений штатним викладачем латини і тьютором гімназії у м. Петергофі. Вивчав пам’ятки сакральної дерев’яної архітектури Карпат (1905), муровану архітектуру Болгарії (1907).

1908–1912 — учений секретар РАІК. 1909 захистив магістерську дисертацію про історію й архітектурні форми церкви Христа Спасителя у Полях в ансамблі споруд монастиря в Хорі у м. Стамбулі (мечеті Кахріє-Джамі).

1912–1921 — у м. Харкові: професор, завідувач кафедри теорії та історії мистецтва Імператорського Харківського університету (тепер Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна), завідувач Музею красних мистецтв при університеті, професор Вищих жіночих курсів. Навесні 1914 виїхав із сім’єю до Німеччини для лікування дочки. Після початку Першої світової війни родина опинилася в статусі військовополонених. Як етнічному німцеві й відомому фахівцю Шміту запропонували викладання в Берлінському університеті (тепер Гумбольдтський університет Берліна), від чого він рішуче відмовився. У січні 1915 його обміняли на полоненого німецького генерала.

Навесні 1915 побував у м. Києві з метою вивчення Софійського собору; їздив у відрядження у м. Петроград (тепер Санкт-Петербург) для вивчення матеріалів щодо середньовічних пам’яток м. Києва і Волині. 1916 разом із Ф. Успенським реєстрував і охороняв місцеві старожитності у м. Трапезунді (тепер м. Трабзон, Туреччина).

1917–1918 — у Комісії з охорони пам’яток мистецтва і давнини при Харківському університеті (рятував од трощі і концентрував у музеї культурно-історичні цінності м. Харкова і губернії). 1918 розробляв проєкт з ремонту, реставрації та наукового обстеження Софійського собору в Києві (разом із Г. Павлуцьким). Від 1919 — член Колегії Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини (ВУКОПМіС); розробив положення й інструкцію діяльності ВУКОПМІС.

1919–1920 читав лекції в Народному університеті, проводив екскурсії в харківських музеях з метою пропагування художніх пам’яток та їхньої збереженості; розробив і впровадив план реорганізації музейної мережі у м. Харкові, організував експериментальний музей дитячої творчості. Від 1920 — член Харківського губернського комітету з охорони пам’яток мистецтва і старовини (ГУБКОПМіС), завідувач музейною секцією; член Ученої ради ВУКОПМіС від музейного відділу. 1920–1921 — декан факультету теорії та історії мистецтва Харківського університету, член редколегії і завідувач художнього відділу Укрдержвидаву, завідувач секції естетики і наукових досліджень сектору мистецтв Головполітпросвіти.

У квітні 1921 засуджений до 3 років каторжних робіт (умовно) за участь в акції харківської інтелігенції, яка під час правління уряду А. Денікіна влітку 1919 скерувала звернення до західних науковців із закликом зберегти міжнародні наукові зв’язки, підтримати науку і культуру в умовах громадянської війни, що радянська влада згодом кваліфікувала як контрреволюційну акцію.

Улітку 1921 переїхав з родиною до м. Києва, де очолював Софійську комісію при Всеукраїнській академії наук (ВУАН), розробив статут і програму Комісії, очолював Всеукраїнську археологічну комісію при ВУАН, розробив структуру секції мистецтв при цій комісії; був обраний професором Київського архітектурного інституту, Музично-драматичного інституту імені М. Лисенка, головою Комітету Державного музею мистецтв (тепер Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків). 1922–1924 — голова і водночас секретар Всеукраїнського археологічного комітету. 1922–1925 — ректор Київського археологічного інституту, завідувач кафедри мистецтвознавства, потім директор Київського НДІ мистецтвознавства. Здійснював археологічні роботи, опис, реставрацію Софійського собору. 1922 брав участь у вилученні церковних цінностей у зв’язку з неврожаєм у Поволжі, домігся повернення до музеїв близько 3 тисяч речей музейної вартості. 1923 — директор Центрального музею культів у м. Києві. 1923–1925 — директор Софійського та Лаврського музеїв; улітку 1924 — завідувач відділу великокнязівських старожитностей Московського історичного музею, обраний членом НДІ мистецтвознавства і археології Російської асоціації науково-дослідних інститутів суспільних наук (РАНІОН).

У січні 1925 переїхав з родиною до м. Ленінграда (тепер м. Санкт-Петербург). 1924–1930 — директор Державного інституту історії мистецтв, член правління видавництва «Academia» (до 1928), голова Товариства соціологічного дослідження мистецтва, член комісії з реставрації та охорони пам’яток мистецтва і давнини Державної академії історії матеріальної культури (ДАІМК). Займався розробленням плану музеєфікації палаців у Петергофі. 1926 відряджений до м. Берліна для організації виставки копій творів середньовічного монументального живопису України-Руси, прочитав низку відповідних лекцій в університетах міст Бонна, Кельна, Кенігсберга (тепер Калінінград, РФ), Берліна. 1929 — відрядження до Херсонеса (м. Севастополь), монастиря Гелаті (Грузія), Тбілісі, Єревана, Санаїна, Ахпата (див. Ахпат і Санаїн монастирі) з метою ознайомлення з пам’ятками середньовічної архітектури та мистецтва.

1928–1931 укладав і редагував статті з теорії й історії мистецтва у Великій Радянській Енциклопедії. 1930–1933 — періодично на Кримському півострові: керував Ескі-Керменською археологічною експедицією ДАІМК, радянсько-американською експедицією в Ескі-Кермені (спільно з Філадельфійським університетом), працював у Херсонеському археологічному музеї. 1932 — директор Інституту кадрів ДАІМК.

У листопаді 1933 арештований, у березні засуджений до 5 років виправно-трудових таборів із заміною висилкою у м. Акмолинськ (тепер м. Астана). Призначений позаштатним співробітником Акмолинського краєзнавчого музею, служив писарем і кур’єром в Управлінні міського інженера, викладав історію і географію у середній школі (1934–1935). 1935–1937 жив і працював у м. Ташкенті: науковий консультант з питань європейського та російського мистецтва Республіканського музею мистецтв Узбецької РСР, перекладач.

У серпні 1937 арештований повторно, засланий до табору суворого режиму на 10 років, «трійкою НКВС» засуджений до розстрілу. Посмертно реабілітований 1956.

Того ж року засуджений до розстрілу його син Валерій (1910–1937).

Учнями Шміта вважали себе С. Таранушенко, археолог і мистецтвознавець Д. Гордєєв (1889; тепер Україна — 1968; тепер Грузія) та низка українських мистецтвознавців.

Наукова діяльність

Визнаний авторитет науки про візантійське мистецтво, який шляхом натурного вивчення та публікації увів до історико-культурного вжитку мозаїки і фрески мечеті Кахріє-Джамі (церква Христа Спасителя у Полях з ансамблю монастиря в Хорі) у м. Стамбулі — магістральну пам’ятку монументального живопису доби Палеологів (14 ст.).

Як теоретик мистецтва насамперед відомий створенням у 1915–1916 узагальнювальної моделі еволюції зображального і незображального мистецтв від первісної доби до початку 20 ст. — теорії прогресивної циклічної еволюції мистецтва. Прагнув створити не описове відтворення історії мистецтва, а побудувати теоретичну модель, здатну пояснити закономірності змін художніх форм у тривалій історичній перспективі, де окремі цикли й етапи постають як взаємопов’язані моменти єдиного процесу. Виступаючи проти суб’єктивно-емоційних підходів у науці про мистецтво, орієнтувався на аналітичну узагальнювальність і прогностичність подальшої змінюваності художніх форм. Розглядав еволюцію мистецтва в широкому мультикультурному контексті, застосовуючи системно-типологічний підхід до зіставлення художніх явищ, що за методологією передбачає застосування кластерного аналізу (поширився в гуманітаристиці тільки наприкінці 20 — на початку 21 ст.). Розглядав мистецтво як цілісний, закономірний процес становлення художньої культури, що має власні іманентні закони. Еволюція мистецтва, за Шмітом, зумовлена об’єктивними історичними та психологічними механізмами й відбувається не лінійно, а у формі «спірально» повторюваних стилістичних циклів. У межах кожного циклу мистецтво проходить послідовні фази — від умовно-символічних і абстрагованих форм до ілюзіоністичних і психологічно насичених способів художнього відтворення дійсності; ці фази відповідають зміні типів художнього бачення й опанування світу.

На відміну від соціологічних і лінійно-еволюціоністських моделей, Шміт тлумачить історію мистецтва як закономірну зміну типів художнього мислення і формотворення, зумовлену насамперед психологією сприйняття та внутрішньою логікою становлення стилю; у цьому підході він типологічно споріднений із концепцією А. Рігля (художнє воління, нім. Künstwollen) та В. Воррінгера (абстракція і вчуття, нім. Abstraktion und Einfühlung). Стиль у Шміта є не зовнішньою ознакою епохи, а концентрованим виразом певного типу художнього мислення, що організує простір, ритм, форму і образність. Типові стилістичні стани (ірреалізм, ідеалізм, натуралізм, реалізм, ілюзіонізм, імпресіоністичні тенденції) постають як функційні фази єдиного циклу. Циклічність еволюції мистецтва у Шміта має прогресивний характер: кожен новий цикл не повторює попередній, а фіксує вищий рівень організації художньої мови, збагачення її формологічних і виражальних можливостей. Тож історія мистецтва постає як ритмічний, але незворотний процес поступального ускладнення художньої свідомості.

Зводячи еволюцію мистецтва до умовної шестиступеневої схеми, Шміт виходить із того, що історичний процес має циклічний характер і що кожен наступний історичний період (цикл) еволюції відтворює, хай і на дещо іншій основі, колообіг формологічно-стильових змін, притаманних попередньому періодові.

У книжці Шміта «Мистецтво України-Руси» (1919, два видання — російською мовою і в українському перекладі С. Таранушенка) художню культуру Давньої Русі та пов’язаних із нею українських земель розглянуто як самобутній історико-культурний феномен, сформований у взаємодії візантійських традицій та місцевих творчих засад. Йдеться насамперед про архітектуру, монументальний живопис і декоративне мистецтво. Поставлено наголос на їхній стилістичній цілісності, рушіях внутрішньої еволюції. Праця належить до ранніх спроб науково обґрунтувати специфіку давнього мистецтва України-Руси поза редукцією його до «загальноруської» чи суто візантійської моделей. Після Жовтневого перевороту 1917 Шміт прагне знайти точки дотику з марксистським розумінням еволюції мистецтва. Полемізуючи з тезою Ф. Енгельса про вирішальну роль економіки у розвитку ідеології, він, обстоюючи принцип іманентного розвитку мистецтва, стверджував, що якщо економічний чинник є провідним і, еволюціонуючи, тягне за собою ідеології та визначає напрям їхнього руху, то самостійної історії мистецтва взагалі не існує. Заперечуючи марксистське визначення мистецтва як ідеологічної категорії, наполягає, що у формулі історичного матеріалізму мистецтво помилково зараховано до надбудови, бо у живому мистецтві базис і надбудова нерозривно зливаються в ціле. У студії й аналізі художніх явищ він вважає необхідною співпрацю представників формального методу і соціологів, тобто методологічно узаконює спорідненість різних ланок гуманітарного знання в єдиному науковому пошуку.

На початку 1923 від імені Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН Шміт звернувся до В. Затонського з підтримкою клопотання щодо забезпечення умов охорони Покровської церкви в Полтаві (зведена 1764 коштом П. Калнишевського в м. Ромнах і 1908 перенесена до м. Полтави — перший в Україні приклад наукової музеєфікації пам’ятки дерев’яної архітектури). Аргументуючи необхідність виділення коштів на утримання і ремонт церкви, Шміт писав, що у нас і так пам’яток вціліло занадто мало і не можна допустити загибелі такої пам’ятки (не збережено, спалено у 1943).

Багато зусиль доклав до вивчення психології малювання, зокрема дитячої, та організаційної побудови музейної справи.

Визнання

Від 2007 присуджується Премія НАН України імені Ф. І. Шміта (що три роки).

Від 1991 регулярно проводять конференції та круглі столи, присвячені науковому доробку Шміта.

Цитата

В. Щербаківський про оцінку Шмітом з’ясованої В. Щербаківським формули ілюзорного підвищення внутрішнього простору традиційної української дерев’яної церкви:
«Московський проф. мистецтва, Фед. Шміт, хоч і не був прихильником українців, але, прочитавши мій доказ формули, сказав мені колись у Полтаві таке: ″Доказавши так наочно існування постійної й однаково скермованої ілюзії в українській церковній архітектурі, ви довели, що українська архітектура – це окреме, незалежне мистецтво, бо ж має свою власну ілюзію, до якої постійно прямує″. <…> І от російська наука в особі проф. Шміта не тільки визнає існування українського архітектурного стилю, але що до оригінальности розрішення цим стилем ритмічного завдання ставить його поруч з великими світовими стилями.»
Цит. за: Щербаківський В. М., Щербаківський Д. М. Українське мистецтво. Харків : Видавець Савчук О. О., 2015. С. 348, 366.

Додатково

Послідовною прихильницею концепції щодо еволюції форм української скульптури є сучасна мистецтвознавиця М. Протас (нар. 1958; м. Москва, тепер РФ).
Неоднозначні рецепції концепцій Шміта через їхню наукову небуденність можна зустріти у багатьох наукових й особливо публіцистичних текстах. Зокрема у циклі памфлетів «Апологети писаризму (до проблем культурної революції)» М. Хвильового («Що ж таке мистецтво?», 1926), автор називає Шміта «плутаним і зовсім не марксистом». Уявлення про нелінійність історичного процесу, ритмічну змінюваність його форм поділяє Д. Чижевський («Нариси з історії філософії на Україні», 1931; «Культурно-історичні епохи», 1948). Утім якщо Шміт мислить циклічність як внутрішньо-художній морфологічний процес («пульсацію» стилів), то Чижевський розглядає циклічність історії загалом як зміну типів ду́хових і світоглядних домінант, без зведення їх до єдиного формологічного організму. Як літературний персонаж («камео») Шміта виведено романі В. П. Петрова «Доктор Серафікус» (1947): «приніс із собою згадки про Ая-Софію й віяння візантизму».

Праці

Кахриэ-Джами: 1. История монастыря Хоры, архитектура мечети, мозаики нарфиков // Известия Русского археологического института в Константинополе. 1906. Т. 11. 306 с.
Законы истории: Введение к курсу всеобщей истории искусств. Вып. 1. Харьков, 1916. 196 с.
О психологии рисования. Харьков: [б. и.], 1919. 16 с.
Исторические, этнографические, художественные музеи: Очерк истории и теории музейного дела. Харьков: [б. и.], 1919. 104 с.
Искусство: его психология, его стилистика, его эволюция. Харьков : Союз, 1919. 328 с.
Мистецтво старої Руси-України. Харків : [б. в.], 1919. 99 с.
Пам’ятки староруського мистецтва / Пер. Е. Г. Хоткевича; За ред. проф. С. А. Таранушенка. Харків : НКОсвіти, 1922. 40 с.
Искусство как предмет обучения. Харьков : Союз, 1923. 64 с.
Предмет и границы социологического искусствоведения. Ленинград, 1927. 68 с. 2-е изд. Ленинград : Academia, 1928. 146 с.
Мистецтво: його психологія, його стилістика, його еволюція / Вступ. слово, пер. з рос., комент. та додатки А. Пучкова; За заг. ред. К. Станіславської. Київ : Дух і Літера, 2023. 456 с.

Джерела

Шмит П. Ф. Список печатных работ Фёдора Ивановича Шмита // Византийский временник. 1976. Вып. 37. С. 297–300.
Басаргина Е. Ю. Ф. И. Шмит: материалы к биографии // Рукописное наследие русских византинистов в архивах Санкт-Петербурга / Под ред. И. П. Медведева. Санкт-Петербург, 1999. С. 478–497.
Ананьєв В. Г. Новые материалы о научной деятельности Ф. И. Шмита в архивохранилищах Санкт-Петербурга // История и историки: Историогр. Вестник: 2009–2010 / РАН, Ин-т рос. истории, Комиссия по истории исторической науки. Москва, 2012. С. 218–228.

Література

Сумцов Н. Ф. Труды Ф. И. Шмита по истории искусства. Харьков : [б. и.], 1912. 10 с.
Бродович И. А. О трудах Ф. И. Шмита по истории византийского искусства. Москва : [б. и.], 1913. 37 с.
Фриче В. М. Арифметическая социология искусства (Ф. И. Шмит. «Искусство: основные проблемы теории и истории») // Вестник Коммунистической академии. 1925. № 13. С. 269–277.
Аксельрод Л. И. Методологические проблемы искусства // Красная новь. 1926. № 12. С. 149–168.
Коган П. С. На путях марксистского искусствоведения // На литературном посту. 1926. № 5–6. С. 20–22.
Фёдоров-Давыдов А. А. Новая теория искусств: По поводу книги Ф. И. Шмита «Искусство» // Красная новь. 1926. № 5. С. 204–215.
Андрузский А. Методологические проблемы марксистского искусствознания // Под знаменем марксизма. 1927. № 12. С. 138–174.
Корницкий И. Я. Проблемы теории и истории искусства: По поводу книги Ф. И. Шмита «Искусство: основные проблемы теории и истории», Ленинград, 1925 // Труды социологической секции РАНИОН. Москва, 1927. Т. 1. С. 7–56.
Грасис К. Забрало следует опустить: О «теории искусства» академика Ф. И. Шмита // На литературном посту. 1929. № 15. С. 36–40.
Білокінь С. І. Українська зірка вченого // Пам’ятки України. 1987. № 1. С. 24–26.
Пуцко В. Г. Ф. І. Шміт і проблеми вивчення вітчизняної культурної спадщини // Образотворче мистецтво. 1988. № 1. С. 20–21.
Нестуля О. О. Понад усе ставив істину // Репресоване краєзнавство (20–30-ті роки) / Редкол.: П. Т. Тронько та ін. Київ, 1991. С. 37–55.
Афанасьев В. А. Фёдор Иванович Шмит. Киев : Наукова думка, 1992. 216 с.
Пучков А. А. Искусствоведческие штудии Ф. И. Шмита в контексте современной эстетики // Самватас. 1993. № 8. С. 82–87.
Побожій С. І. Харківська університетська школа мистецтвознавства: історія, напрями, проблеми // Українське мистецтвознавство: Міжвідомч. зб. наук. праць. Київ, 1993. Вип. 1. С. 70–85.
Пучков А. А. Фёдор Шмит об Адриане Прахове: Предисловие к публика-ции статьи Ф. И. Шмита «Памяти Адриана Викторовича Прахова» // Теорія та історія архітектури і містобудування. Київ, 1999. Вип. 4. С. 290–299.
Павлова О. Г. Научная и педагогическая деятельность Ф. И. Шмита – профессора Харьковского университета // Вестник Харьковского университета им. В. Н. Каразина. Харьков, 2001. Вып. 33. С. 260–268.
Протас М. О. Мистецтвознавчі моделі еволюції: Теорія Ф. Шміта та стильоутворювальні стратегії розвитку української скульптури ХХ–ХХІ століть // Сучасне мистецтво: Наук. зб. / ІПСМ НАМ України. [Харків], 2007. Вип. 4. С. 152–178.
Костючок О. Федір Шміт і Софія Київська. Київ : Національний заповідник «Софія Київська», 2018. 304 с.
Пучков А. О. «День синтезу» в кварталі садиб, або Трактат Федора Шміта в європейській науці про мистецтво // Шміт Ф. Мистецтво: його психологія, його стилістика, його еволюція / Вступ. слово, пер. з рос., комент. та додатки А. Пучкова; За заг. ред. К. Станіславської. Київ : Дух і Літера, 2023. С. 7–43.

Автор ВУЕ

А. О. Пучков

Покликання на цю статтю: Пучков А. О. Шміт, Федір Іванович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Шміт, Федір Іванович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 07.01.2026