Держава унітарна
Держа́ва уніта́рна (від фр. unitaire, пов’язане з лат. ūnitās «єдність, єдине ціле», утвореним від лат. ūnus «один») — проста, єдина з точки зору територіальної моделі організації влади держава, поділена на адміністративно-територіальні одиниці (області, округи, провінції, департаменти, воєводства, графства тощо), які не мають суверенних прав.
Характеристика
Для унітарної держави характерні такі ознаки:
1) територія держави є єдиною й складається з адміністративно-територіальних одиниць, позбавлених політичної самостійності й керованих із загальнодержавного центру через однакові місцеві органи влади; унітарна держава обмежує права територій та їх органів переважно вирішенням місцевих справ неполітичного характеру (місцеві міські й сільські ярмарки, благодійні установи, санітарні й лікарняні служби, ремісниче й професійне навчання, туризм і готельна справа, транспорт, дорожні й водопровідні роботи, сільське господарство й ліси, полювання, рибальство, управління у сфері охорони навколишнього середовища, музеї, спорт, дозвілля тощо);
2) єдина конституція як основний закон, що визначає основи суспільного ладу й правового становища особи;
3) єдина система законодавства, згідно з якою тільки акти центральних органів влади мають ранг закону (акту вищої юридичної сили); місцеві органи влади мають право здійснювати правове регулювання питань, що мають локальне значення, але їхні акти є підзаконними, виданими в межах встановленої державою компетенції і не можуть суперечити законам;
4) єдина судова система, що здійснює правосуддя на території держави, керуючись єдиними нормами матеріального й процесуального права; судові органи, які створюють в адміністративно-територіальних одиницях, що є ланкою єдиної централізованої судової системи;
5) єдина правова система (місцеві органи управління зобов’язані застосовувати у відповідних адміністративно-територіальних одиницях нормативні акти, які застосовують центральні органи виконавчої влади);
6) єдина система вищих органів державної влади (глава держави, уряд, парламент) переважно однопалатний, бікамералізм трапляється рідко й зазвичай пов’язаний з історичним розвитком тієї чи іншої держави), юрисдикція яких поширюється на територію всієї країни;
7) обов’язкова для всіх адміністративно-територіальних одиниць загальна податкова й кредитна політика;
8) єдині громадянство й державна символіка;
9) функціонує одна валютна система, одна армія тощо;
10) зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи, що офіційно представляють країну на міжнародній арені.
Різновиди та особливості
Залежно від правового статусу внутрішньо-територіальних утворень держави виділяють прості, змішані (ускладнені) й складні, централізовані, децентралізовані й відносно централізовані унітарні держави. Простими називають унітарні держави, які складаються тільки з адміністративно-територіальних одиниць, які мають однаковий правовий статус (напр., Алжир, Ісландія, Йорданія, Колумбія, Ліван, Польща). Змішані (ускладнені) унітарні держави мають у своєму складі одну або кілька адміністративно-територіальних одиниць, наділених статусом адміністративно-територіальних автономій (особливий статус території або організації в державі, що передбачає широкі можливості самостійно вирішувати внутрішні проблеми поза межами прав і повноважень держави або організації, до складу яких входить ця самоврядна одиниця). Найчастіше статус автономії надають тим частинам унітарної держави, які відрізняються від інших за національним складом і географічним положенням (напр., Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль, Китай, Португалія, Україна, Фінляндія).
Складні (регіоналістські або унітарні держави з елементами федералізму) мають у своєму складі політичні автономії (одну або кілька) зі статусом самоврядних державних утворень, із власним урядом, парламентом (представницькі органи влади із законодавчими повноваженнями щодо питань місцевого значення, напр., Італія, Іспанія). Залежно від обсягу повноважень органів публічної влади автономії, розрізняють політичну й адміністративну автономії. Органи публічної влади політичної автономії володіють певним суверенітетом у вирішенні широкого переліку управлінських питань місцевого життя. Правове становище політичних автономій за обсягом повноважень і компетенції можна порівняти з правовим становищем суб’єктів федерації. У компетенцію органів публічної влади адміністративної автономії входить вирішення вузького кола питань, пов’язаних переважно з використанням мови національна меншина|національної меншини, що компактно проживає на території автономії, а також збереження й розвиток національної самобутності цієї меншини.
У централізованих унітарних державах усі ланки адміністративно-територіального поділу призначають представники уряду або президента, які одноосібно здійснюють управління на місцях (напр., Польща, Туреччина, Японія). У бюрократично централізованих державах очолюють місцеві органи державної влади призначені центром чиновники, яким підпорядковуються місцеві органи самоврядування. Демократична форма централізації допускає великий ступінь самостійності виборних місцевих органів державної влади у вирішенні їхніх регіональних питань. У децентралізованій унітарній державі управління в межах адміністративно-територіальних одиниць здійснюють виборні представницькі органи або посадові особи, яких обирає населення (напр., Велика Британія, Італія), вони мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. Автономії мають внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися певною самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони приймає парламент автономії в межах визначеної компетенції (головним чином у порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією). Сутність відносно децентралізованої унітарної держави полягає в тому, що у провінціях, департаментах тощо утворюють два органи: посадова особа, призначена урядом або президентом (префект) як представник державної влади, і орган місцевого самоврядування — обрана населенням рада у свою чергу обирає мера (напр., Франція).
Властива всім унітарним державам централізація виявляється в різних формах і різною мірою. В одних країнах взагалі відсутні муніципальні органи й адміністративно-територіальними одиницями керують призначені агенти центральної влади; такі держави належать до централізованих (напр., Єгипет, Таїланд, Туреччина, Японія), в інших (напр., Болгарія, Франція) поряд із місцевими виборними органами самоврядування діють і представники центральної влади (це відносно децентралізовані країни). Існують держави, де зовсім немає призначених на місця представників уряду, що володіють загальною компетенцією з управління. У таких країнах особливо розвинене місцеве самоврядування, вони належать до децентралізованих унітарних держав (напр., Велика Британія, Нова Зеландія, Іспанія, Італія).
Для переважної більшості сучасних унітарних держав основним територіальним поділом є політико-адміністративний. Поряд із ним у низці країн є адміністративно-територіальні одиниці як загального типу, де діють органи загальної адміністрації, так і спеціального, де діють спеціалізовані державні органи (судові округи). Кількість ступенів політико-адміністративного поділу залежить від чисельності населення й розмірів території країни, однак іноді в менших країнах кількість ступенів більша, ніж у більших (напр., Велика Британія має три рівні територіального поділу, Франція — чотири).
Серед факторів сприяння становленню унітарної держави і її тривалій стійкості, варто відзначити:
1) однорідність населення або значне переважання одного культурно-історичного й національного типу населення, що включає в себе єдність мови (близькість мов, діалектів), історії (наукової й міфологічної), релігії (існування провідної «державної» релігії або співіснування неантагоністичних релігій); схожість масового менталітету (світосприйняття й поведінки), який включає в себе як раціональні, так і підсвідомі, ірраціональні, автоматично-традиційні аспекти;
2) сильний зовнішній тиск (загроза); спільність зовнішніх завойовницьких завдань, національна гордість переможців (напр., Стародавній Рим, Іспанія в 15–16 ст.), спільність перед «викликом історії»;
3) створення єдиного економічного простору (територіальна спеціалізація, розподіл праці); єдність і багатство ресурсів; відсутність внутрішніх митних бар’єрів; єдність оподаткування; єдина валюта; захист від зовнішньої економічної експансії (протекціонізм для вітчизняної економіки); єдине правове поле в економіці; загальні вигоди від використання колоній;
4) історично сформована стійка повага до влади, до еліти всіх видів, уміння добровільно їй підкорятися, розуміння не тільки власної користі, а й загальної.
Серед основних факторів, що послаблюють централізований державний устрій:
1) різні історії, культури, мови, релігії, менталітет;
2) відчуття регіонами (частинами) невигідності об’єднання з економічних причин; 3) насильницьке (неприродне) приєднання в минулому частин унітарної держави;
4) невдоволення населення рівнем життя, віра у швидке вирішення всіх проблем у своїй окремій державі (регіоні);
5) низька політична культура населення.
Історична довідка
Історичними прикладами унітарної держави можна назвати деспотії Стародавнього Сходу, поліси Стародавньої Греції, Римську імперію. Після розпаду Римської імперії на її території протягом середньовіччя існувало безліч дрібних областей. Правителі і дрібних, і великих утворень тяжіли до унітаризму. Від епохи Відродження (14 ст.) упродовж Нового часу (кінець 16 — кінець 19 ст.), у Європі відбувалися процеси складання великих унітарних держав, які довели свою перевагу перед тимчасовими «спілками» дрібних держав. Сильні унітарні держави, захопивши ресурси практично всієї планети, перетворилися на колоніальні імперії (напр., Велика Британія, Іспанія, Нідерланди, Франція), довгий час визначали долю світу. Водночас роздробленість надовго загальмувала політичний і економічний розвиток таких країн, як Італія та Німеччина, які об’єдналися тільки на початку 1870-х. Незважаючи на сильну дію відцентрових сил, унітарні держави довели свою стійкість. Станом на 2024 унітарна форма державного устрою є домінантною у світі.
Література
- Міщук В. В. Витоки дослідження форми територіального устрою держави: методологічний аспект // Університетські наукові записки. 2010. № 3. С. 23–28.
- Міщук В. В. До питання визначення ознак унітарної держави // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. 2010. № 4. С. 33–39.
- Міщук В. В. Унітаризм як принцип державного устрою // Університетські наукові записки. 2010. № 4. С. 12–16.
- Ляшенко О. Унітарна держава // Політична енциклопедія / Гол. ред. Ю. Левенець. Київ : Парламентське видавництво, 2011. С. 737.
- Год Н. В., Швець Л. М. Унітарність як оптимальна форма державного устрою України // Історична пам’ять. 2015. Вип. 32. С. 149–151.
- Явір В. А. Україна унітарна: аналіз цивілізаційного вибору форми державного устрою // Політикус. 2020. Вип. 5. С. 166–171.
- Скрипнюк О. В., Богів Я. С. Українська унітарна держава: принципи територіального устрою,характерні ознаки, специфіка децентралізації // Альманах права. 2023. Вип. 14. С. 11–19.
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Дем’яненко Б. Л. Держава унітарна // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Держава унітарна (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 19.07.2024
