Віктимність
Вікти́мність (лат. victima — жертва) — притаманна людині здатність ставати жертвою злочину, що може формуватися протягом життя або підсилюватися залежно від низки об’єктивних і суб’єктивних факторів у конкретній ситуації; сукупність рис особи, що зумовлює високу ймовірність стати об’єктом злочинного посягання.
Характеристика
Сучасна віктимологія як органічна частина кримінології розглядає злочин із позиції жертви. Такий підхід вважають перспективним у протидії злочинності. Стрижнем кримінологічного аналізу будь-яких видів злочинних посягань є відомості про потерпілих. Ці дані можуть стосуватися як особистих якостей потерпілих, так і їхнього оточення, зв’язків, відносин зі злочинцями тощо. У характеристиці значної кількості злочинів особа потерпілого відіграє одну з провідних ролей. Жертва є самостійним специфічним об’єктом дослідження, оскільки саме певні її риси часто визначають мету й мотиви злочину, тактику його вчинення тощо. З урахуванням цього дослідника в першу чергу цікавлять властивості, якості, риси жертви, що мають кримінологічне значення. Крім відомостей про стать, вік, рід занять, це також дані про особливості професійної діяльності, родинні зв’язки, сімейний, посадовий, суспільний і матеріальний стан, статус жертви, спосіб життя, зв’язки і стосунки з різними людьми, поведінку до, в період і після вчинення злочину. Такі характеристики утворюють складну ієрархічну структуру, у комплексі визначають віктимність певних категорій осіб. При вивченні особистості жертви злочину значимою може виявитись будь-яка з людських властивостей: від анатомічних і біологічних (наприклад, расова належність) до психологічних і соціальних (психічні процеси, світогляд, професія тощо).
У віктимології для характеристики жертви злочину використовують категорію «вина жертви».
Виділяють три форми її прояву:
1) комплекс соціально-психологічних субстанціональних і функціональних змін, що зумовлюють перетворення особи в жертву злочину (емоції, мотиви, ставлення до вчиненого діяння і його наслідків);
2) відповідність віктимної активності панівним у суспільстві соціальним нормам та цінностям і самосвідомості індивіда;
3) традиційне для віктимології уявлення про роль потерпілого в механізмі злочинного посягання, за яким вчинки чи негативна поведінка потерпілого сприяють вчиненню злочину.
Поведінка потерпілого може впливати на вину злочинця, а іноді виключати її (оборона необхідна, стан афекту). Потерпілі своєю аморальною, протиправною, зухвалою поведінкою можуть провокувати на вчинення злочинного акту щодо себе.
Поведінка потерпілого в момент вчинення злочину розвивається за схемами:
1) повна відсутність оборони: загальмованість психомоторних реакцій у жертви зумовлює відсутність будь-якої протидії злочинцю (див. Психомоторика). Така форма оборони характерна і для тих, хто навмисно провокує злочин проти себе для одержання будь-якої користі;
2) пасивна оборона: на початку нападу жертва чинить незначний нетривалий опір. Якщо агресія з боку злочинця продовжується, жертва припиняє будь-які оборонні дії;
3) оптимально-активна оборона: для захисту жертва використовує різні форми впливу на злочинця (вербальні, невербальні тощо). У деяких випадках таких дій достатньо для припинення насильства. Жертва обороняється, доки має сили і є вірогідність нападу;
4) автоагресивна оборона (див. Аутоагресія), що в деяких випадках зумовлює притягнення до кримінальної відповідальності самої жертви;
5) аутоагресивна оборона, за якої жертва спрямовує свою агресію на себе. Тяжкий психічний стан, що виникає в жертви під час нападу, може зумовити її суїцидальну поведінку (див. Суїцид).
Особи злочинця, потерпілого та особливості ситуації вчинення злочину варто розглядати як частини системи механізму злочину. Жертва злочину є фактором, який генетично та динамічно впливає на цей механізм.
Л. Франк (1920–1978) порівнював злочин з еліпсом, фокусами якого є злочинець та його жертва.
У багатьох випадках у механізмі вчинення злочину потенційну жертву неможливо відрізнити від майбутнього злочинця, оскільки їхня поведінка свідчить про двостороннє суспільно небезпечне загострення конфліктних відносин (див. Конфлікт). Вирішальна роль в остаточному визначенні потерпілого і злочинця в таких випадках належить конкретній життєвій ситуації.
Заходи нейтралізації віктимізації
Не існує стовідсотково дієвих та ефективних заходів для нейтралізації віктимізації. Її компоненти закладені в людській природі, тому захистом проти деструктивних тенденцій особистості є всеосяжний підхід до вивчення людського феномена.
Відповідальність за події, що відбуваються у власному житті, людина повинна брати на себе, формуючи в такий спосіб власну систему контролю за своїми діями, поведінкою та вчинками. З урахуванням цього закономірною є зміна ставлення до механізму вчинення злочину та зміщення частини акцентів зі злочинця на потерпілого.
Додатково
К. Г. Юнг підкреслював, що мета будь-якої конфліктної ситуації для потерпілого — це відновлення самого себе, необхідність стати вищим від життєвих обставин. Така зміна особистої та суспільної свідомості спричиняє зміни ціннісних орієнтацій, сприяє звільненню людини від злочинних форм поведінки та посягань відносно себе.
Література
- Туляков В. А. Виктимология (социальные и криминологические проблемы). Одесса : Юридическая литература, 2000. 336 с.
- Моісеєв Є. М., Василевич В. В., Голосніченко Д. І. та ін. Кримінологічна віктимологія. Київ : Атіка, 2006. 352 c.
- Литвинов О. М. Віктимізація: фактори, аналіз, заходи протидії. Харків : Харківський національний університет внутрішніх справ, 2009. 71 с.
- Фройд З. Вступ до психоаналізу / Пер. з нім. П. Таращук. Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2021. 550 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Литвинов Олексій М. Віктимність // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Віктимність (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 23.11.2024
