Лжесидорові декреталії

«Лжесидо́рові декрета́лії», «Псевдосидорові декреталії» (лат. Decretales Pseudo-Isidorianae) — збірник церковних документів, переважно фальсифікованих, неавтентичних, укладений, за панівними припущеннями, в середині 9 ст. у Франції за доби Каролінгів невідомим автором. Був приписаний Ісидору Севільському.

Містив понад 100 документів: ухвал Вселенських соборів і помісних соборів Західної церкви, неавтентичні папські послання (декреталії), фальшовану імператорську дарчу грамоту «Костянтинів дар» тощо. У рукописах найчастіше траплявся заголовок «Книга св. Ісидора».

Мета збірника полягала в канонічному обґрунтуванні верховної влади Папи Римського у Вселенській церкві, його незалежності від будь-якої світської влади та правомірності теократичних (див. Теократія) домагань. «Лжесидорові декреталії» просували також ідею непогрішимості папи, суворого упорядкування церковної ієрархії, обмеження влади архієпископів.

Стали частиною канонічного права (значна частина канонів були включені до «Декрету Граціана»), підґрунтям для посилення папської влади як у Римській церкві, так і в світських володіннях (див. Патримоній Святого Петра). У період середньовіччя широко використовувалися папським престолом у боротьбі за зверхність над світськими правителями Західної Європи (від 9–15 століть до нашого часу дійшло понад 100 рукописів). Особливо були запитані в епоху григоріанських реформ. Слугували для розпрацювання засадничих положень концепції примата папської влади: непідсудності папи, зосередження в його руках вищої законодавчої, віроповчальної, судової влади, вищої санкції на проведення Вселенських соборів та ін.

Відомо 2 редакції збірника — стисла й розлога. Остання містить десятки додаткових апокрифічних послань пап 1–4 ст., соборні ухвали та неавтентичні папські декреталії 4–8 ст.

Сумніви в оригінальності корпусу документів висловлювали ще в 15 ст., передусім М. Кузанський. На фальшованість документів вказував Ж. Кальвін та ін. діячі Реформації. Остаточно підробленість збірника була доведена юристами й богословами в кінці 16 — на поч. 17 ст. Від 17 ст. вживають його назву як «лжесидорового».

Література

1. Fuhrmann H. The Pseudo-Isidorian Forgeries // Papal Letters in the Early Middle Ages / Ed. by D. Jasper, H. Fuhrmann. Washington : The Canholic University of America Press, 2001. P. 135–195.
2. Landau P. Gratian and the Decetum Gratiani // The History of Canon Law in the Classical Period, 1140–1234 / Ed. by W. Hartmann, K. Pennington. Washington : The Catholic University of America Press, 2008. P. 22–54.
3. Harder C. Pseudoisidor und das Papsttum: Funktion und Bedeutung des aposotlischen Stuhls in den pseudoisidorischen Fälschungen. Köln : Böhlau, 2014. 290 р.
4. Knibbs E. Ebo of Reims, Pseudo-Isidore and the Date of the False Decretals // Speculum. 2017. Vol. 92 (1). P. 144–183.
5. Knibbs E. Pseudo-Isidore's Ennodius // Deutsches Archiv für Erforschung des Mittelalters. 2018. Vol. 74. P. 1–52.
6. Санжаров В. А. Оформлення системи церковного права в Західній Європі у XII столітті. Декрет Граціана // Прикарпатський юридичний вісник. 2021. Вип. 6 (41). C. 18–21.

Автор ВУЕ

А. М. Колодний

Покликання на цю статтю: Колодний А. М. Лжесидорові декреталії // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Лжесидорові декреталії (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.07.2024