Едіп

Едіп і Сфінкс., червонофігурний вазопис,
5 ст. до н. е., Етруський музей Ватикану

Едíп (грец. Οἰδίπους, ймовірно від грец. οἰδέω — набрякати та грец. πούς — стопа, нога, букв. — з набряклою ногою, пухлоногий) — у давньогрецькій міфології — цар Фів, син Лая й Іокасти, який у спробі уникнути трагічного пророцтва втілив його своїми діями (убив власного батька та одружився з матір’ю).

Міф про Едіпа

Дитинство та юність

Міф про Едіпа виводить вервечку подій від вчинку його батька — царя Фів Лая (праонука засновника міста Кадма). Якось Лай довго гостював у царя Пелопса в м. Пісі (на північному заході півострова Пелопоннес), після чого викрав юного сина Пелопса, Хрісіппа, і відвіз у Фіви. Розгніваний і засмучений батько прокляв Лая, а в своєму проклятті побажав, щоб того занапастив рідний син.

Повернувшись у Фіви, Лай одружився з Іокастою. Подружжя довго не мало дітей. Зрештою, Лай вирушив у Дельфи, де запитав Аполлона про причину бездітності. Піфія відповіла, що через прокляття він загине від руки сина, якщо той народиться.

Незабаром у царя народився син. З побоювань за своє життя, батько наказав пробити дитині ступні, а на третій день після народження звелів рабу кинути немовля в зимовому лісі на поживу хижакам. Той залишив немовля там, де раб коринфського царя якраз випасав череду свого пана. Пастух відніс дитину до царя Поліба та його дружини Перібеї. Бездітний цар прийняв хлопчика як свого спадкоємця, назвав Едіпом і виховав у м-ку Тенеї біля Коринфа.

Вже у дорослому віці Едіп почув від сп’янілого гостя на бенкеті, що він прийомний. Вирушив у Дельфи, щоб розкрити таємницю свого народження. Оракул не дав прямої відповіді, але застеріг уникати своєї батьківщини, інакше він стане убивцею власного батька та чоловіком рідної матері. Вважаючи своєю батьківщиною Коринф, а батьками Поліба й Перібею, юнак не повернувся туди, а вирушив у Фіви. Дорогою до Дельф, біля підніжжя г. Парнаса, Едіп зустрів Лая, який їхав у Дельфи, вступив у суперечку з його візником, за що Лай ударив його. Згідно з трагедіями, Лай наїхав колесом на ногу Едіпу. Розлютившись, Едіп у гніві вдарив старого палицею (не знаючи, хто він), і Лай упав мертвим; перебив увесь почт. Раб, якому вдалося непомітно втекти, розповів у Фівах, що Лая вбив розбійник.

Новим царем Фів тимчасово став Креонт, брат Іокасти.

Едіп у Фівах

На г. Сфінгіоні біля Фів оселилося чудовисько Сфінкс (Сфінга), наслане Герою в покарання Лаю, — породження Тіфона та Єхидни, з головою жінки, тулубом і лапами лева та величезними крилами. Усіх мандрівників Сфінга змушувала розв’язувати загадку, яку почула від муз; невдаха гинув болісною смертю в кігтистих лапах істоти (варіант: скинутий у безодню). Едіп вирішив позбавити фіванців від біди. Він відгадав загадку Сфінги («Хто вранці ходить на чотирьох, удень на двох, увечері на трьох ногах?» — «Людина у дитинстві, зрілості й старості»), і та, згідно з волею богів, мусила загинути, кинувшись у прірву.

Коли Едіп повернувся до м. Фів, містяни проголосили його царем (ще раніше Креонт ухвалив, що царем Фів має стати той, хто врятує місто від Сфінги). Запанувавши у Фівах, Едіп одружився зі вдовою Лая Іокастою (у Гомера названа Епікастою), не знавши, що вона — його рідна матір. Мав від неї двох доньок, зокрема Антігону, і двох синів. Інші версії називають дружинами Едіпа також Евріганею та Астімедусу.

Після 20 років мудрого правління Едіпа в місті спалахнули голод і моровиця. Аполлон наслав на Фіви лиха за злочин Едіпа, хай і неусвідомлений. Дельфійський оракул провістив, що біда мине тоді, коли у Фівах не стане непокараного вбивці царя Лая. Дбаючи про щастя держави, Едіп енергійно шукав винуватця злочину. Нарешті від віщуна Тіресія він дізнався, що сам винен у вбивстві батька та інцесті.

Іокаста, дізнавшись правду, скоїла самогубство. Едіп у відчаї виколов собі очі.

Вигнання і смерть Едіпа

Едіп і Антігона залишають Фіви. Художник Ш. Жалабер, 1842

Фіванці вимагали негайного вигнання сліпого царя. Сини Едіпа, Етеокл і Полінік, не чинили опору вимогам, бо самі хотіли правити у Фівах. Після вигнання Едіпа вони поділили владу з Креонтом.

Залишаючи місто, Едіп прокляв синів, і це прокляття стало причиною їхнього розбрату та загибелі. Згідно з афінським переказом, Едіп у супроводі доньки Антігони прибув у передмістя Афін Колон, де знаходився гай богинь помсти Евменід (Еріній). Тесей, син Егея, який володарював у Афінах, прихистив Едіпа. Сліпець випросив прощення у розгніваних богів; Аполлон оповістив Едіпу, що у прийдешній війні Афін із Фівами перемогу здобуде та країна, де помре Едіп. Креонт намагався захопити Едіпа, щоб забезпечити собі й Етеоклу перемогу над Полініком і його союзниками. Полонив навіть його доньок Ісмену й Антігону, за що Едіп прокляв його. Тесей не дозволив Креонту забрати до Фів Едіпа й домігся звільнення його доньок. Едіп також відмовився піти у війну на Фіви з сином Полініком (див. Семеро проти Фів).

У супроводі Тесея й доньок Едіп прийшов до місця, де був спуск у царство тіней, і закінчив там життя. За Софоклом, його могила — у святилищі Еріній в Афінах; на думку Павсанія, рештки Едіпа перевезені туди з Фів; Гесіод описує, що Едіп помер і похований у Фівах, але потім його прах перенесли в с-ще Кеос у Беотії, згодом — на священну ділянку Деметри. В «Іліаді» Гомера згадано надгробні ігри за Едіпом.

Р. Ґрейвс вважав, що міф про Едіпа виник у 13 ст. до н. е.

Рецепція у культурній традиції

Сюжет міфу набув різних потрактувань. У ньому вбачали хрестоматійний приклад того, як герой марно намагається уникнути визначеної йому долі (конфлікт людини з фатумом); символіку сліпоти розуму до правди і прозрінння через страждання; мотиви суперництва сина з батьком та розпад матрилокального шлюбу; моральну ідею спокутування провини і гідного завершення життєвого шляху; у покаранні Едіпа відчитували заборону шлюбу між кровними родичами тощо. Крізь загадку Сфінкса інтерпретували багатозначність міфу як особливого типу логіки та знання. У психоаналізі поняття Едіпів комплекс (неусвідомлені еротичні почуття дитини до батька протилежної статі та сприйняття батька своєї статі як суперника) стало одним із ключових для пояснення базових етапів дорослішання, психосексуального розвитку, причин психічних конфліктів і розладів.

Трагічна Едіпова доля привернула увагу Гомера, Гесіода та кіклічних поетів. Едіп — діюча особа поеми «Едіподія» (приписують Кінефону, ймовірно 6 ст. до н. е.), поеми Публія Папінія Стація (45–96 н. е.) «Фіваїда», трагедії («Едіп») і сатирівської драми («Сфінкс») Есхіла, трагедій Софокла («Цар Едіп», «Едіп у Колоні»), Евріпіда («Едіп», «Фінікіянки»), Ахея з Еретрії (5 ст. до н. е.), Ксенокла Старшого (кін. 5 ст. до н. е.), Філокла Старшого («Едіп»; 5 ст. до н. е.), Каркіна Молодшого (4 ст. до н. е.), Феодекта з Фаселіди (1-ша пол. 4 ст. до н.е.), Тімокла (4 ст. до н. е.), Лікофрона («Лай», «Едіп»; 3 ст. до н. е.), однойменних трагедій Юлія Цезаря, Сенеки, комедій Евбула, Арістофана («Жаби») та ін. Образ Едіпа відображений у червонофігурному вазописі та на фресках Еллади.

У літературі Нового часу образ Едіпа надихав Вольтера («Едіп»), П. Б. Шеллі («Цар Едіп») та ін. Передання про Едіпа використане Г. фон Гофмансталем та посідає важливе місце в романі М. Кундери «Нестерпна легкість буття», де автор обмірковує моральні питання, романі О. Памука «Рудоволоса жінка», де співставлено міф про Едіпа з найтрагічнішим епізодом синовбивства з персидського епосу «Шахнаме» Фірдоусі.

До образу Едіпа зверталися художники Нового часу Ф.-Ж. Арр’є («Едіп у Колоні», 1798), Ж. О. Д. Енгр («Едіп і Сфінкс», 1808), Ш. Жалабер (1818–1901; «Антігона та Едіп залишають Фіви», 1842), Г. Моро («Едіп і Сфінкс», 1864) та ін.

Існують також опери: «Цар Едіп» А. Габріелі (1533–1585; Італія), «Едіп у Колоні» А. Гретрі, «Едіп у Колоні» А. Гюттенбреннера (1794–1868; Австрія), «Едіп» Д. Енеску, «Цар Едіп» К. Орфа, музика до трагедії «Едіп» Ф. Мендельсона Бартольді, опера-ораторія «Цар Едіп» І. Стравінського.

Одним із перших трагедію Софокла «Цар Едіп» переклав українською мовою І. Франко. Класичні твори про Едіпа перекладали Борис Тен, А. Содомора та ін. Драматичні та оперні вистави за твором Софокла ставили на сценах українських театрів у Києві (зокрема у 1918 — Л. Курбас), Одесі, Львові, Луцьку тощо.

Термін «едiпізм» використовують у медицині на позначення серйозного самопошкодження очей, яке є формою членошкідництва і зазвичай спричинене психозом, параноїдальним маренням або наркотиками.

Джерела

Pausanias Description of Greece / With an English trans. by W. H. S. Jones and Х. А. Ormerod : in 6 vol. London : William Heinemann; New York : G. P. Putnam’s sons, 1918.
Pseudo-Apollodorus The Library : in 2 vol. / With an English transl. by J. G. Frazer. London : William Heinemann; New York : G. P. Putnam’s Sons, 1921. Vol. 1. 442 p.
Seneca. Four Tragedies and Octavia / Trans. by E. F. Watling’s. Harmondsworth : Penguin boors, 1966. 318 р.
Гомер. Iлiада / Пер. iз старогрец. Б. Тен. Київ : Днiпро, 1978. 431 с.
Софокл. Трагедії / Пер. з давньогрец. Б. Тен, А. Содомора. Київ : Дніпро, 1989. 303 с.
Hygini Fabulae / Ed. by P. K. Marshall. Stutgardiae; Lipsiae : In Aedibus B. G. Teubneri, 1993. 242 р.
Гомер. Одіссея / Пер. Бориса Тена. Харків : Фоліо, 2001. 547 с.
Евріпід. Трагедії / Пер. з давньогрец. А. Содомори та Н. Ващишина. Львів : Апріорі, 2023. 607 с.

Література

Козовик І. Я., Пономарів О. Д. Словник античної міфології. Київ : Наукова думка, 1985. 236 с.
Dallas I. Oedipus and Dionysus. Granada : Freiburg Press, 1991. 82 p.
Gantz T. Mythes de la Grèce archaïque. Paris : Éditions Belin, 2004. 1416 р.
Міфи давньої Греції. Київ : Країна мрій, 2009. 382 с.
Graves R. The Greek Myths: The Complete and Definitive Edition. London : Penguin Books Limited, 2017. 782 p.