Оріхів

Герб м. Оріхів

Прапор м. Оріхів

Орі́хів — місто в Запорізькій області, адміністративний центр Оріхівської міської територіальної громади Пологівського району, Україна; Місто-герой України (з 2025).

Оріхів (Оріхів)
Країна	Україна
Область	Запорізька область
Засновано	1755
Чисельність населення (тис.осіб)	14,1
Територія (кв.км.)	10
Уродженці	Куплеваський, Микола Осипович

Географічне положення

Завантаження мапи…

Розташоване на Запорізькій внутрішній рівнині, на лівому березі р. Кінської (ліва притока Дніпра), за 63 км на південний схід від м. Запоріжжя. Ландшафт рівнинний із розширенням долини р. Кінська протяжністю 8 км у околицях міста. Ґрунти: місто розташовано на межі між звичайними і південними чорноземами.

Найближчі населені пункти: за 2 км вище за течією р. Конки — с. Мала Токмачка, на 1 км нижче — с. Новопавлівка, на протилежному березі — с. Преображенка. Відстань до м. Києва — бл. 622 км. Площа — 10 км².

Історична довідка

Існує кілька версій походження назви міста, більшість з яких є прикладами народної етимології. Найімовірніша версія — поселення отримало назву «Оріхів» від с. Оріхівка Миргородського повіту Київського намісництва (тепер Лубенського району Полтавської області), які 1787 масово заселяли береги р. Кінської. Серед фольклорних пояснень — уявлення про походження назви населеного пункту від назви Оріхової Балки, в якій начебто ріс арахіс (земляний горіх), а також уявлення про утворення назви від заростей ліщини, земляних горіхів та водяних горіхів плаваючих на мілководдях р. Кінської.

Найдавніші сліди людської присутності в околицях сучасного міста датовано 150 тис. роками тому. Попри це, постійних поселень у цій місцевості не існувало до Нового часу. Активне заселення берегів р. Кінської почалося у другій половині — наприкінці 18 ст., після ліквідації Запорозької Січі, селянами-втікачами та колишніми запорозькими козаками.

Офіційна дата заснування — 1775, на 1786 у поселенні було бл. 30 домогосподарств.

1799 з м. Великого Токмака (тепер м. Токмак) до м. Оріхова переведено всі органи управління Маріупольського повіту. 1801 м. Оріхів отримав статус міста першим на території сучасної Запорізької області, 1802 став центром Мелітопольського повіту Таврійської губернії і зберігав цей статус до 1842. Улітку того ж року внаслідок пожежі згоріла половина міських будівель, після чого всі повітові установи переїхали до м. Великого Токмака, а м. Оріхів переведено до розряду заштатних міст новоствореного Бердянського повіту Таврійської губернії.

Унаслідок пожеж і зміни адміністративного статусу з повітового центру на волосний населення міста зменшувалося. 1838 тут проживали 5750 мешканців, 1844 їх залишилося 3195, місто пережило ще одну масштабну пожежу. Під час Кримської війни 1853–1856 кількість жителів дещо зросла за рахунок біженців, 1855 становила бл. 5 тис. осіб. Після закінчення війни тенденція до зменшення населення відновилася. 1860 у місті проживало 4,1 тис. осіб. Серед них було 2666 селян, 860 міщан, 119 німців-колоністів, 105 купців, 88 дворян, 32 особи духовного звання 107 мешканців займалися ремісництвом: ковальством, швацтвом, пошиттям кожухів. Торговці мали 50 дрібних торговельних закладів — крамнички, винарні, шинки тощо; 4 рази на рік влаштовували ярмарки, найбільшим за оборотом був Семенівський (відбувався у вересні). До середини 19 ст. м. Оріхів — значний торговельний пункт і центр чумацтва.

У 1860-х працювали 19 кустарних підприємств, які переробляли місцеву сировину: 2 парові вальцьові млини, 4 олійниці, салотопні, цегельні і свічкові заводи. На 1874 у місті налічувалося 30 невеликих підприємств (5 цегельних і 2 черепичні заводи, 2 шкіряні й 6 гончарних заводів, 6 олійниць, 16 млинів), проте більшість населення займалася дрібним землеробством. Повільний розвиток міського господарства забезпечив стабілізацію, а згодом і повільне зростання кількості населення впродовж другої половини 19 ст. (1897 кількість мешканців становила 5996 осіб, перепис). За переписом 1897, переважна більшість містян спілкувалися українською (понад 70 %), меншість — їдишем (понад 16 %), російською (бл. 9 %), німецькою (понад 3 %) та ін. мовами. На початку 20 ст. відсоток українськомовного населення в місті зростав, чому сприяла міграція з довколишніх сіл.

1902 закінчено будівництво Катерининської залізниці, яка з’єднала міста Олександрівськ (тепер Запоріжжя) і Пологи та пройшла через м. Оріхів. Спорудження залізниці сприяло розвитку міста, перетворивши його на один із логістичних (див. Логістика) центрів відвантаження аграрної продукції (див. Продукція товарна). У 1900-х м. Оріхів став важливим перевалочним пунктом, до якого з навколишніх сіл звозили призначене на продаж зерно.

У другій половині 19 ст. в місті засновано низку навчальних закладів: Оріхівське жіноче початкове народне училище, Олександро-Маріїнське жіноче училище, згодом реорганізовано у 4-класну жіночу гімназію (неповний середній навчальний заклад). На початку 20 ст. відкрито змішане реальне училище (перший повний середній заклад освіти в м. Оріхові).

Значну роль у розвитку міста та інших населених пунктів району відіграли меноніти, які заснували низку поселень-колоній на півдні України. Місцеве населення запозичувало у них прогресивні методи господарювання, а колоністи сприяли розвитку сільського господарства і промисловості.

1895 споруджено завод сільськогосподарських машин — філію заводу землеробських машин Крігера в м. Гуляйполі, де виготовляли жатки-лобогрійки.

Перед Першою світовою війною в м. Оріхові проживало 8,4 тис. осіб. Під час Української революції 1917–1921 влада в місті неодноразово змінювалася. Згідно з планом адміністративної реформи в Українській Народній Республіці 1918 місто мало увійти до Запорізької землі з центром у м. Бердянську (реформу скасовано після приходу до влади П. Скоропадського). 1919–1920 населений пункт і його околиці були важливими центрами Махновського руху.

Після остаточного встановлення радянської влади адміністративна приналежність м. Оріхова змінювалася. До 1923 місто лишалося центром Оріховської волості Бердянського повіту, який після ліквідації 1920 Таврійської губернії став частиною новоутвореної Олександрівської (1921 перейменованої на Запорізьку) губернії. Після ліквідації останньої разом із Бердянським повітом переданий до складу Катеринославської губернії.

1923–2020 — центр Оріхівського району; 1923–1938 — селише міського типу, від 1938 — знову місто. 1923 як центр новоутвореного району увійшов до складу новоутвореної Запорізької округи Катеринославської губернії. Після ліквідації округ 1930 — центр району в підпорядкуванні республіканському центру.

З огляду на значення міста для економіки регіону 1920 у ньому відкрито перший професійний навчальний заклад, орієнтований на підготовку кадрів для місцевого господарства, — агротехнічну школу (тепер — Оріхівський фаховий коледж Таврійського державного агротехнологічного університету імені Дмитра Моторного). 1930 школу реорганізовано в сільськогосподарський технікум.

1932–1939 — райцентр у складі Дніпропетровської області. Після утворення Запорізької області (1939) — в її складі. Під час Голодомору 1932–1933 більшість керівництва району зазнало репресій за обвинуваченням у «саботажі хлібозаготівель» (т. зв. «Оріхівська справа»).

У роки Другої світової війни 04.10.1941 був окупований німецькими військами, 19.09.1943 відвойований радянськими військами. Згідно із запровадженим під час окупації адміністративним поділом — центр Оріхівського гебіту генеральної округи Дніпропетровськ Райхскомісаріату Україна.

Після війни розпочалася відбудова міста. У 1950-х відновлено роботу авторемонтного заводу, реконструйованого (див. Реконструкція) в механічний завод (основне призначення — виробництво сільськогосподарської техніки). Розвивалася соціальна сфера: 1944 відновлено роботу сільськогосподарського технікуму, 1961 відкрито першу музичну школу. Попри розвиток промисловості (механічний завод «Орсільмаш» був одним із містоутворюючих підприємств), значну роль у господарстві відігравало виробництво аграрної продукції в радгоспах, утворених у межах м. Оріхова.

Чисельність населення міста суттєво зросла у 1950-х завдяки міграції (бл. 13 тис. осіб станом на 1959, перепис). Тенденція до зростання тривала до кінця 1980-х (понад 21 тис. станом на 1989, перепис). Унаслідок економічної кризи 1990-х (див. Кризи економічні в Україні) активізувався виїзд населення з м. Оріхова (передусім до міст Запоріжжя і Дніпра), наслідком чого стало скорочення населення (до бл. 18 тис. у 2001, перепис). Негативна динаміка збереглася й у наступні роки, хоч і дещо уповільнилася у 2010-х (бл. 14 тис. станом на 2021, оцінка).

Розвиток соціально-культурної сфери продовжився після відновлення незалежності України. 1995 в м. Оріхові відкрито краєзнавчий музей. Має статус історичного населеного місця (з 2001). У 2025 місто відзначило 250 років.

Російсько-українська війна

Майже від початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну (див. Російсько-українська війна) м. Оріхів перебуває під постійними обстрілами. Ще 2022 окупаційні війська зруйнували міську лікарню, школу-гімназію «Сузір’я», будівлю міськвиконкому. На 2023 80 % інфраструктури, багато житлових будинків було зруйновано ворогом. 09.07.2024 військові РФ двома керованими авіаційними бомбами зруйнували «пункт незламності», де перебувало майже 25 осіб, 7 із них загинули.

Наслідком перебування міста у прифронтовій зоні став масовий виїзд його мешканців до інших регіонів і за кордон. З метою відзначення подвигу, масового героїзму та стійкості громадян, виявлених у захисті міста під час відсічі збройній агресії РФ проти України, Указом Президента України № 720/2025 Оріхову присвоєно почесну відзнаку «Місто-герой України».

Населення

До початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну загальна кількість населення міста становила бл. 14,1 тис. осіб (оцінка 2022). Густота населення — 1,322 осіб/км².

Національний склад населення міста (за даними Всеукраїнського перепису 2001, %): українці — 89,7; росіяни — 8,8; білоруси — 0,38; вірмени — 0,20; болгари — 0,20.

Рідною мовою вважали українську 90,2 % містян; 9,3 % — російську; 0,09 % — вірменську; 0,08 % — білоруську; 0,03 % — румунську; 0,03 % — болгарську; 0,02 % — ромську (перепис 2001).

Клімат

Клімат помірно континентальний із теплим літом і холодною зимою, чітко вираженими порами року.

Середня річна температура повітря — +7,9 — +9,6 °C (оцінка, 2021).

Середня температура січня — -5 °C, липня — +22,5 °C.

Середньорічна кількість опадів — 450–500 мм.

Теплий сезон триває 3,5 міс. (з 25.05 до 09.09), максимальна середньодобова температура вище +23 °C.

Найспекотніший місяць року — липень, із середнім температурним максимумом +28 °C та мінімумом +17 °C.

Холодний сезон триває 3,8 міс. (від 18.11 до 12.03), мінімальна середньодобова температура нижче 6 °C.

Найхолодніший місяць року — січень, із середнім температурним максимумом — -6 °C та мінімумом — 0 °C.

Господарство

Основні галузі промисловості (до лютого 2022): харчова промисловість (переробка зерна, виробництво олії, молочних продуктів тощо); машинобудування та металообробка (підприємства, орієнтовані на виробництво сільськогосподарської техніки, ремонту та обслуговування обладнання; легка промисловість; виробництво будівельних матеріалів (цегли, бетону).

Транспорт

До лютого 2022 в місті діяли залізнична станція Оріхівська (відкрита 1904) на залізничній лінії, яка сполучала міста Кривий Ріг, Запоріжжя і Пологи, автостанція, з якої виконували рейси до міст Дніпра і Бердянська. Місто перетинав автошлях національного значення Н08 (Бориспіль — Запоріжжя — Маріуполь), автошляхи територіального значення Т 0812, Т 0815, Т0408.

Освіта. Культура

Діяли 4 заклади загальної середньої освіти (Комунальний заклад «Опорний заклад загальної середньої освіти «Сузір’я» знищений російськими окупантами 2023; Оріхівська загальноосвітня школа (ЗОШ) І–II ступенів № 3; Оріхівський навчально-виховний комплекс № 2 імені В. А. Лазаряна; Оріхівська ЗОШ І–III ступенів № 5), заклад фахової передвищої освіти Відокремлений структурний підрозділ «Оріхівський фаховий коледж Таврійського державного агротехнологічного університету імені Дмитра Моторного» та Оріхівський професійний ліцей № 33. Діяв Оріхівський районний краєзнавчий музей (з 1995). 19.08.2023 зруйновано комунальний заклад «Центр культури і дозвілля» міської ради.

Архітектура

Архітектурну спадщину представлено кількома мурованими спорудами останньої чверті 19 ст. еклектичної (див. Еклектика) стилістики. Це громадські споруди, з них 4 пам’ятки архітектури та містобудування місцевого значення: торгові ряди на Базарній площі (критий торговельний пасаж) кінця 19 ст.; жіноча гімназія (двокласне Олександро-Маріїнське жіноче училище) 1893–1897, 1906; чоловіче реальне училище (колишнє міське трикласне чоловіче училище) 1880–1881, 1906; колишній трактир 1897. Останні три за видом комплексні: вони також є пам’ятками історії місцевого значення.

У місті 6 пам’яток історії місцевого значення.

Пам’ятками архітектури та містобудування місцевого значення є мости Преображенського 1952 на р. Дніпро-Старий Дніпро. Значну історико-архітектурну цінність мають будинок міської управи 1893, у якому містився від 1993 краєзнавчий музей, та садибний будинок німця-меноніта Г. Янцена кінця 19 ст., в якому була Оріхівська міська рада.

Усі об’єкти архітектурної спадщини містилися в історичному ареалі міста, визначеному в установленому порядку. Більшість із них зруйновано, пошкоджено під час російсько-української війни від травня 2022.

Спорт

До повномасштабного вторгнення РФ у місті діяли Дитячо-юнацька спортивна школа, Оріхівський стадіон, база для веслування, волейбольний майданчик тощо. Культивували веслування на байдарках і каное, волейбол, футбол. Армією РФ знищено всі навчальні заклади міста. У квітні 2023 внаслідок авіаційних ударів РФ зруйновано спортшколу.

Персони

У м. Оріхові народилися:

А. Качан (1887; тепер Україна — 1962; Німеччина) — сотник Армії УНР;
М. Куплеваський — правознавець, громадський і політичний діяч;
В. Лазарян (1909–1978; тепер Україна) — учений у галузі механіки, фахівець у галузі динаміки рухомого складу залізниць, заслужений діяч науки і техніки УРСР (1969), академік АН СРСР (від 1972), лауреат державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1971), ректор Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту (1941–1958);
Ю. Белський (1922; тепер Україна — 2004; Канада) — актор і режисер у діаспорі;
Ю. Дандик (нар. 1960) — важкоатлет, майстер спорту міжнародного класу, чемпіон світу та Європи серед юніорів і володар 3-х рекордів України та 1-го рекорду світу серед юніорів;
В. Казарян (нар. 1959) — скульптор-мікромініатюрист, автор понад 500 мініатюр ( серед них — Свободи статуя, портрети Леонардо да Вінчі, Т. Шевченка, Л. Паваротті на зерняті рису).

Джерела

Оріхівська міська рада Пологівського району Запорізької області. URL : https://ormr.gov.ua/
Про присвоєння почесної відзнаки «Місто-герой України»: Указ Президента України № 720/2025 від 30 вересня 2025 р. // Президент України. 2025. URL : https://www.president.gov.ua/documents/7202025-56637

Література

Історія міст і сіл Української РСР : у 26 т. / Гол. ред. П. Т. Тронько. Київ : Головна редакція Української радянської енциклопедії АН УРСР, 1967. С. 525–536.
Чиженок Ю. А. Из истории города Орехова // Нариси історії Південної України. Запоріжжя : [б. в.], 1997. С. 7–9.
Курокіна Т. Серед Таврійський степів зеленіє Оріхів. Запоріжжя : Запорізький державний університет, 2006. 112 с.
Провідні підприємства, організації, установи Оріхівського району // Новітня історія України : Імена. Звершення. Творчість / Авт.-упоряд. В. В. Болгов. Київ : Новий Світ, 2006. Вип. 1. С. 25, 64, 91–92.
Оріхівська справа, 1932 : документи та матеріали / Упоряд. В. Г. Ткаченко. Київ : Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2011. 312 с.
Харлан О. В. Історико-містобудівні дослідження міста Оріхова // Музейний вісник. 2018. Вип. 18. С. 104–116.
Ігнатуша О., Козлова І. Місто Оріхів у 1838, 1843 роках за архівними документами // Архіви України. 2024. Т. 2. С. 126–146.