Солея

Солея з амвоном (позначена жовтим кольором) перед іконостасом (позначено червоним кольором) на плані українського мурованого православного собору доби бароко

Солея без амвона (позначена жовтим кольором) перед іконостасом (позначено червоним кольором) на плані українського дерев’яного православного собору

Солея́ (середньогрец. σολιέα — підвищення посеред храму, від лат. solіum — трон, престол) — підвищення перед іконостасом у християнській церкві.

Солея розташована на 1–3 східця вище, ніж підлога в основній частині церкви, і зазвичай на одному рівні з підлогою у приміщенні вівтаря. Утворює вузьку смугу, що проходить уздовж іконостасу з його лицевого боку, зверненого до вірян.

Призначено для перебування і пересування церковного кліру (єпископів, священників, дияконів, паламарів) під час богослужінь з тим, щоб у разі значного наповнення людьми церковного приміщення їм би не доводилося пробиратися через щільний натовп мирян. У православних і греко-католицьких церквах України солея завширшки 1,0–1,5 м. У православних церквах країн Балканського півострова солея вужча: 0,7–1,0 м. У центрі солеї перед царськими вратами іконостасу є виступ уперед, що в плані утворює напівколо (у добу бароко застосовували й геометрично складніші форми). Це передвівтарний амвон. З нього читають Євангеліє, молитви, виголошують проповіді, дають причастя тощо. Обабіч солеї зазвичай містяться кліроси. Солея від решти церковного приміщення може бути відділена низенькою ажурною огорожею, балюстрадою, ґратами.

Функція солеї полягає у просторовому розмежуванні вівтаря і решти церковного приміщення. Підвищення вівтаря і солеї над рівнем підлоги храму вказує на вищий ранг, особливу святість цих частин церкви, доступних не кожному. Водночас солея завдяки діям церковного кліру символічно поєднує сакральний, божественний простір вівтаря, малодоступний для простих мирян, із рештою церковного простору, в якому перебувають усі віряни.

Література

Тимофієнко В. Архітектура і монументальне мистецтво: терміни і поняття. Київ : Інститут проблем сучасного мистецтва ; Головкиївархітектура, 2002. С. 287–388.