Епейрогенез

Епейрогене́з (від грец. ἤπειρος — континент і генез), епейрогенічні рухи — безперервні повільні підняття й опускання земної кори, які зумовлюють утворення форм рельєфу планетарного порядку і не супроводжуються значним порушенням первинної шаруватості гірських порід.

Історична довідка

Термін «епейрогенез» уперше в науковій літературі вжив наприкінці 19 ст. геолог Г. К. Ґілберт (1843–1918; США), позначивши ним повільні вертикальні рухи земної кори, що охоплюють великі ділянки материкових мас без інтенсивної складчастості. Концептуальні передумови цього поняття простежуються у працях 1870 О. Пешеля (1826–1875; Німеччина) і 1873 Дж. Д. Дани, які описували «великомасштабні підняття та опускання материків» у межах континентальної тектоніки. Термін набув розвитку в працях 1888 А. Гайма (1849–1937; Швейцарія), який розмежував орогенічні (складчасті) та епейрогенічні (плавні) рухи в тектонічних побудовах.

Геолог Г. Штілле (1876–1966; Німеччина) у 1910–1930-х систематизував поняття епейрогенічних рухів як повільних вертикальних підняттів і опускань великих ділянок земної кори, на противагу орогенічним (складчастим, горотвірним) процесам. Ідеї Г. Штілле розвинув А. Голмс, який пов’язував епейрогенічні рухи з глибинною конвекцією мантії.

У середині 20 ст. вивченню епейрогенезу присвячено праці А. Архангельського (1879–1940; тепер РФ), О. Гінтова, Д. Найдіна (1919; тепер Україна — 2009; РФ), М. Шатського.

Українські вчені зробили значний внесок у вивчення епейрогенічних рухів у межах Українського кристалічного щита (УКЩ), Донецького вугільного басейну, Карпат, Причорномор’я. О. Гінтов досліджував неотектонічні та епейрогенічні рухи УКЩ, Є. Шнюков та В. Старостенко вивчали глибинні причини епейрогенічних деформацій і взаємозв’язок із мантійними процесами, А. Чекунов у 1960–1990-х розвивав концепцію епейрогенічного підняття УКЩ та Причорномор’я. Науковці української школи геотектоніки, створеної у 1980–2000-х в Інституті геологічних наук НАН України, розглядали епейрогенічні рухи як основну форму прояву платформного етапу розвитку літосфери; показали їхню циклічність і зв’язок із магматизмом та глибинними тектонічними структурами; ввели поняття «епейрогенічного куполу» для опису великих піднять (УКЩ, Волино-Подільська височина); створили карти епейрогенічних рухів України.

Характеристика

На відміну від орогенезу, для якого характерне інтенсивне складкоутворення та горотворення, епейрогенез протікає переважно в межах платформ і щитів, спричинює підняття або опускання континентальних ділянок. Широкі центральні частини континентів називають кратонами. Епейрогенез спричинений силами, що діють уздовж радіуса Землі (подібні до тих, що спричиняють ізостазії та розломи в літосфері).

Епейрогенний рух буває постійним або тимчасовим. Тимчасове підняття може відбуватися над тепловою аномалією через конвекцію аномально гарячої мантії та зникає, коли конвекція зменшується. Постійне підняття може виникати, коли магматичний матеріал ін’єкціюється в земну кору, а кругове або еліптичне структурне підняття (тобто без складчастості) на великому радіусі (від десятків до тисяч км) є однією з характеристик мантійного шлейфу.

Наслідки і приклади

Епейрогенні рухи можуть змінювати напрямок течії річок і створювати вододіли шляхом викривлення земної кори (відхилення р. Еріданос в епоху пліоцену підняттям Південношведського купола; сучасні вододільні лінії між річками Лімпопо та Замбезі на Півдні Африки). Південношведський купол неодноразово піднімався та опускався під дією епейрогенезу, що призвело до підняття, нахилу та часткової ерозії субкембрійського пенеплену.

Епейрогенез зумовив підняття півдня Скелястих гір із 1 300 м до 2 000 м, починаючи з еоцену (пояснюють нагріванням літосфери внаслідок витончення та вторгненням середньотретинних батолітів відносно низької щільності).

У межах України епейрогенез відіграв важливу роль у формуванні структур УКЩ, Дніпровсько-Донецької западини, Донбасу, Карпат і Причорноморської западини. За геофізичними та морфоструктурними даними, швидкість сучасних епейрогенічних рухів у межах України становить 1–5 мм/рік.

Ундації

Ундації — різновид проявів епейрогенезу; хвильові вигини земної кори, що охоплюють великі площі та супроводжуються утворенням великих западин і піднять, а також трансгресії та регресії моря. Утворюються дуже повільно. Геолог Р. ван Беммелен (1904–1983; Нідерланди) поклав уявлення про ундації в основу теорії тектогенезу.

Виділяють 5 класів ундацій:

• мегаундації (розмір поперечника 100 00 км, нижня мантія; приклад — мегаундації Індійського океану);
• геоундації (1 000 км, астеносфера; геосинкліналі типу Тетіса, Бермудської гряди);
• мезоундації (100 км, нижня тектоносфера — інтрагеосинклінальні гірські хребти, острівні дуги);
• малі фундації (10 км, земна кора — гнейсові куполи Фінляндії, Зондський купол на о. Ява);
• локальні фундації (1 км, верхня тектоносфера — Соляні та осадові діапіри з синкліналями).

Література

1. Peschel O. Physische Erdkunde. Leipzig : Duncker & Humblot, 1870. P. 115–118.
2. Dana J. D. Manual of Geology. 2nd ed. New York : Ivison, Blakeman ; Taylor & Co., 1873. P. 32–35.
3. Heim A. Handbuch der Gletscherkunde und Glazialgeologie. Stuttgart : J. Engelhorn, 1888. 560 р.
4. Gilbert G. K. Lake Bonneville (U. S. Geological Survey Monograph I). Washington : Government Printing Office, 1890. P. 214–215.
5. Stille H. Grundfragen der vergleichenden Tektonik. Berlin : Gebrüder Borntraeger, 1924. 443 s. URL : https://www.ebay.de/itm/326078358188?srsltid=AfmBOorfOXmlYQaXU7Z6NjqTx7OQrxbtuXWUFGMfTCwC5rqn1BYKicDM
6. Holmes A. Principles of Physical Geology. London : Thomas Nelson and Sons, 1944. 532 p. https://archive.org/details/in.ernet.dli.2015.537362
7. Umbgrov J. H. F. The Pulse of the Earth: A Geophysical Sketch of the History of the Earth. The Hague : Nijhoff, 1947. 358 р. URL : https://www.cambridge.org/core/journals/geological-magazine/article/abs/pulse-of-the-earth-by-j-h-f-umbgrove-second-edition-pp-xxii-358-with-204-textfigures-and-11-maps-and-tables-the-hague-martinus-nijhoff-1947-price-20-gilders/FC7EF14DCABF0B238874F78EA2DA2C13
8. Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / За ред. В. С. Білецького. Донецьк : Донбас, 2004. Т. 1. 640 с.
9. Flament N., Gurnis M., Müller R. D. A review of observations and models of dynamic topography // Lithosphere. 2013. Т. 5, № 2. С. 189–210.
10. Гінтов О. Б., Шевчук В. В. Структурованість Українського щита та особливості ранньодокембрійського розломоутворення на прикладі Голованівської шовної зони. Київ : Інтерсервіс, 2017. 153 с.

Автор ВУЕ

В. С. Білецький

Покликання на цю статтю: Білецький В. С. Епейрогенез // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Епейрогенез (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 27.11.2025