Никифор I Константинопольський

Патріарх Никифор передає імператору Михайлу II лист із проханням про відновлення іконошанування, мініатюра з т. з. Хроніки Івана Скилиці, Візантія, 11 ст.

Ники́фор I (грец. Νιϰηφόρος), Патріарх Никифор (грец. Πατριάρχης Νικηφόρος), Никифор Сповідник, Никифор Константинопольський (дата народження достеменно невідома, імовірно бл. 758 або 759, м. Константинополь, тепер м. Стамбул, Туреччина — 828, монастир Святого Теодора, тепер о. Мармара, пров. Баликесір, Туреччина) — релігійний діяч, церковний письменник, історик, Патріарх Константинопольський (806‒815), канонізований як святий.

Никифор I Константинопольський (Νιϰηφόρος)
Народження	бл. 758«бл» не може бути присвоєно заявленому типу числа типу зі значенням 0.758.
Місце народження	Константинополь
Смерть	828
Місце смерті	о. Мармара
Місце поховання	Константинополь
Місце діяльності	Візантійська імперія
Напрями діяльності	церковне управління, богослов'я, історія
Традиція/школа	християнство

Життєпис

Походив зі знатного роду, був сином секретаря (асекретиса) імператорської канцелярії. Життя родини припало на добу іконоборства у Візантійській імперії. Батько був двічі засланий через дотримання традицій іконошанування за імператора-іконоборця Костянтина V Копроніма, помер у вигнанні в м. Нікеї.

Никифор здобув світську освіту, посів при дворі батькову посаду. Був помічником першого секретаря патріарха Тарасія після його обрання на престол (очолював церкву в 784‒806); сановником при дворі імператриці Ірини (правила 797‒802). Брав участь у Сьомому Вселенському соборі (787) у м. Нікеї як представник імператриці. Собор відновив вшанування ікон, хоча й не зміг зупинити рух іконоборців.

Пізніше усамітнився в долині неподалік Босфору, де заснував Мідікійський монастир (близько 780; тепер не діє, м. Зейтинбаги, Туреччина). Обитель стала прихистком для ченців-іконошанувальників. У монастирі присвятив себе аскетичним практикам, вивченню філософії, Святого Письма, проте лишався мирянином. Був відкликаний до столиці для керівництва головним міським шпиталем для нужденних.

Після обрання за санкцією імператора-тезки Никифора І (правив у 802–811) на патріарший престол (інтронізований у Великодню неділю 12.04.806) прийняв священницький сан і чернечий постриг, був висвячений на єпископа. Стрімке піднесення з мирянина до предстоятеля Константинопольської церкви спричинило спротив частини духовенства і ченців, формування опозиції кліриків (у її проводі був, зокрема, Теодор Студит). Конфлікт у церковному та придворному середовищі поглибила поступка патріарха імператорові — помилування священника Йосипа, відлученого від церкви за те, що освятив другий шлюб імператора Костянтина VI (правив 780‒797) за життя його законної дружини. Опозиція звинуватила Никифора у порушенні церковного права.

Коронував імператорів Михаїла I Рангаве (правив у 811‒813) та його наступника Лева V Вірменина (813‒820). Боровся з єрессю павликіанства, приводив до церковного суду іконоборців, прагнув запровадити сувору чернечу дисципліну в монастирях. Опирався втручанню імператора Лева V Вірменина (який з часом відкрито став на захист іконоборців) у догматичні питання, відмовлявся брати участь в ініційованих монархом синодах і диспутах, видаляти ікони з храмів. Відкритий конфлікт між імператором і патріархом стався на Різдво Христове 814.

13.03.815 у ситуації масових погроз і протестів іконоборців повідомив про зречення з патріаршого престолу. Був засланий імператором спершу у монастир до м-ка Хризополя (тепер район Ускюдар провінції Стамбул, Туреччина), згодом у віддаленішу обитель Святого Теодора, де провів решту життя.

У 820, за сходження на престол нового імператора Михаїла II Травла, отримав дозвіл повернутися із заслання за умови, якщо припинить усні та письмові виступи проти іконоборців. Никифор відмовився, лишився в монастирі, продовжив літературну полеміку.

За церковним переказом 846 (або 847, невдовзі після канонічного відновлення іконошанування) були віднайдені нетлінні мощі патріарха, які урочисто доправили в столицю: після недовгого перебування в Софійському соборі в Константинополі реліквію 13.03.847 перенесено в храм Святих Апостолів (тепер не існує).

Праці

Найбільшу частину літературного доробку становлять богословські праці з питань захисту шанування образів (ікон).

Автор трактатів проти іконоборців: т. з. «Малої апологетики» («Апологія до Вселенської церкви щодо нововиниклого розколу навколо священних ікон»; 813‒814); т. з. «Великої апологетики» — більшого трактату в двох частинах (перша — «Апологія непідробної, чистої й правдивої християнської віри проти тих, хто звинувачує нас в ідолопоклонстві»), до якої додав 75 уривків з творів Отців церкви; «Антиретики» I, II і III (проти іконоборчого трактату Костянтина V) та ін.

Залишив дві невеликі історичні праці, відомі як «Бревіарій» (короткий виклад історії Візантійської імперії у 610–641 та 668–769, прогалина припадає на період правління імп. Константа ІІ); та «Стислий Хронографікон». Остання містить хронологію всесвітньої історії «від створення світу», що вказує періоди життя старозавітних діячів, правління царів та імператорів (Персії, Єгипту, Ізраїлю, Риму), римських пап, патріархів (Александрії, Антіохії, Єрусалима, Константинополя), а також дати значущих історичних подій. Книга зажила великої популярності, поширилася за межі Візантійської імперії, перекладена латиною (Анастасієм Бібліотекаром, 870), церковнослов’янською мовою (увійшла до різних номоканонів, літописних збірників; найдавніші відомі списки датують 13 ст.).

Визнання

Житіє Патріарха Никифора було укладено Ігнатієм Дияконом між 843 і 847 під час його канонізації. У Візантійській імперії мощі св. Никифора стали об’єктом поклоніння імператора та візантійської знаті.

Вшанований як святий як у Східній, так і в Західній церквах. Католики згадують святого 13 березня, тоді як православні 13 (26) березня відзначають день перенесення його мощей. Крім того, у православній традиції святителя та сповідника Никифора згадують 2 (15) червня.

На його честь створено тропар, кондак, молитви і славослов’я. Рука святителя зберігається в монастирі Хіландар на Афоні.

Додатково

Згідно з житієм святого, мати Никифора Євдокія після смерті чоловіка у вигнанні в Нікеї повернулася в столицю. Після того як син став патріархом прийняла чернечий постриг, решту життя провела в монастирі.

Праці

Nikephoros Patriarch of Constantinople Short History / Trans. From lat. by C. Mango. Washington : Dumbarton Oaks Research Library and Collection, 1990. 247 р. URL: https://ia601706.us.archive.org/10/items/cfhb-11.1-nicetae-choniatae-historia/CFHB%2013_Nikephoros%20Patriarch%20of%20Constantinople.pdf

Література

Alexander P. J. The Patriarch Nicephorus of Constantinople: ecclesiastical policy and image worship in the Byzantine Empire. Oxford : Clarendon Press, 1958. 287 р.
Mondzain-Baudinet M.-J. Nicéphore. Discours contre les iconoclasts. Тraduction, présentation et notes. Paris : Éditions Klincksieck, 1989. 380 p.
Treadgold W. Trajan the Patrician, Nicephorus, and Theophanes // Bibel, Byzanz, und christlicher Orient / Ed. by D. Bumazhnov, E. Grypeou, T. Sailors, A. Toepel. Louven : Peeters Publishers, 2011. P. 589–621.
Marjanović D. Creating Memories in Late 8th-century Byzantium — The Short History of Nikephoros of Constantinople. Amsterdam : Amsterdam University Press. 2018. P. 65–70.

Автор ВУЕ

Редакція ВУЕ

Покликання на цю статтю: Никифор I Константинопольський // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Никифор I Константинопольський (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.03.2025