Григорій Синаїт

Григорій Синаїт. Грецька ікона

Григо́рій Синаї́т (грец. Γρηγόριος ὁ Σιναΐτης; близько 1268, м. Клазомени, тепер не існує, територія м. Урла, провінція Ізмір, Туреччина — 27.11.1346, ймовірно Парорійський монастир, тепер не існує, руїни неподалік с. Воден, Ямбольська обл., Болгарія) — релігійний діяч, аскет, богослов-містик, духовний письменник, представник пізньовізантійського ісихазму, православний святий.

Життєпис

Біографічні відомості про життя подвижника, а також його богословська спадщина досліджені недостатньо. Окремі фрагменти життєпису Григорія Синаїта були записані його учнем і другом Патріархом Константинопольським Калістом І (1350–1354, 1355–1363).

Походив із заможної родини, яка забезпечила йому гарну освіту. Ймовірно після 1282 попав у турецький полон, опинився в Лаодікеї (тепер не існує, руїни неподалік м. Денізлі, Туреччина), де його викупили місцеві християни, вражені церковними співами полонених рабів.

Служіння церкві розпочав на о. Кіпрі як послушник. Згодом приєднався до чернечої громади монастиря Святої Катерини біля гори Сінай, де прийняв велику схиму. Спочатку виконував послух кухара та пекара, з часом проявив себе як знавець текстів Святого Письма та каліграф.

Обравши долю мандрівного ченця-проповідника, подорожував Палестиною, відвідав м. Єрусалим, деякий час перебував на о. Криті. Пізніше відвідав більшість монастирів Афону (Святої Гори), а також місця перебування подвижників, переймав їхній молитовний досвід. На Афоні Григорій Синаїт заснував кілька келій, знайшов учнів і прихильників, що відкрило перспективу поширення молитовної практики «розумного діяння» та продовження традиції ісихазму, відомого у візантійській духовній культурі ще з 4–7 ст.

Руїни Парорійського монастиря, Болгарія

Після чергового нападу турків-османів Григорій Синаїт вимушено рятувався втечею через м. Фессалоніки (тепер м. Салоніки, Греція), острови Хіос і Мітілену до м. Константинополя. Звідти попрямував до м. Созополя (тепер Болгарія), 1325 створив Парорійську обитель у прикордонній з Візантією місцевості (гірський масив Странджа). Але й тут не почувався у безпеці перед набігами турків, тому знову повернувся до м. Константинополя, а звідти — на Афон. У 1335, після 10-літнього періоду поневірянь, завдяки покровительству царя Болгарії Івана Александра (правив у 1331– 1371), осів у заснованому ним на Парорії монастирі (1335), де провів решту життя.

Праці

В останні роки життя у Парорійській пустині наставляв учнів і сподвижників, укладав богословські праці, в яких розкривав зміст доктрини ісихазму, надавав духовні поради ченцям.

Дійшло 5 творів Синаїта (сукупно містять 175 т. з. глав — коротких, на абзац, текстів). Найвідоміший — збірник «Вельми корисні глави, розташовані акровіршами» (близько 140 глав). З-поміж інших: «Про безмовність і молитву», «Про безмовність і два способи молитви», «Як безмовному належить сидіти при молитві й не завершувати її поспіхом» («Напучування ісихастам»). Праці містять догматичні орієнтири щодо можливості створення «духовного мосту» між Богом і людиною, а також поради з досягнення суголосного з Божим провидінням життя. Шляхом до нього містик вважав переживання «Божого світла», відчуття нерукотворної енергії, подібне до Фаворського світла (Мт. 17: 1–2) та невід’ємне від Ісусової молитви.

Григорію Синаїту приписують авторство кількох тропарів до Святої Трійці, літургійних канонів, а також гімну «Достойно є» до Пресвятої Трійці, який співають опівночі на Великдень.

Переклад 5 відомих праць Григорія Синаїта новоцерковнослов’янською мовою здійснив Паїсій Величковський, праці увійшли до авторитетного збірника православної патристики «Добротолюбство» (перше видання 1793).

Визнання

Григорій Синаїт визнаний одним із найавторитетніших проповідників ісихастського вчення, цінностей аскетично-умоглядно-молитовного життя монахів. Заснування Парорійської обителі у прикордонні між Візантією й Болгарією спричинило значимий вплив на сербську, болгарську, македонську релігійну культуру. Парорія, попри нетривале існування (до 1350), стала одним із головних центрів т. з. Православного відродження, де набували богословський і аскетичний досвід віряни різного етнічного походження (утворені тут 4 лаври свідчать про чисельність чернецтва).

Учні і послідовники Григорія Синаїта дбали про поширення його богословського вчення і праць із Балкан всією православною ойкуменою. До таких сподвижників належали Феодосій Тирновський (бл. 1300 — 1363), Роміл Відінський (Бдінський, Святогорець; 1330–1385), Євтимій Тирновський, Кипріан (майбутній перший митрополит Київський, Литовський і всієї Русі), Каліст (майбутній візантійський патріарх) та ін. Повчання Синаїта вплинули на аскетичні традиції Візантійської, Болгарської, Сербської, Київської церков.

Своєю діяльністю подвижник здобрив ґрунт для богослов’я Григорія Палами.

Канонізований у православ’ї як святий. Елладська, Румунська православні церкви відзначають день пам’яті св. Григорія Синаїта 27 листопада, Православна церква України — 21 серпня, а також згадують у Соборі усіх преподобних і богоносних отців (перехідне свято).

Додатково

• Своїм учням Григорій Синаїт радив читати «тільки такі книги, які повчають про внутрішнє життя, тверезіння духа та молитву», головно Івана Ліствичника, Ісаака Сирина, Максима Сповідника, Симеона Нового Богослова та ін.
• Після звернення Григорія Синаїта до болгарського царя Івана Александра по допомогу, той виділив кошти для будівництва храмів, келій, передав у власність синаїтам земельні угіддя, наказав для охорони монастирів звести вежу (пірг). Цю вежу, що надала головній обителі подобу фортеці, згодом названо піргом Синаїта. У такий спосіб був утворений сакральний центр (подібно до Афону та Синаю), що став взірцем для наслідування при будівництві православних обителей у країнах Візантійської співдружності у 14–15 ст.

Джерела

• Migne J.-P. Patrologiae cursus completus : in 221 vol. Paris : Apud Garnier, 1844–1864. Т. 150.
• У к р. п е р е к л. — Добротолюбіє : у 5 т. / Пер. Філарета (Денисенка). Київ : Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2008. Т. 5. 599 с.
• Добротолюбіє, або Слова й глави священного тверезіння, вибрані з творів святих і богонатхненних отців / Пер. С. Матіяш. Львів : Свічадо, 2021. С. 109–157.

Література

1. Киселков В. Сл. Средневековна Парория и Синаитовият монастир // Сборник в честь на В. Н. Златарски. София : [Б. и.], 1925. С. 105–118.
2. Ware T. Metropolitan Kallistos. The Jesus Prayer in St. Gregory of Sinai // Eastern Churches Review. 1972. Vol. 4. P. 3–22.
3. Hisamatsu Е. Gregorios Sinaites als Lehrer des Gebetes. Altenberge : Oros, 1994. 479 р.
4. Кабанець Є. Печерна аскеза // Людина і світ. 1999. № 3–4. С. 49–55. URL: https://risu.ua/pecherna-askeza_n39810

Автор ВУЕ

С. І. Присухін

Покликання на цю статтю: Присухін С. І. Григорій Синаїт // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Григорій Синаїт (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 21.03.2024