Шмітт, Карл

Шмітт, Карл (нім. Schmitt, Carl; 11.07.1888, м. Плеттенберг, тепер земля Рівнічний Рейн — Вестфалія, Німеччина — 07.04.1985, там само) — правознавець, соціолог, філософ, політичний теоретик, теоретик права нацистської Німеччини.

Шмітт, Карл (Schmitt, Carl)
Народження	11.07.1888
Місце народження	Плеттенберг
Смерть	07.04.1985
Місце смерті	Плеттенберг
Alma mater	Гумбольдтський університет Берліна, Мюнхенський університет Людвіга та Максиміліана, Страсбурзький університет
Місце діяльності	Німеччина
Напрями діяльності	правознавство, соціологія, філософія, політична теорія, теорія права

Життєпис

Народився в сім’ї дрібного підприємця.

Від 1907 вивчав право в Університеті Фрідріха Вільгельма в Берліні (тепер Гумбольдтський університет Берліна), Мюнхенському університеті Людвіга та Максиміліана та Страсбурзькому університеті.

1910 здобув ступінь доктора наук у Страсбурзькому університеті.

Добровольцем 1915 вступив в армію, служив у резервній частині лейбгвардії.

Від 1919 викладав у Мюнхенському комерційному коледжі (тепер Мюнхенський технічний університет; 1920). Професор права в Університеті Грайфсвальда (1921), Боннському університеті (1922–1928), Кельнському університеті (1933) та Університеті Фрідріха Вільгельма в Берліні (1933–1945).

Член Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (з 1933). Від 1936, після критики з боку А. Розенберга, в опозиції до нацистського режиму (див. Націонал-соціалізм).

Після Другої світової війни Шмітта заарештували та інтернували (1945–1946).

Від 1946 жив у м. Плеттенберзі. Похований на міському католицькому цвинтарі.

Діяльність

З часів націонал-соціалізму був антисемітом (див. Антисемітизм), виправдовував злочини нацизму. Головним завданням вбачав теоретичний пошук стабільності форм політичної організації суспільства, адекватних його соціальному розвитку, розв’язання проблеми ефективності державних інститутів загалом і дієвості права зокрема.

У 1920-ті вищою політичною спільнотою вважав державу. У книзі «Диктатура» (1921) розглянув історію інститутів влади від Риму Стародавньому до диктатури пролетаріату в Союзі Радянських Соціалістичних Республік, спробував відновити концептуальну легітимність диктатури. Стверджував, що навіть тимчасові диктатури, які виконують волю народу, швидше можуть бути сумісними з демократичним правлінням, ніж ліберальний парламентаризм, який управляє опосередковано за допомогою процедур і еліти. Ліберальній теорії «прав людини» протиставив ідею «прав народу». Вважав, що будь-який народ мав право на культурну суверенність, збереження власної духовності, історичної й політичної ідентичності. Сферу політики трактував як втілення волі народу, що проявляється в різноманітних формах, які відносяться до соціально-політичних, економічних і юридичних рівнів. Народ існує політично лише тоді, коли утворює незалежну політичну спільноту й протиставляє себе іншим політичним спільнотам для збереження розуміння своєї специфічної спільності.

1933–1934 висловив ідею «потрійного розчленування» політичної спільноти на рух (партію), державу та народ. Сформулював положення про неминучість конфліктів у внутрішній політиці й зовнішній політиці; усепроникний характер політики, принципову неможливість її ізоляції від суспільства, і навпаки; про важливу роль держави, яка здатна захистити громадян від зовнішніх ворогів, забезпечити внутрішній мир і стабільність.

Типологізував людські цивілізації на основі їх ставлення до якості простору, систематизувавши дані за чотирма характеристиками, які давньогрецькі космологи називали «елементами» або стихіями: земля, вода, повітря й вогонь (ефір).

Між 1939–1941 сформулював теорію «великого простору», що описує процес розвитку держав як прагнення до набуття найбільшого територіального обсягу. Окреслив географічні регіони, у межах яких розмаїття політичного самовияву народів і держав може набути гармонійного й несуперечливого узагальнення, втіленого у «Великому геополітичному союзі». Вважав, що це гарантуватиме мир в епоху масової демократії й механізованої війни, прагнув знайти противагу американському експансіонізму.

Висунув концепцію «номосу» — втілення особливого синтезу суб’єктивних і об’єктивних чинників, що органічно проявляються в створенні й розвитку політичних і юридичних систем. Позиціонував «номос» формою організації буття, що встановлює гармонійні відносини всередині соціальних ансамблів і між ними («Номос Землі»; 1950). У «номосі» проявляються природні й культурні особливості людського колективу в поєднанні з довкіллям. Розвинув тему в праці «Теорія партизана. Проміжна заувага до поняття політичного» (1963).

Розрізнення друга й ворога покладено в основу розуміння терміна «політичного» в книзі «Поняття політичного» (1928). У цьому розрізненні вбачав вирішальний спосіб інтенсифікації смислів у політиці, незалежно від їхнього ідеологічного, релігійного, національного та іншого змісту. Існування «політичного» виводив зі здатності суб’єкта самостійно визначати друзів і ворогів, тобто через можливість конструювати простір політичний як арену зіткнення, напруженості й боротьби. Це, своєю чергою, дає повноваження, свободу політичному суб’єктові на прийняття рішення. Таке розрізнення лежить в основі будь-якої політичної дії, заперечення його робить політичну дію неможливою. Вважав, що парламентаризм і лібералізм, які затушовують цю відмінність або не хочуть її проводити, винні в стагнації й деградації політичного та духовного життя.

Звернув увагу на зв’язок «політичного» й держави, проте прирівнювати політичне та державне вважав неправильним. Саме держава володіє правом визначити «ворога» і почати з ним боротьбу (війну).

Автор 30 книг.

У наукових колах Шмітта позиціонують як націоналіста, противника плюралізму, антиліберала, опонента парламентаризму й шанувальника італійського фашизму, противника правової держави і природного права, теоретика тотальної держави, неоабсолютиста, що сформувався під впливом Н. Макіавеллі й Т. Гоббса.

На ідеях Шмітта щодо конструювання політичної реальності на основі розділення на друзів і ворогів будують технології легітимізації влади політичної. Ці технології здатні не лише мобілізовувати суспільно-політичні сили, спрямовуючи їх на легітимізацію й підтримку влади, але й виправдати будь-які (навіть підступні) вчинки щодо опонентів політичних, ідентифікованих ворогами.

Праці

Politische Romantik. München : Duncker & Humblot, 1919. 162 p.
Die Diktatur. Von den Anfängen des modernen Souveränitätsgedankens bis zum proletarischen. München : Duncker & Humblot, 1921. 211 p.
Politische Theologie. Vier Kapitel zur Lehre von der Souveränität. München : Duncker & Humblot, 1922. 56 p.
Die geistesgeschichtliche Lage des heutigen Parlamentarismus. München : Duncker & Humblot, 1923. 65 p.
Verfassungslehre. München : Duncker & Humblot, 1928. 404 p.
Der Hüter der Verfassung. Tübingen : Mohr, 1931. 160 p.
Legalität und Legitimität. München : Duncker & Humblot, 1932. 98 p.
Land und Meer. Eine weltgeschichtliche Betrachtung. Leipzig : P. Reclam jun., 1942. 76 p.
Der Nomos der Erde im Völkerrecht des Jus Publicum Europaeum. Köln : Greven, 1950. 308 p.
Theorie des Partisanen. Zwischenbemerkung zum Begriff des Politischen. Berlin : Duncker & Humblot, 1963. 96 p.

Література

Муфф Ш. Карл Шмитт и парадокс либеральной демократии // Логос. 2004. № 6. С. 140–153.
Дем’яненко Б. Шмітт Карл // Політична енциклопедія / Гол. ред. Ю. Левенець. Київ : Парламентське видавництво, 2011. С. 786.
Висоцький О. Шмітт Карл // Денисенко В. М., Угрин Л. Я., Шипунов Г. В. та ін. Історія політичної думки. Львів : Новий світ-2000, 2015. С. 724–725.
Mehring R. Carl Schmitt : A Biography / Trans. in germ. D. Steuer. Cambridge : Polity Press, 2022. 748 p.

Автор ВУЕ

Б. Л. Дем’яненко

Покликання на цю статтю: Дем’яненко Б. Л. Шмітт, Карл // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Шмітт, Карл (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 19.11.2024