Десталінізація

Десталінізація — процес ліквідації та розвінчання культу особи, політичної та ідеологічної системи, створеної в СРСР Й. Сталіним. Один із елементів періоду відлиги. Хронологічний діапазон процесу — 1953–1964. Суть кардинальних змін — часткова лібералізація суспільного життя.

Характеристика

Серед рис десталінізації:

1. засудження тоталітарного режиму та культу особи Й. Сталіна;
2. відмова партійно-державного керівництва СРСР від методів, за допомогою яких функціонували органи влади з кінця 1920-х;
3. припинення масових репресій;
4. початок реабілітації репресованих у 1930-х радянських партійних, військових діячів, учених.
5. часткова демократизація суспільства;
6. усунення імені Й. Сталіна з символічного простору; демонтаж пам’ятників Й. Сталіну;
7. розширення прав союзних республік в економіці та культурі та ін.

Етапи десталінізації

Відповідно до характеру діяльності вищого партійного керівництва щодо розвінчання культу особи Й. Сталіна увиразнюється кілька етапів десталінізації:

I. 1953–1956. Початок десталінізації. Загальна критика культу особи.

Сталінське керівництво було змінене після його смерті 05.031953. Керівні пости на той момент займали: М. Хрущов — перший секретар ЦК КПРС; Г. Маленков — очільник уряду Радянського Союзу і Л. Берія — голова МВС. Після ряду заходів з дискредитації Г. Маленкова найвпливовішим радянським політиком став М. Хрущов.

27.03.1953 видано Указ Президії Верховної Ради СРСР про амністію ув’язнених на строк до 5-ти років.

04.04.1953 оприлюднено рішення, за яким звільнили осіб, звинувачених у «Справі лікарів».

10.04.1953 ЦК КПРС скасував рішення від 09.11.1951 та від 27.03.1953 у «Справі мінгрельської націоналістичної організації».

У вересні 1953 видано Указ Президії Верховної Ради СРСР про право Верховного Суду переглядати за поданням генерального прокурора рішення колегій ОДПУ, «трійок» НКВС та особливої наради при НКВС–МГБ–МВС СРСР.

Усунення від влади і арешт одного з найближчих помічників диктатора — Л. Берії дозволило швидко і в основному безболісно провести реформу органів МВС СРСР — могутнього карального апарату, який забезпечував безперебійне функціонування радянської імперії. Відповідно до постанов Президії Верховної Ради СРСР від 13.03.1954 та Ради Міністрів СРСР від 12.03.1954 зі складу Міністерства внутрішніх справ СРСР було виділено Комітет державної безпеки (очолив І. Сєров, в Україні — В. Нікітченко) як самостійний орган при союзному уряді. Восени 1953 на базі II Головного управління МВС СРСР було створено Головне управління по охороні військових та державних таємниць в пресі. Аналогічній реорганізації було піддано ряд інших структурних підрозділів МВС СРСР. З системи органів МВС-КГБ повністю вилучались надані їм свого часу судові функції. Постановою президії Верховної Ради СРСР від 01.09.1953 скасовувались позасудові органи, зокрема «Особлива нарада» при Міністерстві внутрішніх справ СРСР (мала право виносити вироки навіть заочно). Позитивне значення мали заходи по підвищенню ролі прокурорського нагляду. Замість внутрішньої (відомчої) прокуратури МВС-МГБ в системі Прокуратури СРСР утворювався спеціальний відділ, що мав контролювати діяльність цих правоохоронних органів. Подальші кроки конкретизувала постанова ЦК КПРС від 19.01.1955 «Про заходи по дальшому зміцненню соціалістичної законності і посиленню прокурорського нагляду».

Прийнято важливі політичні рішення щодо реабілітації жертв незаконних репресій. Постановою ЦК КПРС від 04.05.1954 створювались центральні і місцеві комісії з перегляду справ осіб, засуджених 1934–1953 за політичними обвинуваченнями. Після XX з’їзду діяльність комісій істотно активізувалась. Наділені тимчасово правами Президії Верховної Ради СРСР вони могли здійснювати реабілітацію, помилування, зниження термінів ув'язнення; їх рішення не потребували додаткового затвердження. Вже на початок 1956 комісіями переглянуто 377 тисяч справ, звільнено 153506 чоловік, в тому числі на 14338 громадян справи повністю були припинені і всі вони у відповідності з законом реабілітовані.

30.04.1954 Верховний Суд СРСР реабілітував групу осіб, які були репресовані в «Ленінградській справі» (М. Вознесенський, О. Кузнецов та ін.).

22.11.1955 Верховний Суд СРСР скасував вироки в «Справі Єврейського антифашистського комітету» (ухвалено рішення про закриття справи).

Реабілітація жертв репресій перебувала в полі зору Прокуратури СРСР. За її протестами з 1954 по лютий 1956 Військовою колегією Верховного Суду СРСР було реабілітовано 7679 осіб; за 1954–1961— реабілітовано 737182 особи.

Процес реабілітації незаконно засуджених громадян поступово розгортався і в Україні. На 01.01.1955 обласні комісії по перегляду справ на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, створені відповідно до постанов ЦК КПРС від 04.05.1954 та ЦК КПУ від 11.05.1954, переглянули 37416 справ щодо 61366 осіб.

II. 1956–1961. Посилення десталінізації. Критика сталінських методів керівництва державою, культу особи, практики репресій.

На закритому засіданні XX з’їзду КПРС (25.02.1956) М. Хрущов виголосив промову «Про культ особи та його наслідки». У промові засуджувався диктаторський режим Й. Сталіна і створений ним культ особи, порушення принципів колективного керівництва в партії, зловживання владою. Наводилась статистика сфальсифікованих обвинувачень проти діячів партії у 1930-ті. М Хрущов порівняв політику керівництва країною В. Леніним та Й. Сталіним.

Також розкритиковано злочини, скоєні соратниками Л. Берії. Водночас спостерігалось дозування інформації про злочини сталінської доби та правда про сталінізм.

Однак непослідовність і обмеженість процесу десталінізації, хиткість і незавершеність демократичних перетворень другої половини 1950-х в СРСР в цілому, і в Україні зокрема, обумовили новий етап боротьби з будь-якими проявами інакодумства. Через кілька місяців після XX з'їзду КПРС вищим політичним керівництвом було прийнято ряд рішень, спрямованих на обмеження плюралізму думок і поглядів. Ці рішення націлювали партійні організації та правоохоронні органи на боротьбу з будь-якими проявами інакодумства (постанова ЦК КПРС «Про ворожі вилазки на зборах партійної організації теплотехнічної лабораторії Академії наук СРСР», лист ЦК КПРС «Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і присікання вилазок антирадянських ворожих елементів», затверджений постановою ЦК КПРС 19.12.1956).

Впродовж середини 1950 — початку 1960-х процес ліквідації наслідків сталінізму проводився у громадській сфері.

Реабілітаційні заходи другої половини 1950-х — початку 1960-х мали досить обмежений та половинчастий характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права (поновлення на колишньому місці праці, повернення конфіскованого майна, компенсація за завдані збитки) не були цілком відновлені. Не підлягали перегляду кримінальні справи жертв політичних процесів, сфабрикованих у 1920-х — на початку 1930-х pp., активних діячів ОУН–УПА, партійних діячів та інтелігенції, репресованих за звинуваченнями «в причетності до українського буржуазного націоналізму». Не виправдав сподівань репресованих народів і прийнятий 28.04.1956 Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про зняття обмежень по спецпоселенню з кримських татар, балкарців, турків — громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної війни», який позбавляв їх права повернення на історичну батьківщину.

В УРСР 1956–1959 було повністю виправдано понад 250 тисяч осіб. Надалі цей процес дещо пішов на спад (з 1963 по 1986 було реабілітовано лише близько 80 тисяч громадян).

III. 1961–1964. Апогей та поступове згортання десталінізації.

Процес десталінізації досяг піку в 1961: на ХХІІ з’їзді КПРС (жовтень) було ухвалено рішення ліквідувати всі прояви культу особи Й. Сталіна; про винесення саркофага з труною Й. Сталіна з Мавзолею на Червоній площі (м. Москва).

Серед актів десталінізації цього періоду — перейменування населених пунктів, які носили його ім’я (м. Сталінград було перейменоване у Волгоград; процеси десталінізації охопили десятки інших міст, селищ, вулиць тощо). Відбувався демонтаж споруджених на його честь пам’ятників.

Водночас на цей період припадає поступове затухання процесу реабілітації (кількість переглянутих справ щороку зменшувалася, перевірки проводилися лише за особистою заявою громадян або їхніх родичів та ін.).

Хиткість і незавершеність демократичних перетворень, розпочатих у другій половині 1950-х, у середині 1960-х pp. спричинили в країні крутий поворот до сталінізму, зростання опозиційних настроїв поміж різними верствами населення, виникнення дисидентського руху в СРСР. Фактично 1962, а особливо після усунення М. Хрущова від влади (жовтень, 1964) політику «відлиги» було згорнуто. Поступово почалося відновлення образу Й. Сталіна.

Десталінізація ставала справою окремих представників інтелігенції, дисидентів.

Відновлення процесу десталінізації спостерігається лише в умовах перебудови М. Горбачова. 28.09.1987 створено Комісію політбюро ЦК КПРС для вивчення фактів і документів, пов'язаних із репресіями 1930–1940-х і початком 1950-х. Відповідним міністерствамвам та відомствам було доручено продовжити роботу з перегляду справ осіб, репресованих у добу сталінізму. 1988–1989 реабілітовано 844 740 осіб. До серпня 1991 в Україні працювала відповідна Комісія політбюро ЦК КПУ. 17.04.1991 Верховна рада УРСР ухвалила Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». За період з 1953 по 1990-ті в Україні реабілітовано бл. 600 тис. осіб.

Додатково

У Законі Верховної ради УРСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17.04.1991 зазначалося, що реабілітація жертв політичних репресій повинна охоплювати весь період після 1917 до моменту надання чинності цьому закону і поширюватися на осіб, безпідставно засуджених за цей час судами УРСР або репресованих на території України та позбавлених волі шляхом переселення в примусовому порядку, вислання й заслання за межі УРСР, позбавлення громадянства, примусового поміщення до лікувальних закладів, позбавлення чи обмеження ін. громадян. прав і свобод з мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру.

Джерела

1. Сборник законов СССР и указов Президиума Верховного Совета СССР. 1938 г. – июль 1956 г / под ред. Мандельштам Ю. И. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1956. 531 с.
2. ХХII съезд КПСС. 17–31 октября 1961 г. Стенографический отчет: В 3 т. Т.3. Москва :Госполитиздат, 1962. 592 с.
3. Реабилитация: как это было. Документы Президиума ЦК КПСС и другие материалы: в 3 т. / редкол. А.Н. Яковлев (пред.) [и др.]. Москва : Международный фонд «Демократия», 2000-2004. Т.1: Реабилитация: как это бы-ло. Март 1953 – февраль 1956 / А.Н. Артизов [и др.]. Москва, 2000. 503 с.
4. Доклад Н. С. Хрущева о культе личности Сталина на ХХ съезде КПСС: Документы / отв. ред. К. Аймермахер; сост. В.Ю. Афиани [и др.]. Москва : РОССПЭН, 2002. 912 с.

Література

1. Шаповал Ю. Україна 20–50-х років: сторінки ненаписаної історії. Київ : Наукова думка, 1993. 349 с.
2. Бажан О. Процес десталінізації в Україні (друга половина 50-х — початок 60-х років) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 1996. № 1. С. 469–480.
3. Баран В. К., Даниленко В. М. Україна в умовах системної кризи (1946–1980 рр.). Київ : Альтернативи, 1999. 304 с.
4. Пыжиков А. В. Хрущевская оттепель 1953–1964. Москва : Олма-Пресс, 2002. 512 c.
5. Бажан О. Процес десталінізації та зміни в діяльності карально-репресивних органів в Україні (50–60-ті роки XX ст.) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. 2003. № 8. C. 435–444.
6. Майборода О. М., Шаповал Ю. І., Гарань О. В. та ін. Політична історія України. ХХ ст. : у 6 т. Київ : Генеза, 2003. Т. 6: Від тоталітаризму до демократії (1945–2002). 696 с.
7. Даниленко В. Політичні зміни в СРСР і Україні в період хрущовської «відлиги» // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. 2008. Вип. 14. С. 3–17. URL: http://resource.history.org.ua/publ/xxx_2008_14_3
8. Тєвікова О. В. Десталінізація 1953–1964 років в Україні та її вплив на суспільний світогляд // Історична пам'ять. 2012. Вип. 27. С. 52–59. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ip_2012_27_8
9. Киридон П. В. Правляча номенклатура Української РСР (1945–1964 рр.). Полтава : АСМІ, 2012. 576 с.
10. Киридон П. В. Роль партійно-державної номенклатури Української РСР на останньому етапі хрущовської десталінізації (перша половина 1960-х років) // Уманська старовина. 2017. URL: http://usj.udpu.edu.ua/article/view/130418
11. Киридон П. В. Еволюція номенклатурних методів управління в умовах тоталітаризму післявоєнної доби (на прикладі Української РСР) // Уманська старовина. 2018. URL: http://usj.udpu.edu.ua/article/view/146418

Автор ВУЕ

П. В. Киридон

Покликання на цю статтю: Киридон П. В. Десталінізація // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Десталінізація (дата звернення: 24.10.2021).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 22.05.2021