Вернадський, Георгій Володимирович

Верна́дський, Гео́ргій Володи́мирович (англ. Vernadsky, George; 01.09.1887, м. Санкт-Петербург, тепер Росія — 12.06.1973, м. Нью-Гейвен, шт. Коннектикут, США) — історик, історик права, правознавець, один із засновників євразійства, професор Пермського, Таврійського (обидва — з 1918), Єльського (з 1931) та ін. університетів. Син В. Вернадського.

Вернадський, Георгій Володимирович
Народження	01.09.1887
Місце народження	Санкт-Петербург
Смерть	12.06.1973
Місце смерті	Нью-Гейвен
Alma mater	Московський державний університет імені М. В. Ломоносова
Місце діяльності	Росія, Україна, Чехія, США
Напрями діяльності	історія, історія держави і права, історія України
Традиція/школа	євразійство

Життєпис

Освіта та початок кар'єри (до 1917)

1905 закінчив 5-ту московську класичну гімназію із золотою медаллю. 1905–1910 навчався на історико-філологічному факультеті Московського університету (тепер Московський державний університет імені М. В. Ломоносова). Під час Революції 1905–1907 стажувався в Німеччині (Берлінський університет і Фрайбурзький університет; 1905–1906).

1913 переїхав до м. Санкт-Петербурга й розпочав підготовку до складання магістерських іспитів при Санкт-Петербурзькому університеті під керівництвом історика С. Платонова. Склавши іспити (1914), став приват-доцентом кафедри російської історії цього закладу. Викладав російську історіографію, вів просемінари з історії російського дворянства та масонства (1914–1917).

Період 1917–1920

Після Лютневої революції 1917 займався культурно-просвітницькою діяльністю, редагував газету «Сільський вісник» («рос. Сельский вестник»). У вересні 1917 — липні 1918 виконував обов’язки професора російської історії новоствореного Пермського університету (тепер Пермський державний університет). У жовтні 1917 захистив магістерську дисертацію з історії російського масонства 18 ст. в м. Петрограді (тепер м. Санкт-Петербург). З літа 1918 викладав у м. Сімферополі у філії Імператорського університету Святого Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка), перетвореній на Таврійський університет (тепер Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського). Досліджував історію Давньої Русі, Золотої Орди, історію права та правові системи Русі. У вересні — листопаді 1920 очолював управління у справах преси в уряді генерала П. Врангеля в Криму.

Еміграція: європейський період (1920–1927)

У листопаді 1920 емігрував. Жив у містах Константинополі (тепер м. Стамбул), Афінах. Від 1922 — професор історії руського права російського юридичного факультету при Карловому університеті в м. Празі. Досліджував державу як елемент цивілізації та проблеми культури правової. Зблизився з істориком візантійського і давньоруського мистецтва Н. Кондаковим (1844; тепер Росія — 1925; тепер Чехія); після його смерті 1925 став співзасновником наукового центру «Seminarium Kondakovianum». У м. Празі долучився до євразійського руху, співпрацював з його лідерами П. Савицьким і М. Трубецьким.

Еміграція: американський період (1927–1973)

1927 на запрошення історика М. Ростовцева переїхав до США. Працював у Єльському університеті: асоційований дослідник історії (1927–1946), професор російської історії (1946–1956). Від 1956 — заслужений професор у відставці.

Підтримував контакти з Українською вільною академією наук у м. Нью-Йорку та провідним діячем української діаспори в Америці Л. Мишугою. Сприяв виданню англійською мовою «Історії України» М. Грушевського, написав передмову до видання (1941). Згодом виступив на захист як книги, так і Українського народного союзу, проти якого Федеральне бюро розслідувань інспірувало розслідування за нібито пропаганду «фашистських» поглядів М. Грушевського.

Під час Другої світової війни читав лекції військовим, брав участь у гуманітарній підтримці Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

За сумісництвом викладав у Гарвардському університеті, Балтиморському, Колумбійському університеті (1949–1950), Чиказькому університеті. Співпрацював з організацією «Архіви досліджень людських взаємин» («англ. The Human Relations Area Files»; з 1949). Почесний доктор Колумбійського університету (з 1958).

Діяльність

Основні праці

Автор приблизно 200 праць, дві третини з яких (понад 140) належать до американського періоду діяльності. Значну частину студій після 1991 перевидано на пострадянському просторі.

Перше визнання здобув за видані в м. Празі 1927 «Нариси руської історії» (рос. «Начертания русской истории»; 2-ге вид. із назвою «Історія Росії», «англ. A History of Russia», США, 1929). Цю працю неодноразово перевидавали, її перекладено івритом, нідерландською мовою, іспанською мовою.

1943–1958 опубліковано п’ятитомну «Історію Росії» (внгл. «A History of Russia»), що стала помітною подією в англомовній історичній науці та мала на неї вплив. На замовлення Єльського університету працю запланували перевидати в 10 томах у співавторстві з М. Карповичем (1888; тепер Грузія — 1959; США). Вернадський мав підготувати перші томи, однак проєкт залишився незавершеним.

Підготував працю «Російська історіографія. Історія» («англ. Russian Historiography: A History»; опубліковано 1978), доповнену бібліографією його праць і аналітичним біографічним нарисом, які підготував історик, професор Кембриджського університету М. Андреєв (1908; тепер Росія — 1982; Велика Британія).

Євразійська концепція

Один із перших представників історико-світоглядного напряму концепції євразійської історико-культурної спільності, в основі якої ідея серединного материка — Євразії. Він не об’єднує дві частини світу, а є явищем окремішнім від Європи та Азії з окремою цивілізацією — євразійською. Фактично продовжив концепцію культурно-історичних типів М. Данилевського — одного з останніх представників слов’янофільського руху (див. Словʼянофільство), а євразійську цивілізацію розумів як продовження слов’янського культурно-історичного типу.

Приділив увагу проблемі колонізації, зокрема російської колонізації Сибіру, запропонував концепцію тотального поширення цивілізації на всю доступну їй територію. Важливий елемент такої колонізації вбачав у взаємовпливі колонізаторів і тубільців. Наприклад, євразійська цивілізація є наслідком впливів на колонізаторів-слов’ян насамперед Візантійської імперії та Золотої Орди, а також інших менших європейських, уральських і сибірських народів. Не відкидав етнічного самовизначення народів у складі цивілізації.

Євразійство надалі перетворилося на реакційне, консервативне, а за сучасних реалій деструктивне явище. Воно стало однією з основ російського імперського ресентименту й ідеологічним виправданням агресії Росії проти України. Однак як історико-світоглядне явище 20 ст. воно мало низку позитивних рис. Зокрема, з ним пов’язують інтерес до вивчення впливу степових (печенізьких, мадярських, кіпчацьких, монгольських) та інших сусідніх східних і північних культур (фіно-угрів, чемерисів, казанських татар тощо) на середньовічне слов’янське суспільство й державність. В ідеях вченого чимало ознак, притаманних сучасним теоріям пізнання історії: цивілізаційній теорії, теорії «прикордоння», теорії метрополії та периферії тощо. Сучасні українські дослідники зауважують, що Вернадський заперечував ранньомонархічний характер Давньої Русі, її розуміння як окремої цивілізаційної моделі, що базувалася на принципах свободи й самоврядування, на твердженнях про розвиток тут «античних демократичних традицій грецького типу», народовладдя як ключового елементу політичного устрою, вагомої ролі віче тощо. На їхню думку, праці вченого можна використати для підтвердження історичної тяглості української державності, посилення концепції демократичного розвитку України через історичні паралелі, а також для спростування проросійських міфів історичних про Давню Русь як початковий етап московської державності. Водночас праці, написані в еміграції, позначені обмеженістю доступу до першоджерел і не завжди належним критичним ставленням до них.

Погляди на історію України

Погляди вченого на історію України в сучасній вітчизняній та іноземній історіографії розцінюють неоднозначно.

З одного боку, він не вважав українську історію самостійним явищем, а залучав її до власної схеми загальної російської історії. Так само й доробок українських учених розглядав у межах російської науки, залучив низку таких праць до своєї «Російської історіографії. Історії». Однак «російське» не зводив до «великоруського», а розумів ширше — як «загальноруське» або «євразійське». За записами Вернадського, на його концепцію російської історії вплинула «Історія України» М. Грушевського. У передмові до англомовного видання цієї праці (1941) підкреслив, що Україна — не Росія і не Польща, зазначив що Україна може стати центром Східної Європи.

Вчений є автором біографічної праці «Богдан, гетьман України» («англ. Bohdan, Hetman of Ukraine»; 1941). У Колумбійському університеті 1941 прочитав серію лекцій про історію України, які мали стати основою публікації «Києво-козацька доба в історії України» («англ. The Kievan and Kozak Period in Ukrainian History»), яка, однак, залишилася в рукописі. За наполяганням батька написав статтю про Угорську Русь.

Для Вернадського історія Давньої Русі й усієї України пов’язана з історією Росії в розумінні, притаманному імперській російській науці 19 ст. У ній немає місця національній історії, що, можливо, припустимо щодо давніх часів до появи національної самоідентифікації. На відміну від більшості попередників, Вернадський потрактовував історію Росії (тобто Євразії) як історію єдиної цивілізації, а не держави. Попри українське походження та добре знання історії України не був прихильником радикального українського руху; вважав можливим розвиток української культури в межах єдинодержавної Росії, на чому наголошує сучасна російська історіографія щодо творчості вченого. Втім, рішуче засуджував імперську політику сусідніх держав, зокрема підкреслював, що верхи української нації втрачали свої національні традиції під польським режимом у 16–17 ст. та під російським у 18–19 ст.

Внесок в історію права

Досліджував історію права. Автор розвідок про «Руську правду», русько-візантійські договори, Ясу Чингізхана та інші пам’ятки права. Переклав англійською мовою «Руську правду», Двинську, Псковську й Новгородську судні грамоти. Рушійною силою вітчизняного державотворення вважав «боротьбу лісу і степу».

Його схема «періодичної ритмічності державотворчого процесу» передбачала послідовне утворення великих держав (скіфів, гунів, монголів, Росії — СРСР) із подальшою їх руйнацією та утворенням натомість «системи держав». Відповідно в історії виокремлював періоди: спроби об’єднання лісу і степу (до 972), боротьба між лісом і степом (972–1238), перемога степу над лісом (1238–1452), перемога лісу над степом (1452–1696), об’єднання лісу і степу (1696–1917). На думку Вернадського, Росія — СРСР успадкувала «плоть держави» від Сходу, монголо-євразійської держави, а «дух держави», ідейну основу — від православ’я, Візантії. Народ — творець історії, але історичний процес має стихійний характер. Кожна народність психологічно й фізично впливає на навколишнє етнічне та географічне середовище. Від сили такого тиску і від сили опору йому залежать створення та доля держави.

Нагороди і визнання

Від 1965 довічний почесний президент Американської асоціації сприяння слов’янським дослідженням (від 2010 — Асоціація слов’янських, східноєвропейських і євразійських досліджень, англ. Association for Slavic, East European, and Eurasian Studies; ASEEES). Лауреат премії цієї асоціації «За видатний внесок у слов’янські дослідження» (1970).

Додатково

Нащадок кількох відомих українських родів. Дід по батькові — І. Вернадський (1821; тепер Україна — 1884; тепер Росія), економіст і публіцист; батько — В. Вернадський, природознавець і мислитель; дід по матері — Старицький Єгор Павлович (1825–1899; тепер Україна), правник, сенатор; мати — Н. Вернадська (уроджена Старицька; 1862 або 1860; тепер Україна — 1943; тепер Казахстан), перекладачка, помічниця чоловіка в культурно-просвітній діяльності. Вернадські були пов’язані сімейними стосунками з родами Костянтиновичів, Короленків та Модзалевських.

Мемуарну й епістолярну спадщину (зокрема, щоденник) Вернадського зберігають у бібліотеці Колумбійського університету.

Праці

Lenin: Red Dictator. New Haven : Yale University Press, 1931. 351 p.
The Russian Revolution, 1917–1931. New York : Holt, 1932. 133 p.
Political and Diplomatic History of Russia. Boston : Little, Brown and Company, 1936. 500 p.
Bohdan, Hetman of Ukraine. New Haven : Yale University Press, 1941. 150 p.
Preface // Hrushevsky M. A History of Ukraine / Ed. by O. Fredericksen. New Haven : Yale University Press, 1941. P. 5–14.
A History of Russia : in 5 vol. New Haven : Yale University Press, 1943–1967.
Medieval Russian Laws. New York : Octagon Books, 1947. 106 p.
Essays in Russian History. Hamden : Archon Books, 1964. 317 р.
A Source Book for Russian History from Early Times to 1917 : in 3 vol. London; New Haven : Yale University Press, 1972.
Russian Historiography: A History. Belmont : Nordland Publishing Company, 1978. 575 р.

Література

Andreyev N. Appendix I // Vernadsky G. Russian Historiography: A History. Belmont : Nordland Publishing Company, 1978. Р. 513–527.
Смолій В. А. Георгій Вернадський і його внесок у розвиток євразійства // Наукові записки Інституту історії України НАН України. Київ : Інститут історії України НАН України, 1995. С. 102–115.
Усенко І. Б., Ковалевська О. Ф. Георгій Вернадський і його праці з історії української державності // Людина і політика. 2001. № 1 (13). С. 111–125.
Білоконь С. І. Георгій Вернадський і українська геополітична думка його доби // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. 2013. Вип. 18. С. 82–88.
Томазов В. Вернадські та їхні родичі // Краєзнавство. 2013. № 2. С. 147–152.
Halperin Ch. J. Discovering George Vernadsky // Journal of Modern Russian History and Historiography. 2018. Vol. 11. Is. 1. Р. 134–157.

Автор ВУЕ

Покликання на цю статтю: Усенко І. Б., Ромінський Є. В. Вернадський, Георгій Володимирович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Вернадський, Георгій Володимирович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 30.312.2025