Болгаристика

Болгари́стика — міждисциплінарна галузь славістики, пов’язана з вивченням болгарської мови, болгарської літератури, культури та історії болгар.

Історична довідка

Як окрема наукова дисципліна болгаристика сформувалася в 19 ст. на тлі зростання інтересу до слов’янських мов і культур. Її появу зумовив розвиток славістики в Європі, а також національно-культурне пробудження балканських народів.

Передісторію болгаристики пов’язують з іменами монаха, просвітника, педагога, мовознавця Неофіта Рильського (1793–1881; тепер Болгарія) — одного із перших граматистів і перекладачів Нового Завіту й Катехизису на новоболгарську мову; історика, філолога М. Дринова (1838; тепер Болгарія — 1906; тепер Україна) — засновника болгарської історіографії, ініціатора створення та першого президента Болгарського літературного товариства (тепер Болгарська академія наук); І. Шишманова та ін.

Початок зарубіжної болгаристики пов’язують із діяльністю В. Караджича, який 1822 в м. Відні видав працю з коротким нарисом про болгарську мову та зразками болгарських пісень народних.

У Європі болгаристика представлена численними школами.

У Росії розвиток галузі пов’язують із вивченням пам’яток старослов’янської мови, зокрема зі студіями І. Срезневського, якого вважають автором терміна «болгарист». У середині 19 ст. запроваджено вивчення болгарської мови у закладах вищої освіти. Опубліковано низку словників і підручників із граматики болгарської мови Р. Брандта (1853–1920), А. Дювернуа (1840–1886), праць із діалектології та етнографії О. Селищева (1886–1942) та ін. Пізніше дослідники опрацьовували питання історії та періодизації, фонетики, граматики, синтаксису болгарської літературної мови та її говірок. Це відображено в працях С. Бернштейна (1911–1997; тепер РФ; серед іншого вивчав мову болгарських переселенських говірок в Україні), Ю. Маслова (1914; тепер Україна — 1990; тепер РФ), Г. Венедиктова (1929; тепер Литва — 2021; тепер РФ) та ін.

У Польщі відомі праці Ф. Славського (1916; тепер Україна — 2001; Польща) та Є. Русека (1930–2015; Польща) — авторів граматик, словників і студій з історії аналітизму болгарської мови. У Чехії фундатором наукової школи був Й. Добровський, який вважав болгарську безпосередньою спадкоємицю старослов’янської мови. Студії продовжили П. Й. Шафарик, Л. Нідерле, З. Гауптова (1929–2012; Чехія), а з 1920-х — науковці Слов’янського інституту (засновано 1922).

Болгаристика поширилася в Румунії, Угорщині, Словаччині, де в закладах вищої освіти створено спеціальні кафедри, а вчені досліджували вплив староболгарської писемності на балканські культури.

Болгарознавчі студії були частиною наукової діяльності В. Ягича, який готував до видання пам’ятки староболгарською мовою з коментарями, низку праць присвятив походженню болгарської мови, діяльності Кирила і Мефодія, аналізу глаголиці, порівняльним дослідженням тощо.

У Німеччині центрами болгаристики стали Берлінський університет (тепер Гумбольдтський університет Берліна), Галльський університет (тепер Галле-Віттенберзький університет імені Мартіна Лютера) і Лейпцизький університет. У Франції болгарські студії розвивали А. Меє, Л. Леже, А. Мазона та ін., які аналізували історію староболгарської граматики та фольклору.

Після Другої світової війни інтерес до болгарської мови зріс у США, Канаді, Японії та Новій Зеландії. Зокрема, мовознавець, професор Чиказького університету Г. Аронсон (1936–2024; США) описав морфонологічні процеси в сучасній болгарській літературній мові. Славіст та історик Г. Бірнбаум (1925; тепер Польща — 2002; США) вважав болгарську мову частиною балканського мовного союзу, підкреслював її типологічну унікальність.

У Японії болгаристику представляють праці С. Кімура (1915–1986), Д. Сато (1939–2001), Т. Огава (1921–1986, усі — Японія) та ін., які досліджували кирило-мефодіївську спадщину та глаголичну абетку. Болгарську мову викладають в Університеті королеви Вікторії (м. Веллінгтон, Нова Зеландія).

Характеристика

Болгаристика — розгалужена галузь знань, що охоплює історію, археологію, лінгвістику, літературознавство, культурологію, мистецтвознавство та перекладознавство.

У Болгарії діє Рада з іноземної болгаристики, яка видає міжнародний бюлетень «Българистика / Bulgarica» і координує роботу наукових центрів у різних країнах.

Сучасна болгаристика зорієнтована на вивчення історії болгарської мови, аналіз аналітичних форм, дослідження діалектів, комунікативних аспектів мови, а також формування електронних корпусів текстів. Як комплексна дисципліна, болгаристика спрямована на міжкультурний діалог і збереження історичної спадщини, вона сприяє глибшому розумінню культурної і мовної єдності слов’янського світу.

Болгаристика в Україні

В Україні болгаристика як окремий науковий напрям набула розвитку на початку 19 ст. на основі чотирьох наукових славістичних центрів — у містах Львові, Одесі, Харкові та Києві. Пріоритет у становленні української болгаристичної традиції належить Ю. Венеліну (Гуці), автору праць про історію та етнографію болгар, зокрема «Древні та нинішні болгари у політичному, історичному та релігійному відношенні до росіян» (1829). Він представив системний опис болгарської мови й підготував «Граматику сучасної болгарскої мови» (1834). Розвиток болгаристики пов’язують зі студіями учених-славістів О. Бодянського — дослідника староболгарських текстів, Я. Головацького — мовознавця й етнографа, який вивчав болгарську історію, культуру та літературу, І. Франка — дослідника давньоболгарської літератури та фольклору.

У середині 19 ст. викладання болгарської мови запроваджено в закладах вищої освіти. В Імператорському Новоросійському університеті (тепер Одеський національний університет імені І. І. Мечникова) серед перших викладачів був В. Григорович. Болгарській тематиці присвятили праці інші викладачі та випускники закладу, зокрема історик, літературознавець М. Попруженко (1866; тепер Україна — 1944; тепер Болгарія), Ф. Успенський, філолог, історик, археолог О. Кочубинський (1845; тепер Молдова — 1907; тепер Україна), П. Білярський, П. Лавров та ін.

Засновником харківської школи наукової болгаристики в Імператорському Харківському університеті (тепер Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) вважають І. Срезневського. Болгарознавчі студії представлено працями М. Дринова, О. Потебні, М. Сумцова, фольклориста, історика літератури, мовознавця М. Халанського (1857; тепер РФ — 1910; тепер Україна), Л. Булаховського та ін.

Один із засновників університетської освіти і науки в Болгарії — М. Драгоманов, який 1889–1895 був серед перших професорів Софійського університету. Йому належав пріоритет в осмисленні болгарсько-українських культурних взаємовпливів у контексті пов’язаності історичної долі слов’янських народів і необхідності спільної боротьби політичної. Заклав основи наукової етнографії, фольклористики й літературознавства в Болгарії, що сприяло модернізації болгарської культури та популяризації її на міжнародному рівні.

В Імператорському університеті святого Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка) школу славістів-болгаристів репрезентували М. Дашкевич, М. Максимович, Т. Флоринський, І. Огієнко, літературознавець А. Степович (1857–1935), історик, філолог К. Радченко (1872–1908; обидва — тепер Україна) та ін.

Основні концепції сучасної української болгаристики:

• лінгвістична — дослідження болгарської мови як частини балканського мовного союзу, її діалектів, граматичної структури та сучасного функціонування;
• історична — аналіз історії Болгарії та етногенезу болгар, міграційних процесів болгар до України, а також вивчення болгарсько-українських зв’язків у різні епохи;
• культурно-літературна — вивчення болгарського письменства від давнини до сучасності, взаємозв’язку болгарської та української літератури, збереження народного мистецтва, фольклору, духовної культури й археологічної спадщини;
• діаспорна — характеристика соціально-культурного розвитку болгар в Україні, їх адаптації та збереження ідентичності національної.

При університетах міст Одеси, Києва, Львова та Харкова функціонують кафедри або наукові центри, де вивчають болгарську мову й культуру. Провідним осередком є Центр болгаристики та балканських досліджень імені Марина Дринова (засновано 2005 за підтримки Болгарської академії наук та Харківського товариства болгарської культури імені Марина Дринова).

Література

1. Бъчваров Я. Българистичен симпозиум в Прага // Съпоставително езикознание. 1987. № 6. С. 121–122.
2. Бъчваров Я. Езиковедската българистика в Чехословакия. София : БАН, 1987. 84 с.
3. Мурдаров В. Виена и началото на българската езикословна наука. София : Народна просвета, 1988. 143 с.
4. Радев С. Българистика, българознание, наука за България. София : БАН, 1989. 148 с.
5. Минкова Л. Век и половина славистика във Виенския университет // Български език и литература. 2000. № 5. С. 48–51.
6. Станчев М. Г. Некоторые вопросы развития истории болгаристики как науки // Дриновський збірник. Харьків ; Софія, 2008. Т. 2. С. 9–16.
7. Огієнко І. Україністика в Болгарії, болгаристика в Україні // Слов’янський світ. 2016. Вип. 15. С. 330–346.
8. Sprachwissenschaftliche Perspektiven der Bulgaristik : Standpunkte — Innovationen — Herausforderungen. Festschrift für Prof. Dr. h. c. Helmut Wilhelm Schaller anlässlich seines 80. Geburtstags / Hrsg. von M. Henzelmann. Bd. 8 : Slawistik. Berlin : Frank & Timme, 2020. 342 s.

Автор ВУЕ

Ю. В. Грищенко

Покликання на цю статтю: Грищенко Ю. В. Болгаристика // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Болгаристика (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.04.2026