Дисидент

Дисиде́нт (лат. dissidens, dissidentis — незгодний, віддалений, від лат. dissidere — не погоджуватися, розходитися, віддалятися, з лат. dis- — префікс, що означає роз’єднання, розділення та лат. sedēre — сидіти) — багатозначний термін.

Значення терміна

1) В історії християнства — особа, яка не визнає авторитету панівної церкви, критикує або заперечує правдивість її віровчення, правила здійснення або священний зміст релігійного культу та обрядів, їхнє богословське тлумачення тощо. Синоніми: віровідступник, єретик, розкольник, інакодумець.

Становлення терміна сягає доби середньовіччя, коли єретиків і вільнодумців у середовищі Католицької церкви переслідувала інквізиція, а його поширення — періоду Реформації, коли відбулося оформлення протестних релігійних рухів, як-от лютеран (див. Лютеранство), реформатів (див. Реформатство), пресвітеріан, конгрегаціоналістів тощо. Членів таких рухів у Німеччині, Англії, Речі Посполитій називали нонконформістами, або дисидентами (в Англії — дисентерами, від англ. dissenters). Власне термін «дисидент» чи не вперше був офіційно використаний в тексті Акта Варшавської конфедерації 1573 на конвокаційному сеймі Речі Посполитої для виокремлення прибічників реформаційного руху. Пізніше ним позначали всіх некатоликів.

Після Берестейської церковної унії 1596 послідовників православ'я, які не приєднались до Католицької церкви, стали зневажливо називати дизунітами (пол. dyzunity, букв. — неуніти, тобто ті, хто не прийняв унію). Релігійні дисиденти тою чи тою мірою були гнані й переслідувані як панівною церквою, так і державною владою. 1768 на території Речі Посполитої з метою уникнення етноконфесійних конфліктів та запобігання втручанню Російської православної церкви в церковні справи католиків було заборонено називати некатоликів дисидентами, розкольниками, єретиками тощо.

2) У політичній історії та практиці 20 ст. — діяч, що перебуває у морально-політичній опозиції до панівної ідеологічної доктрини та пропагованих цінностей, до керівництва провладної партії, чинного уряду, політичного режиму. Поширення цього поняття, яке набуло виразно політичного змісту, пов’язують із появою авторитарних урядів у фашистській Італії, нацистській Німеччині, імперській Японії, франкістській Іспанії, Радянському Союзі тощо.

У СРСР термін часом застосовували до інакодумців ще у лавах більшовиків («більшовики-дисиденти»). Згодом — до осіб, які заперечували обґрунтованість комуністичної ідеології та політики, критикували радянське керівництво, репресивно-тоталітарний лад соціалістичної держави. Водночас політичні дисиденти не використовували цей термін щодо себе, радше тяжіли до самоназви «захисник прав людини».

У 1950‒1960-ті вже у контексті нових соціально-культурних і політичних реалій термін знову увійшов у вжиток. Дисидентами називали осіб, які в умовах тоталітарного радянського режиму відкрито протиставляли власні світоглядні переконання панівній комуністичній ідеології. Поняття «дисидент» увійшло в політичний лексикон загальнодержавних силових структур, ним позначали інакодумців — критиків системи, опозиціонерів, правозахисників (яких почасти іменували «відщепенцями», «відступниками» тощо). Останні зазнавали переслідувань, незаконного обмеження свободи, дискримінації, арештів і ув’язнень, часто — примусового лікування у психіатричних лікарнях, їх висилали за межі СРСР, позбавляли громадянства тощо. Тогочасний Кримінальний кодекс кваліфікував діяльність дисидентів як вияв антирадянської агітації та пропаганди, різновид злочинів проти держави (ст. 62, 138 та ін. КК УРСР).

Назагал у 1950‒1960-х ще не сформувалися передумови створення інституційно оформленого опозиційного руху, передусім ідеологічного й політичного. Ідейне багатоманіття проявів супротиву радянській владі об’єднував спільний знаменник — захист прав людини та її гідності, що давало перспективу опору ідеології конформізму. Загальною формулою дій і вчинків дисидентів став вислів: «Коли всі разом — то “за”, а коли кожен окремо — то “проти”». Правозахисна діяльність об’єднувала представників різних напрямів дисидентського руху — політичного, релігійного, національно-визвольного, філософсько-інтелектуального, мистецько-культурного.

Основними формами дисидентської діяльності були: збір і поширення забороненої компартійною владою інформації, публіцистика, малотиражне копіювання художньої літератури (див. Самвидав), публікація стенограм судових процесів, підготовка і поширення відкритих листів на захист незаконно обвинувачених, засуджених і репресованих осіб, організація демонстрацій, мітингів і зібрань. Загальна кількість дисидентів була нечисельною: за приблизними підрахунками, у союзних республіках діяло загалом близько 2 000 осіб (в Україні, Росії, Естонії, Литві, Латвії, меншою мірою у Вірменії та Грузії), але роль і значення діяльності кожного з них є непересічними для плекання цінностей свободи, гідності, громадянських прав, національного самоусвідомлення.

З-поміж найвідоміших представників українського дисидентського руху: Микола Вінграновський, Іван Гель, Семен Глузман, Микола Горбаль, Михайло та Богдан Горині, Алла Горська, Іван Дзюба, Іван Драч, Ігор та Ірина Калинці, Ярослав Лесів, філософ і громадський діяч Василь Лісовий (1937–2012), Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович, Василь Овсієнко, Михайло Осадчий, Євген Пронюк, Раїса та Микола Руденки, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко, поет і правозахисник Іван Сокульський (1940‒1992), Василь Стус, Степан Хмара, В’ячеслав Чорновіл, політичний діяч і правозахисник Олесь Шевченко (нар. 1940) та інші. Їхня роль у становленні й розвитку незалежної демократичної держави Україна (якщо не пряма, то опосередкована) була ціннісно значущою.

З проголошенням державної незалежності України 1991 прояви політичного дисидентства втратили своє первісне значення. Кримінальні статті, за якими переслідували дисидентів, було скасовано, розпочато процес реабілітації в’язнів сумління, відповідно до закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій» (1991).

3) В окремих країнах т. з. соціалістичного табору (наприклад, Угорщині) — «перебіжчик», людина, що незаконно перетнула державний кордон і втекла на Захід, або не повернулася із закордонної поїздки, звернулася за наданням політичного притулку в капіталістичній країні.

4) У широкому розумінні — інакодумець, опозиціонер, нонконформіст.

Цитати

«По-перше, дисидент — це передусім виразна позиція, виразна концепція, виразне бачення свого середовища і світу. По-друге, дисидент — це не той, хто шепчеться на кухні, увімкнувши кран, щоб не підслухали, а той, хто говорить те, що думає, і обстоює свої позиції, зокрема й ціною свого життя».

 Сверстюк Є. Вічний феномен дисидентства. Цит. за: Маринович М. Всесвіт за колючим дротом (Спогади і роздуми дисидента). Львів : Видавництво Українського католицького університету, 2016. С. 499.

«Дисидентський рух, хоча і містив політичний складник, але його підґрунтям був інтелектуально-культурний рух. Українська інтелігенція, скориставшись процесом десталінізації, … започаткувала нову спробу національно-культурного відродження, названого рухом «шістдесятники» … Це була інтелектуально-культурна модернізаторська діяльність людей, які мали мужність своєю творчістю чинити опір владі, що кваліфікувала їхню творчість як ідеологічно ворожу. Це привело до поєднання інтелектуально-культурного руху в громадсько-політичну та правозахисну діяльність. Дисидентський рух був націлений передусім на зміни в ціннісних переконаннях (убік пошанування особистості, духовності, правдивості та національно-культурної самобутності)».

 Лісовий В. Дисидентський рух в Україні // Україна: повернення часу. Політико-філософські роздуми / Упоряд. Н. Вельбовець, В. Лісова. Київ : Дух і Літера, 2019. С. 374.

«Одна заслуга дисидентів очевидна вже сьогодні. Вони стали каталізаторами усвідомлення того, що соціальні біди людей і їхня громадянська пасивність — це речі, тісно взаємопов’язані. Суспільство повинне захотіти одужати і цей процес має початися знизу, з душ людей, що прокинулися від громадянської сплячки. Людина рабської покори чекає, коли щасливе життя їй спустять з гори. Людина, гідна свого призначення, міняє себе саму, а відтак перетворює все суспільство».

 Маринович М. Всесвіт за колючим дротом (Спогади і роздуми дисидента). Львів : Видавництво Українського католицького університету, 2016. С. 409.

Література

1. Український правозахисний рух / Упоряд. О. Зінкевич. Торонто; Балтимор : Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1978. 477 с.
2. Рух опору в Україні: 1960-1990. Енциклопедичний довідник. 2-ге вид. Київ : Смолоскип, 2012. 896 с.
3. Маринович М. Всесвіт за колючим дротом (Спогади і роздуми дисидента). Львів : Видавництво Українського католицького університету, 2016. 536 с.
4. Дисиденти. Антологія текстів / Упоряд.: О. Сінченко, Д. Стус, Л. Фінберг; Наук. ред. О. Сінченко. Kиїв : Дух і Літера, 2018. 656 с.
5. Лісовий В. Дисидентський рух в Україні // Україна: повернення часу. Політико-філософські роздуми / Упоряд. Н. Вельбовець, В. Лісова. Київ : Дух і Літера, 2019. С. 373‒383.
6. Бабій М. Дисиденти релігійні // Українська релігієзнавча енциклопедія : в 4 т. / За ред. А. Колодного. Київ : Інтерсервіс, 2022. Том 1. С. 529.

Автор ВУЕ

С. І. Присухін

Покликання на цю статтю: Присухін С. І. Дисидент // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Дисидент (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 29.11.2024