Десовєтизація

Десовєтиза́ція (дерадяніза́ція) — ідеологія й політичний курс держави на остаточне звільнення від залишків практики життєдіяльності СРСР із політичної, ідеологічної, культурної та інших сфер життя пострадянських держав; процес позбавлення від проявів «homo sovieticus» («людини радянської»), не тільки як ментального, культурного й антропологічного феномену, абстрактного конструкту, а й реального продукту маніпулятивної обробки «радянського людського матеріалу», наслідку діяльності радянського тоталітаризму (див. Тоталітаризм).

Історична довідка

Комунізація й «совєтизація» в Україні наклалися на ґрунтовні результати попередньої 250-річної політики русифікації. Після Жовтневого перевороту 1917 ці процеси в Україні відбувалися синхронно, взаємно підтримуючи й посилюючи один одного. Керівник Комітету державної безпеки (КДБ), засновник першого радянського терористичного відділу П. Судоплатов у спогадах 1939 описав процес тотальної «совєтизації» м. Львова як цілеспрямовану політику повної ліквідації приватної власності та незалежної політичної діяльності. «Совєтизацію» підкріплювали ідеологічними й організаційними інструментами: впливом на розум і свідомість кожної людини від народження через виховання й систему освіти, яка вчила людину жити в комуністичній системі (див. Комунізм), а також відповідним законодавством, державними інституціями і відповідним чином організованим державним фінансуванням. Основою радянських «цінностей» класової нетерпимості, недовіри до будь-якого несанкціонованого спілкування став тотальний страх. Заборона приватної власності й обмеження політичної свободи, репресивний контроль із боку державних органів (див. Репресії) та ідеологічна підтримка змінили переконання й навколишній світ населення. «Homo sovieticus» був ментальним, культурним і антропологічним феноменом 20 ст.

В Українській Радянській Соціалістичній Республіці (УРСР) було практично неможливо відділити комунізацію й совєтизацію від русифікації, оскільки все російське сприймали як радянське. У незалежній Україні не можна відділяти декомунізацію й десовєтизацію від дерусифікації.

Характеристика

Проблеми та виклики десовєтизації в Україні

В Україні процес десовєтизації за чверть століття незалежності не зумовив системних змін у суспільстві, оскільки не відбулося зміни радянських цінностей у свідомості більшості українців. Причиною туги за радянським є незадоволення рівнем життя, невлаштованість, безробіття й безгрошів’я, масові прояви несправедливості, несприйняття західних цінностей частиною суспільства. Натомість громадяни, які ностальгують за часами СРСР, забули про перманентні репресії, дефіцит товарів, заборону вільного мислення й висловлення власної думки, віри, творчості, виховання в тотальному страху. І. Лосєв (нар. 1955; тепер Україна) вважає, що в окупаційному минулому не можна шукати ніяких позитивів. Однак в Україні обрано найневдаліший шлях десовєтизації, пов’язаний із постійними компромісами й поступками, відсутністю чіткості у впровадженні та браком вольових лідерів. Партійність замінено на клановість (див. Клан), є прояви політичного ідолопоклонства, чиношанування охопило навіть молодих людей, які не жили в радянській тоталітарній державі.

Етапи та прояви в незалежній Україні

Підвалини для успішного здійснення десовєтизації закладено 1991, коли відбувся перехід від однопартійної авторитарної системи до багатопартійності, повернуто приватну політичну діяльність, відновлено приватну власність. У результаті сформувалися нові класи соціальні (суспільні), вільно діють конкурентні політичні партії, бізнес, органи місцевого самоврядування. Проте апарат державний і система державної служби не змінилися з радянських часів. У результаті незавершеної десовєтизації між усіма новоутвореннями й нереформованим державним апаратом почалося гостре протистояння.

У Західній Україні на початку 1990 десовєтизація мала переважно спонтанний характер громадянської ініціативи: демонтовано радянські пам’ятники (всі пам’ятники В. Леніну, іншим партійним вождям і лідерам) та інші символи радянської доби, масово перейменували вулиці, пов’язані з радянським тоталітарним минулим. Події Євромайдану й перемога Революції Гідності зумовили «перезавантаження» України як суверенної держави української політичної нації, позбавленої рудиментів колоніального минулого УРСР.

Законодавче забезпечення

Актом десовєтизації є скасування Указом Президента України № 806 від 14.10.2014 святкування Дня захисника Вітчизни 23 лютого як згадки про криваві бої загонів петроградських матросів і червоногвардійців із німецькими військами біля м. Пскова й м. Нарви в лютому 1918. Натомість від 2014 14 жовтня в день Українського козацтва і в день створення Української повстанської армії (УПА) відзначають День захисників і захисниць України. Утратили своє ідеологічне значення дні 1 і 2 травня, 8 березня. Вагому роль в активізації й координації десовєтизації відіграє Український інститут національної пам’яті. Окремим напрямком десовєтизації має стати викладання шкільних і вузівських предметів гуманітарного напрямку (насамперед історії України, всесвітньої історії, політології, соціології) на засадах наукової об’єктивності, повернення вилучених сторінок історії українському народу, вилучення фальсифікацій, введених упродовж 2010–2013 міністром освіти і науки України Д. Табачником (нар. 1963; тепер Україна), відомим своєю українофобською позицією.

Важливу роль у десовєтизації покликаний відіграти ухвалений Верховною Радою України Закон України «Про очищення влади» від 16.09.2014, який запроваджує процедуру люстрації для колишніх функціонерів Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС) і Комуністичної партії України (КПУ), комсомольських функціонерів (див. Комсомол) рівня секретаря Центрального комітету Всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді й вище. Доступу до влади на десять років позбавлені штатні працівники й негласні агенти КДБ, випускники вузів КДБ, окрім тих, хто навчався на технічних спеціальностях.

09.04.2015 Верховна Рада України прийняла пакет із чотирьох законопроєктів, покликаних пришвидшити процес десовєтизації. Законопроєкт № 2538 стосувався учасників кількох політичних і військових спілок: Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Карпатської Січі, УПА, Організації українських націоналістів (ОУН), Сейму Карпатської України, Української Гельсінської спілки, Народного Руху України. Особи, які боролися за суверенітет України у збройних, парамілітарних, підпільних, політичних організаціях чи вели боротьбу індивідуально, визнані борцями за незалежність держави. Заперечення такої боротьби чи її правомірності визнано протиправним. Законопроєкт № 2540 задекларував відкритий доступ до архівів усіх каральних органів часів СРСР. Відтоді всі документи каральних органів передано до Українського інституту національної пам’яті. Почав діяти принцип єдиного архіву й самоцензури, коли відповідальність за взяту з архіву й поширену інформацію несе автор тексту. Відновлюється історична справедливість: імена репресованих, подробиці каральних операцій стають надбанням громадськості.

Законопроєкт № 2558 не забороняє ідеологію, оскільки це неприйнятно для будь-якої демократичної країни, однак засуджує тоталітарні режими, напр., нацистський (див. Нацизм), радянський тощо та забороняє їхню пропаганду. Цим документом встановлено День пам’яті й примирення 8 травня, скасовано використання радянської символіки; 9 травня визначено Днем перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Від 2023 9 травня в Україні відзначають День Європи разом із Європейським Союзом.

Наслідки та незавершеність процесу

Незавершена фрагментарна десовєтизація, не підкріплена впровадженням європейських стандартів урядування, спричинила спонтанну лібералізацію державного апарату. У демократичних країнах уряд перебуває в жорстких рамках регулювання. В Україні легітимізовані групи інтересів конкурують між собою за право доступу до суспільних ресурсів без жодних обмежень правилами чи процедурами, державний апарат отримує необмежений простір для корупційних дій (див. Корупція).

Від 1991 залишки практики життєдіяльності УРСР були законсервовані, трансформувалися для збереження нерозривного зв’язку з тоталітарним радянським минулим, збереження й використання його спадку на користь колишньої партійної номенклатури і сформованих нею в період президентства Л. Кучми нових олігархічних кланів — аморфного конгломерату бізнесменів, публічних політиків, представників владних структур (бюрократії), об’єднаних економічними, політичними і навіть родинними зв’язками.

В інших країнах

Ставлення до радянської спадщини на пострадянському просторі неоднозначне. Від початку 2000 авторитарний режим В. Путіна реалізує еклектичний політичний курс у Російській Федерації, зорієнтований на одночасне збереження елементів радянського минулого й відродження традицій дореволюційної Російської імперії. Розгорнута 2014 військова агресія проти України переконливо демонструє намагання відродити історичне минуле в нових організаційних формах винятково насильницьким шляхом.

На пострадянському просторі збереження всього радянського стало наріжним каменем державної політики Республіки Білорусь (після обрання 1994 президентом А. Лукашенка) й самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки (25.08.1991). Більшість політичних режимів пострадянських країн прагнуть відійти від спільного радянського минулого. Деякі з них (наприклад, Узбекистан, Туркменістан) прагнуть відновити давні інститути політичні і форми громадського життя, інші (наприклад, Молдова, Україна) реалізують політику десовєтизації повільними темпами в контексті власної модернізації. Приклади успішної десовєтизації на пострадянському просторі продемонстрували Грузія, Естонія, Латвія, Литва.

Джерела

Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років: Закон України № 316-VIII від 9 квітня 2015 р. // Відомості Верховної Ради. 2015. № 26. Ст. 218. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/316-19#Text.
Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки: Закон України № 317-VIII від 9 квітня 2015 р. // Відомості Верховної Ради. 2015. № 26. Ст. 219. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/317-19#Text.
Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті: Закон України № 314-VIII від 9 квітня 2015 р. // Відомості Верховної Ради. 2015. № 25. Ст. 190. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/314-19#Text.
Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років: Закон України № 315-VIII від 9 квітня 2015 р. // Відомості Верховної Ради. 2015. № 25. Ст. 191. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/315-19#Text.

Література

Нанівська В. Запровадження європейських стандартів демократичного врядування – єдиний шлях до «десовєтизації» державного управління в Україні // Права людини в Україні. 2010. URL: https://khpg.org/1263460399
Гулай В. Десовєтизація // Вдовичин І. Я., Угрин Л. Я., Шипунов Г. В. та ін. Новітня політична лексика (неологізми, оказіоналізми та інші новотвори). Львів : Новий Світ — 2000, 2015. С. 99–100.
Дем’яненко Б. Десовєтизація // Енциклопедичний словник символів культури України / За заг. ред. О. І. Потапенка, В. П. Коцура, В. В. Куйбіди. 7-ме вид., допов., випр. Корсунь-Шевченківський : Всесвіт, 2017. С. 154–157.
Гриценко О. А. Декомунізація в Україні як державна політика і як соціокультурне явище. Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України ; Інститут культурології НАМ України, 2019. 320 с.

Автор ВУЕ

Б. Л. Дем’яненко

Покликання на цю статтю: Десовєтизація // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/FREEARTICLES:Десовєтизація (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.04.2026