Каяття

Каяття Марії Магдалини, худ. Тиціан, 1560-ті

Каяття́ — багатозначний термін.

Значення терміна

1) У психології та етиці — емоція та один із механізмів морального самовдосконалення: почуття жалю з приводу скоєного вчинку, який особа вважає ганебним, образливим, неправильним. Міцно пов’язане із почуттям своєї вини, супроводжуване твердим наміром не повторювати такі вчинки у майбутньому. Часто пов’язане із самозвинуваченням, самопокаранням, відшкодуванням скоєного; підпорядковане меті відновлення балансу справедливості.

2) у кримінальному праві — таке ставлення винного до скоєного злочину, яке передбачає належну критичну оцінку власної протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину (а не формальна вказівка на визнання свої вини). Своє каяття особа, яка щиро покаялась, має підтвердити конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації (дійове каяття): активно сприяти розкриттю злочину, повністю відшкодувати завдані збитки або усунути заподіяну шкоду. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен бут зафіксованим у матеріалах кримінального провадження.

3) У релігії — сповідання людини у гріхах та відвернення від них. У авраамічних релігіях каяття — одне з ключових понять: це виправлення поведінки грішника завдяки Божій благодаті й милосердному прощенню від Бога, ширше — моральне й духовне оновлення людини. У християнстві — таїнство сповіді вірянина священнику про свою вину, скоєну перед Богом. У православній і католицькій церковній традиції існує правило, згідно з яким кожен вірянин повинен приступати до таїнства бодай раз на рік (зазвичай під час Великого, Різдвяного, Успенського або Петрівського посту). Здійснюють обов’язково перед причащанням, після тривалої молитви. Священник зобов’язаний зберігати сповідь у таємниці під загрозою позбавлення сану. У Святому Письмі каяття наділене важливим релігійно-моральним сенсом, який визначає характер і спрямування всієї життєдіяльності християнина.

У Біблії

У Старому Завіті каяття спочатку зводили до зовнішніх ритуальних дій — очищувальних обрядів і дотримання посту. Пізніше, за велінням пророків, особливого значення набуло плекання «впокореного духу», «серця смиренного і впокореного» (Пс. 50:19), очищення як припинення чинити зло (Іс. 1:16–17), відвернення від гріха, аби «діяти справедливо і жити праведно» (Єз. 33:14–15). Одним із найдавніших утілень покаянної тематики стали покаянні псалми Давидові (зокрема, №№ 6, 31, 37, 50, 101, 129, 142).

Суттєвого значення набула ідея каяття у Новому Завіті. Закликом до каяття започаткував проповідницьку діяльність Ісус Христос: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!» (Мт. 4:17). Таким же закликом починали свою проповідь і апостоли, стверджуючи, що через каяття відбувається прощення гріхів, досягається оновлення людини та її спасіння, перехід із полону гріха у життя вічне (Дії. 5:31; Євр. 6:1-6). Каяття у новозавітній інтерпретації зорієнтовує не просто на зміну способу мислення, а й на вступ у такі стосунки з Богом, які відповідають Його волі. З євангельського погляду покаяння — це складний духовний процес, який об’єднує граничні стани: плач, страждання, біль, з одного боку, і блаженну радість, умиротворення, — з іншого. Євангеліє трактує каяття як цілковиту зміну людського єства (грец. μετάνοια, букв. — зміна думки, зміна розуму), її моральне й релігійне переродження (а не просто розкаяння у вчиненому).

У каятті вирізняють два сполучені аспекти: негативний (відвернення від гріха) і позитивний (звернення до Бога). Цю двоєдність розуміють як таку, що націлює людину не лише на утримання від зла, а й на активне творіння добра, любов як віру в Бога — люблячого й милостивого Батька, надію на прощення. Вказують на те, що у каятті домінує зорієнтованість на практичне подолання скоєних гріхів.

З доктринального погляду, каяття і віра — нерозривно пов’язані, репрезентують нероздільний акт звернення людини до Бога. Покутню (покаянну) віру трактують передовсім як повернення людини (навіть язичника) до правдивого життя (Дії 11:18) та спасіння (2 Кор. 7:10). Якщо у стані гріхопадіння людина висуває у центр буття саму себе, то в покутній вірі — спрямована на служіння лише Богові, самопожертву заради Нього. У цьому віднаходять релігійний смисл каяття як одного з християнських таїнств.

Види каяття

В апостольські часи практикували два види каяття: таємне — перед священником й відкрите (публічне) — перед усією церковною спільнотою. Публічному каяттю у стародавній Церкві підлягали, не тільки «пропащі», а й ті, хто «впав» у єресь, у тяжкі гріхи. Термін публічного каяття був доволі тривалим: так, каяття «пропащих» за правилами Петра Александрійського тривало 6 років, за правилами помісного Анкірського собору (314) — 20 років. За проханнями чи наполяганням цивільних властей або на розсуд Церкви термін публічного каяття могли скоротити. Траплялися випадки добровільного публічного каяття як особливого виду подвижництва благочестивих — за смиренням, а не за справжньою винуватістю. Гріхами, від яких очищувалися шляхом публічного каяття за присудом Церкви, були: святотатство, вбивство, блуд, кровозмішення, виготовлення фальшивої монети тощо.

Від сер. 3 ст. у християнських церквах було запроваджено особливий чин священника-духівника, який наодинці вислуховував сповідь публічного грішника. Цю практику було невдовзі скасовано, а бл. 400 н. е. на Сході припинили й публічне каяття. На Заході — скасовано бл. 7 ст. Поступилося місцем посиленим молитвам, особливим справам доброчинності, іншим подвигам благочестя під наглядом і керівництвом пресвітера.

Четвертий Латеранський собор (1215) визначив, щоби до таїнства каяття щороку обов’язково приступали усі, хто досягнув «розумного віку», під загрозою відлучення від церкви й позбавлення християнського поховання. Це визначення підтвердив Тридентський собор (1545–1563), поширивши таку вимогу й на священників.

У богословському дискурсі

Вагому увагу приділяють каяттю Отці та Вчителі церкви: останнє тлумачать як сходинку в наближенні до Божественного, святості, споглядання фаворського світла, каяття називають «Царицею чеснот (доброчесності)», «другим духовним народженням», «другою благодаттю».

У православному богослов’ї каяття розтлумачене як своєрідне лікування грішної душі, внутрішній акт духовного життя, полегшення сумління через щире висповідання та, як наслідок, примирення душі з Богом. Католицьке таїнство каяття часом порівнюють із актом суду над грішником із наступним виконанням покути, відпущенням гріхів, прощенням від Бога та примиренням із Церквою. У протестантизмі каяття не має статусу релігійного таїнства, його розуміють винятково як особисте жалкування вірянина про скоєні гріхи.

Відповідно до християнського учення, каяття стає можливим, найперше і найголовніше, за допомогою божественної сили — благодаті (а не самими власними духовними силами людини). Християнські богослови підкреслюють, що каяття здійснюється через даровану Богом благодать, тобто через милість Господа, решта причин зароджуються у людському серці.

Каяття тлумачать як необхідне й суттєве для всіх за життя (після смерті його немає, див.: Мт. 9:6; Лк. 13:24–25) — як для грішних, так і для праведних (Рим. 3:23). Через граничне смирення каяття здатне піднести людину до найвищих вершин доброчесності, бо саме в такий спосіб стають святими. Головними антагоністами смирення розуміють гордість та самовиправдання.

Альтернативою каяття як події духовного подвигу є переживання розпуки, безнадії: «каяття є запереченням відчаю» (за Іваном Ліствичником). Головним результатом каяття, за вченням Церкви, постає перемога людини над гріхом, вивільнення людини від зла та звернення на шлях доброчесності. Відтак перехід людини до нового стану душі тлумачать як її самовизначення у свободі.

У мистецтві

Значущу увагу тематиці каяття приділено як у християнському релігійному мистецтві, так і поза його межами — у народній творчості (духовні пісні й українські народні думи) та світському мистецтві: у літературі (наприклад, «Сповідь» Аврелія Августина, «Собор» О. Гончара, зб. «Покаянні псалми» Д. Павличка, «Каяття» Ж. Кабре), живописі (напр., твори Тиціана, Караваджо, Н. Пуссена, Р. ван дер Вейдена та ін.), кіномистецтві («Покаяння», 1984, реж. Т. Абуладзе; «Каяття», 2005, реж. М. Малхерн та ін.), музичному мистецтві (твори О. ді Лассо, А. Веделя, М. Березовського, Д. Бортнянського, Є. Станковича, А. Шнітке та ін.).

Джерела

• Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 12 від 23 грудня 2005 р. // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0012700-05#Text
• Біблія. Сучасний переклад з давньоєврейської та давньогрецької мов. 2-ге вид. Київ : Українське Біблійне Товариство, 2023. 1366 с.

Література

1. Кулікова О. В. Мотив святості й покаяння у творах Т. Шевченка // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. Серія: Літературознавство. 2015. Вип. 1 (80). С. 133–140.
2. Зосім О. Східнослов’янська духовна пісня: сакральний вимір. Київ : Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2017. 328 с.
3. Літвінова С. Втілення покаянної тематики в духовному концерті Ігоря Тилика // Актуальнi питання гуманiтарних наук. Серія: Мистецтвознавство. 2020. Вип. 31. Т. 1. С. 160–165. URL: http://www.aphn-journal.in.ua/archive/31_2020/part_1/24.pdf
4. Максимчук О. Покаянні мотиви у проповідях Антонія Радивиловського // Сіверянський літопис. 2022. Вип. 5–6. С. 150–156.
5. Магеря О. Каяття // Українська релігієзнавча енциклопедія : у 3 т. / За ред. А. Колодного. Київ : Інтерсервіс, 2023. Т. 2. С. 72–74.

Автор ВУЕ

• О. М. Магеря
• Редакція ВУЕ

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 27.05.2024