Петрів, Всеволод Миколайович

Пе́трів, Все́волод Микола́йович (14.01.1883, м. Київ, тепер Україна — 10.07.1948, м. Регенсбург, тепер Німеччина; похований у м. Аугсбурзі, тепер Німеччина) — військовий і громадський діяч, критик, письменник, віцеміністр військових справ та генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки (1917–1921), один із засновників української соціології військової та воєнної історії в еміграції, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка (з 1948).

Петрів, Всеволод Миколайович
Народження	14.01.1883
Місце народження	Київ
Смерть	10.07.1948
Місце смерті	Регенсбург
Місце поховання	Аугсбург
Alma mater	Миколаївська військова академію Генерального штабу

Життєпис

Народився в сім’ї військового. 1900 закінчив Київський кадетський корпус, 1902 — Павловське військове училище в м. Санкт-Петербурзі, 1910 — Миколаївську військову академію Генерального штабу. 1912–1914 викладав у Київському кадетському корпусі та Київській військовій школі.

Учасник Першої світової війни, завершив її в ранзі полковника Генерального штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії. 1917 організував із українців Західного фронту та очолив Гайдамацький кінний полк імені Костя Гордієнка, який мав вирушити до м. Києва на з’єднання з Центральною радою. У грудні 1917 — січні 1918 полк під командуванням Петріва здійснив прорив через Білорусь до м. Києва, де розпочав вуличні бої з армією більшовиків.

1918–1920 долучився до Севастопольської групи під командуванням П. Болбочана (мала на меті звільнити Крим від більшовиків), брав участь у визволенні Правобережної та Лівобережної України.

Під час Гетьманського перевороту був секретарем Головної шкільної управи, одним із завдань якої було створення військових шкіл та академій. 1919–1920 обіймав різні посади, зокрема командувача Волинської групи Дієвої армії Української Народної Республіки, віцеміністра військових справ у м. Варшаві та генерал-хорунжого армії УНР.

1922 вийшов у відставку.

1922–1931 викладав в Українському вільному університеті, Українському високому педагогічному інституті імені Драгоманова в м. Празі.

1927 очолив Кабінет військової соціології при відділі соціології та політики під керівництвом М. Шаповала при Українському інституті громадознавства (від 1929 — Український соціологічний інститут). Аналізував проблеми конфліктів воєнних та їхній вплив на суспільство.

Результати досліджень презентував на соціологічному семінарі М. Шаповала, який організовували 1928–1929 в м. Подєбрадах (тепер Чехія). Друкував праці у видавництві «Червона калина» у м. Львові, зокрема журналі «Літопис Червоної Калини», часописах «Літературно-науковий вісник» і «Табор» (м. Каліш, тепер Польща), газеті «Діло» тощо. 1927–1931 опублікував мемуари «Спомини з часів української революції (1917–1921)».

Від 1929 співпрацював з Організацією українських націоналістів (ОУН). Під час Другої світової війни, коли ОУН під керівництвом С. Бандери 30.06.1941 проголосила в м. Львові відновлення незалежності України, приєднався до уряду Я. Стецька як міністр оборони. Однак німецька окупаційна влада ліквідувала проголошену Українську державу й заборонила діяльність Українського державного правління. Петріва разом з іншими членами уряду заарештували та відправили до концтабору, де перебував до 1944. Після звільнення залишився в Західній Німеччині. Помер у таборі для переміщених осіб.

Наукова діяльність

Природа воєнних конфліктів

Вважав війну складним і багатогранним феноменом, що охоплює біологічні, економічні та соціально-психологічні аспекти. Розглядав її як форму боротьби за існування, де сильніші групи або нації захоплюють ресурси слабших, щоб поліпшити свої умови життя. Руйнація суспільних зв’язків між народами призводить до припинення дипломатичних відносин і мирного вирішення конфліктів. Зауважив, що війни — це не лише зіткнення армій, а й результат глобальних соціальних змін та економічної боротьби. Підсумував, що дестабілізація всередині держав, кризи економічні та криза міждержавних відносин можуть призвести до воєнних зіткнень.

Армія та суспільство

Дослідив роль армії в суспільстві та її трансформації під час війни. Ключові висновки:

армія — важливий соціальний інститут, який взаємодіє із суспільством, а не існує окремо від нього. Під час мобілізації суспільство стає частиною армії, що призводить до змін як у самій армії, так і в громадському житті. Кожен громадянин має отримати базові військові знання, які можуть бути корисними в разі необхідності захисту своєї країни.
жодна армія не здатна постійно поповнювати свої ряди лише підготовленими резервістами. З часом до війська залучають менш підготовлених громадян, що сприяє трансформації армії на «озброєне суспільство». У таких умовах і армія, і суспільство стають вразливими до соціальних змін.

Засоби мобілізації до війни

Схарактеризував інструменти для мобілізації населення та створення сприятливих суспільних настроїв для ведення війни. Серед них виокремив адміністративний примус, пропаганду, ідеологічні засоби (месіанізм і націоналізм), що виправдовують агресію та залучають населення до воєнного конфлікту. Зауважив, що психологічну підготовку здійснюють через різноманітні канали комунікації, зокрема літературу, плакати, агітацію, церкву, які допомагають формувати громадську думку та готувати суспільство до майбутніх війн.

Нагороди та відзнаки

Кавалер орденів Святої Анни ІІІ ступеня (1907), ІV ступеня (1915) і ІІ ступеня (1916); Святого Станіслава ІІ ступеня (1913); Святого Володимира (1915) тощо. Нагороджений хрестом Симона Петлюри (1932), Військовим хрестом (1961, посмертно).

Визнання

Іменем Петріва названо вулиці в містах Києві, Житомирі, Дніпрі, Боярці, Решетилівці та ін. Меморіальні дошки встановлено на пам’ятнику «Старшинам Армії УНР — уродженцям міста Києва» (м. Київ, 2011) та в м. Боярці (2016). На основі спогадів Петріва зняли художньо-документальний фільм «Українська революція» (2012, режисер І. Канівець).

Праці

Суспільство і військо: соціально-історичний нарис. Прага; Берлін : Нова Україна, 1924. 48 с.
Спомини з часів української революції (1917–1921) : в 4 ч. Львів : Видавнича кооператива «Червона Калина» ; Жовква : Друкарня ОО. Василіян, 1927–1931. 180 с.
Лугові вправи: трійкові образи. Львів : Видання редакції «Луговика», 1928. 15 с.
Воєнне теренознавство. [Б. м.] : Українське воєнно-наукове товариство, 1931. 38 с.
Військово-історичні праці. Спомини / Упоряд. В. І. Сергійчук. Київ : Поліграфкнига, 2002. 640 с.
Військово-історичні праці. Листи / Упоряд. В. І. Сергійчук. Київ : Українська Видавнича Спілка, 2004. 628 с.

Література

Гаврилюк І. З величного минулого // За державність. 1929. № 1. С. 124–134.
Войцехівська І. Всеволод Петрів: незнана спадщина (за матеріалами родинного архіву Святослава Петріва в США) // Студії з архівної справи та документознавства. 1999. Т. 5. С. 195–197.
Войцехівська І. Географія джерельної бази вивчення життєвого шляху військового міністра УНР Всеволода Петріва // Історико-географічні дослідження в Україні. 2001. Вип. 5. С. 216–225.
Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921) : в 2 кн. Київ : Темпора, 2007. Кн. 1. C. 334–335.
Сергійчук В. І. Українські державники: Всеволод Петрів. Київ : ПП Сергійчук, 2008. 296 с.
Мельник Р., Мельник В. Аналіз теоретичних підходів В. Петріва щодо основ психологічної підготовки суспільства до війни // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Історія. Філософія. Політологія. 2020. № 19. С. 26–29.

Автор ВУЕ

С. В. Петрухін

Покликання на цю статтю: Петрухін С. В. Петрів, Всеволод Миколайович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Петрів, Всеволод Миколайович (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 18.12.2024