Сфінкс

Сфінкс (грец. Σφίγξ, від грец. σφιγγός — стискати, душити, можливо від єгип. šzp -ˁnḫ (shesepankh) — живий образ) — зооморфна міфічна істота, персонаж давньоєгипетської релігії та пластичного мистецтва, пізніше — давньогрецької міфології.

Зміст

1 У Стародавньому Єгипті
2 У Давній Греції
3 У давньому мистецтві
4 У післяренесансному мистецтві
5 Додатково
6 Джерела
7 Література
8 Автор ВУЕ

У Стародавньому Єгипті

Фото О. Арістова

Найдавніші зображення (протосфінкс) істоти з тулубом лева й головою людини, рідше — сокола чи барана, виявлені при розкопках неолітичного культового комплексу в Гебеклі-Тепе (бл. 9,5 тис. до н. е.).

У мистецтві Стародавнього Єгипту сфінкс як людино-лев відомий ще з додинастичного періоду (бл. 3400–3200 до н. е.). Набув поширення в добу Давнього царства (III–VI династії, 3 тис. до н. е.) і посів чільне місце серед зооморфних персонажів давньоєгипетської релігії. У подобі сфінкса зображували богів Ра («Шесеп-анх-Атум» — живе втілення Атума-Ра) та Гора («Хор-ем-ахет» — Гор, що сяє на обрії).

Згодом статуї сфінксів у подобі істот із тулубом лева і головою сокола чи барана символізували фараонів. Пізніше з’явилися сфінкси з людськими обличчями, де тіло лева символізувало силу правителя. Відомі зображення у вигляді сфінксів фараонів Хуфу (Хеопса) та його доньки цариці Хетепхерес II (обоє — 26 ст. до н. е.), Хафра (Хефрена, 26 ст. до н. е.), Яхмоса І (Амасіса, 16 ст. до н. е.), Тутанхамона (14 ст. до н. е.), цариці Хатшепсут (15 ст. до н. е.) та ін.

Майже всі стародавні цивілізації вбачали у левові символ сонячного божества. З найдавніших часів було узвичаєно зображувати фараона у вигляді лева, що винищує своїх ворогів (звідси — тлумачення сфінкса як стража вічного спокою похованих навколо нього фараонів).

Одна з єгипетських легенд описує сфінкса як особливу істоту, що з’явилася уві сні Тутмосу IV з обіцянкою зробити його фараоном, якщо він викопає скульптуру з пісків. Легенду закарбовано на гранітній стелі, встановленій фараоном між лапами Великого Сфінкса в Гізі, за що вона дістала назву «Стела сну».

Істоти, схожі на єгипетського сфінкса, трапляються в міфології давніх країн Сходу (шеду й ламассу в Шумері, «леонтаври» в Урарту, мантікори в Давній Персії, пурушамріги в Індії, «сфінкси» в Лікії, Хеттському царстві, Ассирії тощо).

У Давній Греції

Стародавні греки запозичили образ сфінкса, ймовірно, з Єгипту. Проте у грецькій міфології безкрилий єгипетський сфінкс набув жіночої статі та крила грифона. Його вважали породженням хтонічних чудовиськ Тіфона та Єхидни («Теогонія» Гесіода), за іншою версією — Химери та Орфа; злим демоном руйнування.

Згодом персонаж легенди про Едіпа постав як Сфінга — чудовисько з головою жінки, сестра Лернейської гідри, з лапами й тулубом лева, крилами орла та хвостом бика або лева. Крилату діву-душительку Сфінгу, згідно з твердженнями Есхіла, Аполлодора Афінського, Псевдо-Аполлодора (1–2 ст.) та Діодора Сицилійського, було наслано до м. Фів богинею Герою як покарання за злочин фіванського царя Лая (батька Едіпа), який викрав і спокусив юнака Хрісіппа (за що й був проклятий). Дізнавшись про хитромудру загадку від муз, Сфінга всілася на горі Сфангіоні біля міста, чатуючи на подорожніх, переважно юнаків, кожному з яких пропонувала загадку. У джерелах текст загадки дещо різниться. Найвідоміший варіант знаходимо у Софокла: «Хто вранці ходить на чотирьох ногах, опівдні — на двох, увечері — на трьох?». За однією з версій, текст був віршованим. Сфінга вбивала (варіант: скидала у безодню) кожного, хто не міг відгадати загадку. Так вона позбавила життя багатьох відомих фіванців.

Невдовзі до міста наблизився Едіп, який у сутичці ненавмисно убив Лая, не знаючи, що це його батько. Оскільки від пазурів Сфінги загинув син царя Креонта, що став правити Фівами замість Лая, згорьований цар оголосив, що віддасть царство і руку сестри Іокасти (вдови Лая) тому, хто визволить Фіви від чудовиська.

Після того як Едіп розгадав загадку Сфінги («це людина в дитинстві, зрілості та старості»), чудовисько кинулося зі скелі в прірву, як і визначили боги. Едіп отримав від вдячних фіванців царство й руку Іокасти (не відавши, що це його матір), яка народила йому 4 дітей. Тим збулося провіщене йому батьковбивство та кровозмішення (див. у статті Едіп).

За переказами, була й інша загадка Сфінкса: «Є дві сестри: одна народжує другу, а та відтак народжує першу. Хто вони?» (Відповідь: «день і ніч», обидва слова в давньогрецькій мові жіночого роду).

Існують численні тлумачення та версії міфу, за однією з яких (наведена грецьким письменником Павсанієм) Сфінга була донькою Лая.

Здавна образи сфінксів (зокрема Великого Сфінкса у Гізі) пов’язані з уявленнями про містичні таємниці. Передавали легенди про прокляття сфінксів, спокій яких небезпечно порушувати — якщо смертна людина потурбує чудовисько, їй загрожує неминуча загибель.

У давньому мистецтві

Кріосфінкси. Фото О. Арістова

У Єгипті існували три поширені варіанти зображення сфінксів:

а) класичний, або андросфінкси — з головою людини, найчастіше високопоставленої особи, наприклад, фараона (Гіза);
б) ієрокосфінкси (від грец. ἱέραξ — яструб) — з головою сокола, які прикрашали храми бога Гора (м. Едфу, Єгипет);
в) кріосфінкси (від грец. κρῑός — баран) — з мордою барана, яких встановлювали поблизу храмів Амона (міста Карнак, Напата).

Подвійний сфінкс (у вигляді двох левів, що сидять спинами один до одного, або двоголового лева) на ім’я Акер вважався богом-охоронцем входу до потойбічного світу Дуату. Протягом 1 тис. до н. е. був популярним культ бога-захисника Туту в образі крилатого сфінкса. А поминальний храм Аменготепа III на околиці Фів включав зображення сфінксів із тілами крокодилів.

Великий Сфінкс — найдавніша з відомих монументальна скульптура (3 тис. до н. е.), висічена з монолітної вапнякової скелі на плато Гізи (висота — понад 20 м, довжина — понад 73 м), звернена обличчям до р. Нілу й точно на схід сонця. Серед найвідоміших зображень — Алея сфінксів, процесійна дорога довжиною 2,7 км, яка сполучає Карнакський храм та Луксорський храм у стародавніх Фівах (Тебах, тепер м. Луксор, Єгипет).

У давньогрецькій культурі сфінкси з’явилися бл. 1600 до н. е. (із характерними деталями, як-от крила та жіноче обличчя). Після 1200 до н. е. зображення сфінксів приблизно на 400 років зникло з грецького мистецтва, на відміну від культур Азії. Наприкінці 8 ст. до н. е. ці образи знову з’явився в мистецтві Еллади і зберігали популярність до кінця 6 ст. до н. е. Пізніший грецький сфінкс майже завжди мав вигляд жінки із довгою перукою; тіло стало витонченим, а крила набули вигнутої форми, невідомої в Азії. Сфінкси прикрашали вази (див. Вазопис), вироби зі слонової кістки та металу, в архаїчний період слугували прикрасами на храмах тощо.

Згідно зі свідченнями Павсанія, зображення сфінкса було на шоломі Афіни, а в м. Олімпії існували зображення «фіванських дітей, викрадених сфінксами».

Римський сфінкс повторював риси грецького.

Сфінкс був діючою особою практично втрачених однойменних творів — сатирівської драми Есхіла, комедії Епіхарма, п’єси невідомого автора та трагедії Сенеки «Едіп».

У післяренесансному мистецтві

У європейському мистецтві сфінкси як символ таємниці з’явилися знову від епохи Відродження. Їх творці надихалися гротескними фресками «Золотого дому» — палацу імператора Нерона, віднайденого в 15 ст. Сфінкси прикрашають фрески ватиканських Лоджій Рафаеля (1515–1520).

Сюжет було включено в іконографічний корпус класичних мотивів арабесків. Зображення на гравюрах поширилися в Європі 16–17 cт.

Мотив сфінкса став рисою європейського мистецтва епохи маньєризму (1520–1590-ті) — його систематично використовували художники французької школи Фонтенбло (1520–1530-ті), які працювали при дворі Франциска I; простежується і в епоху бароко та Регентства (1715–1723) у Франції. Завдяки французькому впливу сфінкс став садово-парковою окрасою по всій Європі: Верхній Бельведер у Відні, палацо-парковий ансамбль Сан-Сусі у Потсдамі, Палац Браницьких у Білостоку (Польща), варіант пізнього рококо у Національному палаці Келуш (Португалія) та ін.

У сфінкса Нового часу, зазвичай, підведена голова, оголені жіночі перса й перлинні сережки. Це своєрідний фантастичний штрих, яким архітектори 17–18 ст. освіжали суворі регулярні парки королівських та аристократичних резиденцій Франції, Італії, Іспанії (королівська резиденція Ла-Гранха-де-Сан-Ільдефонсо, 1720-ті) та ін.

Зображення сфінкса рясніють у мистецтві класицизму (17–19 ст.): від інтер’єрів арх. Р. Адама до ампірних меблів епохи романтичної «єгиптоманії» після походу Наполеона І Бонапарта до Єгипту (1798–1801).

Образ Сфінкса втілений у живописі: картини Ж.-О.-Д. Енгра «Едіп і Сфінкс» (1808), Г. Моро «Едіп і Сфінкс» (1864), Е. Веддера (1836; США — 1923; Італія) «Сфінкс на узбережжі» (1879) та ін.

У європейській культурі, особливо у декадентів (див. Декаданс), сфінкс здобув популярності як символ таємниці. Сфінкси стали атрибутом неокласичного оздоблення (19 ст.), причому відбулося повернення до спрощеного раннього варіанту, більш схожого на гротеск. Масони (див. Масонство) вважали їх символом містерій і використовували у своїй архітектурі як вартових храму, найчастішу деталь декору, а також як символіку у різноманітних сферах діяльності (наприклад, на бланку документів). У США сфінксів дотепер встановлюють біля входу до залів масонських зібрань як уособлення таємниці та застереження до мовчання.

Сфінкс — персонаж кінематографу, анімаційних фільмів, відеоігор та ін.

Додатково

У різних місцях планети відомі природні скельні структури, що нагадують рукотворних сфінксів (т. з. Природні сфінкси), які утворилися під впливом вітрової та опадової (дощової) ерозії. Деякі з них мають масштабні розміри: скельне утворення на території природного парку гір Бучеджі (Румунія); скельна структура з пісковика та вапняку в Національному парку Хінгол в окрузі Ласбел пров. Белуджистан (Пакистан); кам’яна скеля в горах Брімгем у Північному Йоркширі (Велика Британія); кам’яна скеля Жумбактас у Бурабайському районі Акмолінської області (Казахстан); пагорб на острові Кінг-Джордж Південних Шетландських островів (Антарктида) тощо.
Сфінксом через загадкову зовнішню схожість з міфічною істотою названо породу безшерстих котів, що виникла в 1960-х внаслідок природної мутації.

Джерела

Diodori Biblioteca Historica / Ed. by F. Vogel. Lipsiaе: In Aedibus B. G. Teubneri, 1888. Vol. 1. 533 p.
Seneca. The tragedies / Тransl. into English verse be F. U. Miller. Chicago : Тhe Universitu of Chicago press; London : T. Fisher Unvin, Adelphi Terrace,1907. 534 p.
Pausanias Description of Greece / With an English transl. by W. H. S. Jones and Х. А. Ormerod : in 6 vol. London : William Heinemann; New York : G. P. Putnam’s sons, 1918.
The Library of Greek Mithology be Apolljdorus. Lawrence : Coronado Press, 1975. 297 p.
Софокл. Трагедії / Пер. з давньогрец. Б. Тен, А. Содомора. Київ : Дніпро, 1989. 303 с.
Hygini Fabulae / Ed. by P. K. Marshall. Stutgardiae; Lipsiae : In Aedibus B. G. Teubneri, 1993. 242 р.

7. Гесіод. Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла / Пер. з давньогрец. А. Содомори. Львів : Апріорі, 2018. 136 с.

Література

Kosidowski Z. Gdy slonce bylo bogiem. Warszawa : Iskry, 1966. 392 р.
Lacovara P. The Pyramids, the Sphinx: Tombs and Temples of Giza. Boston : Bunker Hill Publishing, 2004. 95 p.
Pinch G. Egyptian Mythology : A Guide to the Gods, Goddesses, and Traditions of Ancient Egypt. Oxford ; New York : Oxford University Press, 2004. 257 р.